Шукати в цьому блозі

вівторок, 29 березня 2011 р.

У Києві постав перший Центр волонтерської співпраці пенітенціарного душпастирства УГКЦ.

Задум про створення центру координації волонтерської співпраці у в’язничному служінні став плодом проведення навчальних семінарів, які проходили у трьох єпархіях УГКЦ 2009 року. До участі у навчанні були запрошені переважно студенти, які фахово є зацікавлені у служінні: майбутні юристи, соціальні працівники, психологи і педагоги. Проте, коло учасників не обмежилося вказаними професіями.

Протягом днів суспільної солідарності наприкінці 2010 року у храмі Св. Василія Великого у Києві відбувся семінар «Покарані, але не відкинені», де йшлося про роль волонтерської праці в опіці в’язнями. Саме це посприяло формуванню ініціативної групи, яка протягом лютого-березня 2011 року провела шість організаційних зустрічей, що завершилися створенням Центру волонтерської співпраці Київської Архиєпархії УГКЦ. За задумом волонтерів – Центр покликаний посприяти розвитку харитативного та євангелізаційного служіння та надавати ефективну допомогу священикам-капеланам. Він поєднує свої зусилля у напрямку діяльності Комісії пенітенціарного душпастирства Архиєпархії, яку з благословення владики Кир Йосифа (Міляна)очолив о. Віталій (Котик), ЧНІ.

За висловом Святішого отця Венедикта XVI пенітенціарне служіння збагачує еклезіальне життя як кожної християнської спільноти, так і кожної єпархії в цілому. Натхненниками створення Центру стали семінарист Андрій Дорчак, Тарас Пшеничний, Христина Шонь. Центр покликаний об’єднати старе і молоде волонтерське служіння, що здійснюється на території Київської Архиєпархії УГКЦ. Як відомо, діють близько 20 років служби в’язнів при «Карітас-Київ» та при парафії Св. Миколая на Аскольдовій Могилі. Принагідні волонтери беруть участь у щорічних заходах на великі свята та у соціальні дні щороку. Серед них – Патріарший хор, парафіяльні вертепні ватаги, студенти різних навчальних закладів.

У часі Великого посту волонтери намітили провести Хресну дорогу для вихованців Прилуцької колонії для неповнолітніх.


четвер, 24 березня 2011 р.

У міжконфесійній конференції з питань протидії поширенню ВІЛ-інфекції взяли участь в’язничні капелани УГКЦ.

22-24 березня 2011 року в м. Ірпінь відбулася конференція присвячена питанням боротьби зі СНІДом під гаслом: «Зміцнення потенціалу Церков та релігійних організацій для досягнення загального доступу до профілактики ВІЛ-інфікування, лікування, догляду та підтримки людей, що живуть з ВІЛ в Україні». 
Ініціаторами конференції виступили організації: Конфесії України разом проти СНІДу, ЮНЕЙДС, ЛЖВ. Її метою було оцінити внесок Церков та релігійних організацій в протидії епідемії ВІЛ протягом 2007 – 2010 рр. в Україні та розроблення плану дій на 2011 – 2013 рр. Одним із провідних організаторів конференції став представник ВРЦіРО в Національній раді з питань протидії туберкульозу та ВІЛ/СНІДу, о. Андрій Нагірняк.
До грона учасників міжконфесійної конференції долучилися також в’язничні капелани Української Греко-Католицької Церкви о. Ігор Ільків (Миколаївська ВК № 50), о.Олекса Куйбіда (Коломийська ВК № 41), бр. Юрій Кузьо, що координує діяльність пенітенціарного душпастирства у Львівській Архиєпархії. Також – о. Ігор Швед, керівник реабілітаційного центру «Назарет, що діє неподалік м. Дрогобич.
Заторкувалися питання:
-          наркоманії та замісної терапії;
-          всебічної боротьби зі СНІДОМ;
-          вироблення схем співпраці релігійних організацій з реабілітаційними центрами, … .
-          організації роботи проти поширення СНІДу по регіонах, створення реабілітаційних центрів, методичної та цілісної боротьби проти СНІДу.
«Важливість конференції продиктована насамперед надзвичайно загрозливим станом пов’язаним із поширенням СНІДу в Україні. Особливо небезпечні тенденції спостерігаються в місцях концентрації найширшої групи ризику – ін’єкційних наркоманів – у пенітенціарних установах України. На даний момент наша держава посідає перше місце в темпі поширення СНІДу між державами Європи. У світлі таких подій пошук рішень та виходів з актуальної ситуації є конче необхідним», – зазначив о. Олексій Куйбіда. 
Конференція мала цілісний та всебічний підхід до проблем пов’язаних із поширенням СНІДу в Україні. Мова йшла про співпрацю в даному напрямку представників різних релігій, конфесій,  громадських та релігійних організацій. Зокрема – тюремних капеланів.

