Шукати в цьому блозі

понеділок, 30 травня 2011 р.

Права людини у в’язниці.

Немає жодних сумнівів у тому, що з часів здобуття незалежності в Україні відбувалося повільне та поступове поліпшення у сфері основних прав людини у в'язниці. Це було досягнуто виведенням пенітенціарної системи із підпорядкування МВС, створенням Державної пенітенціарної служби України, введенням у дію нового Кримінально-виконавчого кодексу України.
Культура прав людини вже проникла у роботу тюремних службовців та працівників, влади та суспільства загалом. Церква також відіграла свою роль у поширенні подібних змін, спираючись на цінності, закріплені в Конституції України (1996 р.), що ратифікувала наступний принцип: усі види покарання повинні здійснюватися з метою перевиховання.

Роблячи перший позитивний висновок, потрібно зізнатися, що у цьому питанні вже здійснено великий юридичний та інституційний прогрес. Особливо потрібно відзначити повне скасування смертної кари у законодавстві України.
Однак, якщо ми би тільки озвучили кілька самовдоволених компліментів, це перешкодило би подальшому прогресу. Бо, незважаючи на усі зусилля, яких докладають тюремні адміністрації, все ще залишаються сфери, повз які ми не можемо пройти мовчки.
 Ми стурбовані наступними питаннями, пов’язаними з правами людини
* Незважаючи на зусилля,спрямовані на поліпшення умов у в’язницях, і надалі існує факт їх переповнення, що стоїть на заваді збереженню людської гідності у тюремному середовищі, що належиться їм за правом.
* Рівень медицини залишає бажати кращого. Співвідношення спеціалістів з числом ув’язнених та кількістю часу, відведеного на догляд і лікування, говорить сама про себе. Говорячи про  чисельність душевнохворих, які перебувають поруч з іншими в’язнями, уражених інфекційними та заразними хворобами, наркоманами, можна краще зрозуміти, що відсутність належного догляду та лікування – це більш, ніж порушення прав людини.
* Стає очевидним, що наші в’язниці не сплановані з урахуванням вищезгаданих груп людей, і їх адміністраціям все тяжче адекватно задовольняти потреби людей, які потребують обслуговування у спеціально пристосованих для цього умовах.
* Політики у програмах реформування пенітенціарної системи роблять ставку, на в’язниці, розміщені подалі від міст. Це може спричинити справжню незручність відвідування в’язнів сім’ями, соціальними працівниками та добровольцями. Надто багато в’язнів продовжують утримувати надто далеко від їхніх домівок без жодного на те виправдання. А люди забувають про право присутності суспільних структур в тюремному середовищі. В’язниці не повинні бути ізольованими від суспільства.
* Незважаючи на докладені зусилля, не залишається сумнівів, що необхідно багато ще чого зробити. Нелегким завданням є вивчення альтернатив ув’язненню та мирних вирішень конфліктів, хоча каральні заходи, призначені для встановлення правосуддя надолуження, стосувалися як жертви, так і кривдника. Тюремне душпастирство та інші Церковні ініціативи докладають до цього значних зусиль. Церква неодмінно повинна продовжувати хоробро завойовувати даний простір, який до того ж ще й недостатньо вивчений.
* Ми не повинні припиняти звертати увагу на те, що в’язниця не задовольняє основну потребу соціальної системи: стимулювати мирне соціальне співіснування та вирішувати найсуттєвіші соціальні конфлікти. Навпаки, в’язниця у кінцевому результаті творить структуру насильства, що тільки поглиблює соціальні проблеми, посилює нерівність і того гірше – відтягує вирішення конфлікту, який згодом розгортається ще з більшою силою.
Порушення прав людини до ув’язнення
Було б неправильним розглядати в’язницю як корінь зла. Зазвичай, це остання реакція у відповідь на попередні соціальні провали. Не можна не звернути увагу на зв’язок між ув’язненням та стабільними умовами роботи, між системою освіти та культурним рівнем в’язнів, між системою медичного обслуговування та здоров’ям в’язнів, між соціальними ресурсами та коефіцієнтом ув’язнення, і т.д. Перегляд наново умов ув’язнення викличе поступову трансформацію суспільних відносин: перехід від конкурування до співпраці, від економічного зросту за будь-яку ціну до якості життя всіх громадян, від характерного пошуку благ серед нечисленних привілейованих класів до спільного блага, основним мірилом якого є становище найуразливіших.
Але ми не зможемо зрозуміти суті в’язниці, якщо скинемо з балансу інші сторони пенітенціарної системи. Оскільки прокуратура тільки утримує особу під слідством, судді розглядають, перш за все, докази, не усі мають однаковий шанс захистити себе у суді; вердикт винний-невинний, як і той фактор, за яким особу засуджують до ув’язнення чи призначають альтернативне покарання, часто від справи не залежить.
На завершення, сама організація суспільства та пенітенціарна система спрацьовують як селективний фільтр для ув’язнення. Тому, немає жодних співпадінь у тому, що багато засуджених до ув’язнення людей походять з тих прошарків суспільства, які більше, ніж решта потерпають від соціальної незахищеності.
З огляду на це, можна зробити два основні висновки-твердження:
1) Більшість ув’язнених зазнали порушень їх соціально-економічних та культурних прав. Права більшості в’язнів було потоптано ще до того, як вони переступили поріг в’язниці. Це стосується охорони здоров’я, роботи, сім’ї, житла, рівних можливостей і т.д. Тому в’язниця просто посилює те, що вже саме по собі становить аморальний стан позбавлення чогось.
2) Жодному душпастирству, покликаному вірно відповідати на заклик Божий, жодні ґрати не стоятимуть на заваді. Євангелізація, що також передбачає боротьбу за справедливість, стимулювання та захист прав людини, вимагає від нас діяти у будь-якому місці у суспільстві, пропагуючи соціально-захисні дії та підтримуючи екс-ув’язнених. Ефективний захист дотримання прав людини за межами в’язниці автоматично посилить повагу до прав тих, хто за ґратами.
Щоб кримінальне право та каральна політика стали справді дієвими, і в той же час зберігали повагу до людської гідності та відповідали принципам, що лежать в основі управління демократичною державою та законним благополуччям, потрібно шукати альтернативи ув’язненню. Останнє незмінно тягне за собою моральну деградацію людини.
Реінтеграція у суспільство – не тільки шляхом вказування в’язням їхніх помилок, а також шляхом примирення,спокути та вживання заходів щодо відновлення їх особистої та соціальної рівності – повинна здійснюватися в інтересах жертви. Таким чином суспільство захищає себе від майбутніх нападів та від самої пенітенціарної системи. За цією моделлю, кримінальне право та пенітенціарна система повинні діяти пліч-о-пліч з іншими стратегіями. Як зазначив другий Конгрес ООН з попередження злочинів та поводження з в’язнями, політика кримінальної юстиції повинна поєднуватися з соціально-економічним розвитком.
Політика кримінальної юстиції є більш обширною, ніж сама каральна політика. Варто згадати слова відомого маркіза Беккаріа: «Краще запобігти злочину, ніж карати за нього. Це першооснова дієвого законодавства... Але засоби, які до цього моменту використовувалися або не відповідають чи є протилежними запропонованій меті». Це визначення залишається істинним навіть сьогодні.
Оскільки питання не полягає в тому, щоб побудувати більшу кількість та кращих за умовами в’язниць, а в тому, щоб шукати альтернативи ув’язненню, паралельно облагороджуючи тюремну систему та повернути в’язням почуття гідності. Правильний підхід Церкви полягає у сприянні здійсненню прав людини як частини її євангельської місії у цій сфері. Пенітенціарне душпастриство прийняло це як виклик.

Немає коментарів:

Дописати коментар