Юрій Кузьо.

четвер, 10 березня 2011 р.

Слово з нагоди початку Великого Посту

Господи царю, дай мені зріти мої прогрішення
і не осуджувати брата мого,
бо ти благословен єси на віки віків. Амінь.
(Молитва св. Єфрема Сирійського)


Дорогі у Христі Браття і Сестри,
Милостивий Господь зволив нам переступити поріг Великої Чотиридесятниці, яку більш популярно ми називаємо Великим Постом. Перша назва підкреслює більш часовий вимір, друга – нав’язує до біблійної розповіді про спокуси Христа Спасителя у пустелі, які передували Його об’явленню Себе перед світом як довгожданого Месію. В будь-якому випадку Великий Піст – це час особливого чування, молитви, який має належним чином приготовити нас до світлого торжества Воскресіння. Коли вжити більш алегоричного способу висловлювання, то час Великого Посту – це мініатюра нашого життя, кінцем якого є завжди Воскреслий Христос.
Розпочинаючи цей благословенний час, не один з нас запитував себе: як його провести? Це запитання свідчить про серйозність нашого підходу до пережиття Великого Посту. Хочу поділитися з Вами кількома думками, які допоможуть нам знайти відповідь на це питання.
Серцевинною молитвою, яка супроводжує нас протягом цього часу Великої Чотиридесятниці, є молитва св. Єфрема Сирійського. Надіюсь, що кожний із нас її дуже добре знає та практикує у щоденному житті, особливо тепер. Третя частина цієї молитви містить такі слова: «Господи царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо ти благословен єси на віки віків. Амінь». Коли уважно приглянемося до слів молитви, зауважимо, що вона ставить нас перед обличчям потрійної дійсності: перед Богом, перед самим собою та перед ближнім.
Застановімося коротко, що означає стати перед обличчям оцієї дійсності.

Стати перед Богом

Стати перед Богом – означає передовсім визнати Його і тільки Його Володарем життя, світу, мене і кожного з нас. Щоденною мовою ми могли б сказати, що стати перед Богом – означає повірити в Нього, а водночас довіритися Йому. Довіритися Богові можна в різний спосіб. Найбільш досконалим є молитва. Розмова зі Всевишнім відкриває нам багатство Божої до нас любові. Ставить нас в ряди Божого синівства та дає надію на спасення. Найосновніше, що Господь задля нашого спасіння перетерпів муки, дав себе розіп’яти і воскрес, очікуючи конкретно від мене адекватних кроків тут і тепер.

Стати перед собою

Стати перед собою у світлі християнської духовності означає визнати, що я є сотворінням Божим, яке має безсмертну душу. Але, водночас, я зранений гріхом і потребую лікаря. Отим єдиним нашим Лікарем є саме Він, Милосердний Господь, а лікарством, яким лікує – покаяння. В часі Великого Посту всі приватні та літургійні молитви постійно закликають нас саме до покаяння. Покаятися – це усвідомити свій гріх та побачити своє гріховне єство у світлі віри, а відтак так намагатися змінити його. У християнстві Покаяння має таїнственний характер, оскільки Христос підніс його до рівня Святої Тайни. Завтра стати кращим, ніж сьогодні, змінитися на краще – це видимі плоди покаяння. Скористаймося часом Посту, щоб через Святу тайну Покаяння примиритися з Господом і досвідчити Його Милосердя.

Стати перед ближнім

Господь сотворивши нас, послав з місією у цей світ не як поодиноких індивідуумів, але як спільноту Його дітей, дітей Божий. Будучи дітьми Божими, через упадок носимо печать гріховності, недосконалості, яка руйнує не тільки гармонію у наших відносинах з Богом, собою самим, але й із ближніми. Саме через це Великий Піст повинен стати для нас часом особливого примирення з ближнім – з образом і подобою Божою. Відкиньмо всяку гордість, ненависть, брак прощення і пошани, щоб насправді відчути, що ти у цьому світі не сам, з тобою поруч є твій ближній!
Спільнотою дітей Божих є Церква, яку Апостол Павло називає містичним Христовим тілом. З Божої волі ми члени Української Греко-Католицької Церкви, котра, як ви знаєте, у цих днях просить благодаті Святого Духа для вибору свого Глави і Отця. З огляду на це, звертаюся до Вас, дорогі у Христі з проханням, щоб Ви своїми молитвами супроводжували цей вибір.
Нехай час Великого Посту стане для усіх нас доброю нагодою, щоби пережити глибоку єдність з Богом, а також знайти гармонію з самим собою та з ближнім!
Нехай Господь усіх нас благословить і провадить дорогою Посту до Воскресіння!

+ Йосиф Мілян,
Єпископ-помічник Київської архиєпархії

вівторок, 1 березня 2011 р.

«У в'язниці Я був і прийшли ви до Мене.» (Мт. 25.36)

Вперше я почула про пенітенціарне душпастерство у грудні 2010, але якось поставилась до цього нейтрально. Мене запитали, чи не хотіла б я стати волонтером. Я сказала, що мені треба подумати, зважити всі за і проти, розважити, чи я готова до такого кроку. Я б назвала це в деякій мірі байдужістю зі своєї сторони.


Під час Різдвяних свят, стоячи в церкві на Літургії, я згадувала про це запитання... І вирішила, щоб совість була чистою, - спробувати...


Зустрілась з друзями, які вже на той час були волонтерами, які радо розказали мені всі особливості цього служіння. Почувши розповіді про їхні поїздки до Прилуцької виховної колонії для неповнолітніх і про плани на поїздку 26 лютого, я почала «загорятись» бажанням поїхати туди і відчути це все на собі. І тільки я остаточно для себе вирішила, що мені це потрібно, як почала натрапляти на статті по даній тематиці в інтернеті...цікавість, тільки розгоралась...


Велике враження на мене справило звернення Блаженнішого Любомира Гузара в неділю Блудного сина: «У будь-якому разі ми не сміємо судити, чи хтось заслужив, чи не заслужив покарання у в'язниці. Пересторогою для нас повинні стати слова Ісуса Христа: «Я був у в'язниці, а ви мене не відвідали». Цими словами Господь вказав нам, що у місцях позбавлення волі знаходяться наші найменші брати і сестри (пор. Мт. 25, 40), які потребують нашого співчуття. Навіть якщо Ці люди справедливо засуджені, через те що допустили якусь велику помилку чи зійшли на хибний шлях, то все ж таки вони тепер зазнають терпінь і потребують нашої допомоги, як сказав Ісус Христос, - нашого співчуття.»


Отож, я таки відвідала Прилуцьку виховну колонію для неповнолітніх.

Дорогою до місця призначення в голові вирували різні думки, сумніви чи я правильно роблю, чи готова до зустрічі, адже прекрасно усвідомлювала куди їду. В душі було моторошно, але назад дороги не було... Сказати, що я була здивована тим, що там побачила, це те саме, що нічого не cказати...Переступивши поріг колонії, я відчула, що таке режим суворого нагляду, зрозуміла всю важкість і відповідальність працівників Пенітенціарної системи України.


Пройшовши всі формальності по дозволу перебування на території Колонії, ми пішли на зустріч із засудженими... І перший хлопчик, що нам зустрівся,  зовсім дитина, дивився на мене очима мого молодшого братика...Зійшлась решта бажаючих поспілкуватись з нами...В душі запекло...перед нами були діти, які так мало прожили в цьому житті, а вже стільки всього пережили... Вони радо вітали нас, посміхались, дивились палаючими очима, шукали підтримку та милосердя... Так, це була їхня не перша зустріч з о. Костянтином Пантелеєм та волонтерами, але було видно по очах, що вони чекали нашого приїзду.


Ми зайшли в каплицю, оскільки це була поминальна субота, хлопці написали на маленьких згортках паперу імена покійних родичів та друзів, почалась панахида...Я, час від часу, кидала погляд в сторону неповнолітніх в'язнів, вони, слухаючи молитву, чемно стояли. В їхніх очах була і радість, і печаль...


Закінчивши молитву ми перейшли до зали їхнього відпочинку та дозвілля. Мене вразило, що хлопці виховано пропускали гостей, не перебивали розмови...вели себе цілком пристойно.
Темою для обговорення була "Дар життя. Життя до смерті та після неї. Важливість молитви за померлих." Ми ділились стосовно даної тематики, наводили приклади із власного життя...власного бачення, розуміння... Ніхто не вдавався до філософії, бо вона там би була зайвою. Адже ці діти просто потребують підтримки із зовнішнього (поза Колонією) оточення, розуміння того, що їх не відкидають, про них пам'ятають, допомагають їм підвестися після падіння.


Ми пробували пояснити те, що впасти може кожна людина, але важливо є зрозуміти це і робити все, аби встати, і іти далі; наскільки гарним є життя без гріха, що Божа любов перевищує наш гріх, що Бог простить нам, якщо ми покаємося, якщо визнаємо нашу неміч, наші помилки, зумієм збагнути і повірити у те, що Хтось нас любить...


Засудженим імпонувала наша щирість та відвертість, вони ставили нам запитання, намагались поділитись своїми думками, зароджувався діалог, з цими хлопцями потрібно ще працювати і працювати, але це потрібно робити тепер і зараз, бо потім – буде пізно... Важливо, щоб у серці кожного з них залишилося хоч щось добре, позитивне, щось святе після таких зустрічей...


Важко не погодитись з о. Михайлом Бугаєм: «Інколи нам здається, що ми відокремили себе від зла, посадивши його за грати. Але ми мусимо знати, що це тільки на певний період часу». Хлопці, з якими я зустрілась у Прилуцькій виховній  колонії – це діти! Багато з них - з неблагополучних сімей, де їм бракувало уваги або взагалі ніхто її не приділяв. Вони хотіли чимось себе відзначити... зробили це... потрапили сюди... Але, повірте, що вони і надалі залишаються дітьми. Для того, щоб вони звідсіля вийшли і стали іншими – більш свідомими людьми, їм потрібно помогти це зробити.

Кожна людина хоче бути щасливою, але часто не знає, як нею стати, і шукає щастя не там, де воно є насправді. Люди різні, і різні їх уявлення про щастя. Але навернутись на праведний шлях мають право усі без винятку люди, навіть і злочинці.


Дорогою до Києва, ми здійснили невеличку прощу, у наміренні молитви за засуджених та їх наверненні до Бога, до Густинського Свято-Троїцького жіночого монастиря в с. Густиня, на правому березі річки Удай, що неподалік м. Прилуки. Початки Густинського монастиря сягають 1600 р. Це святе місце славиться своєю чудотворною іконою Густинської Богоматері та цілющим джерелом. Нас зустріла привітна монахиня монастиря матінка Магдалина, лице якої світилося радістю і спокоєм. Вона  усе скрізь показала і розповіла про історію монастиря. Про трьох святих младенців та про усипальницю шляхетних Рєпніних-Волконських. Про Миколу й Ореста Макаренків. Щира молитва й унікальна за своїми якостями вода зцілили багатьох людей, яким сучасна медицина пророкувала смерть від невиліковних захворювань.


Я вдячна Богу за цю прекрасну можливість побувати у Прилуцькій виховній колонії для неповнолітніх, адже це дуже хороший життєвий досвід працювати з такими дітьми. Вони потребують нашої молитви, опіки, підтримки і просто доброго слова...



Понеділок, 28 лютого 2011, Опублікувала:  Оксана Роман