Шукати в цьому блозі

пʼятниця, 30 вересня 2011 р.

Католицький вісник №16 (517) 4 вересня 2011р. рубрика СОЦІУМ

ДЛЯ ЧОГО ІСНУЮТЬ В'ЯЗНИЦІ?
Ця розмова наштовхнула на думку, що в'язниця - це не "край незнаний, звідки ще ніхто повертався" (монолог Гамлета, Шекспір), але нагода переосмислення свого життя, для когось - шлях до Бога. "Кожне суспільство доручає законній державній владі реагувати на злочинність за допомогою правоохоронних служб та системи правосуддя. Але в тій реакції має залишатися досить місця для витривалої і безумовної людяності, щоб особа, зрозумівши, що її вчинок гідний кари, водночас залишилася у глибокому усвідомлені своєї гідності, щоб колись повернутися до нормального співжиття із людьми", - говорить священик Костянтин Пантелей, керівник Відділу з душпастирства у пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ.
Що таке в'язниця і для чого вона існує?
В'язниця - це прийняте законом покарання за злочин. Вона існує для того, щоб злочинець усвідомив тяжкість свого вчинку, змінив свою поведінку та повернувся до нормального суспільного життя. А також, щоб застерегти інших від правопорушень. Тобто в'язниця існує для добра суспільства. Вона, певною мірою, обмежує зло і беззаконня, які є наслідком гріха.
Ми, ради відносного комфорту та безпеки, приймаємо необхідність існування покарання ув'язненням. Тому тюрми, на жаль, будуть супроводжувати людську цивілізацію стільки, скільки триватиме світ. (див. Пенітенціарна політика держави потребує значних змін!Але відчуття безпеки для нас буде чимось фальшивим і тимчасовим, бо тюрма не вирішує проблему наслідків злочину, а часто стає місцем, де беззаконня помножується. Тюрма стає лише помстою та відчуженням "нас" від "них". Важко уявити собі, що сталося, коли б правоохоронні та пенітенціарні службовці одного дня дружно не вийшли на роботу... Страшнувато.
Але самих лише службовців правоохоронних структур ніколи не буде достатньо для зцілення від наслідків злочину. Суспільство має бути присутнє у тюрмах за посередництвом юридичних та соціальних служб, духовенства та мирян, щоб людина не втрачала відчуття приналежності до спільноти.

Часом суспільство сприймає в'язнів однозначно як грішників. Але чи завжди це так? Особливо стосовно несправедливо засуджених.
Я б не хотів говорити про в'язнів лише як про грішників, тому що це означало б, що ми не є грішниками. Можна поставити питання: чи завжди ті, хто знаходяться за ґратами - злочинці? На мою думку ні, не завжди. Випадки несправедливого засудження - це майже безвихідь. І суть не у провині, а у ситуації, коли людину звинувачують, а вона не може себе захистити. Або може тривалий час намагатися це зробити ціною втрати здоров'я, нервів, життя.

Патріарший хор у ВК № 35 під Києвом.

З душпастирської сторони зарадити у такій ситуації важко. Треба мати велику віру, що Бог допустив це не для того, щоб людина загинула, а для її добра. У таких обставинах потрібно бути свідком того, як людина переносить свою біду і дуже уважним слухачем. Якщо щось і казати, то ні у якому разі не повчати. Це можуть бути тільки слова потіхи, але такі, які линуть з глибокої віри і досвіду страждання. Адже людині, яка не страждала, важко потішити страждаючого, це буде якось не автентично.
Чи в'язниця - це завжди ефективний засіб плекання добра людини? Чи часом вона не стає причиною того, що особа утверджується у виборі чинити зло?
Звісно, тюрма ще за радянського періоду була місцем передання злочинних традицій. У перенаселеному приміщенні, де знаходяться люди дуже неординарні, з різними здібностями та досвідом, утворюється певна
ієрархія, люди підкоряються правилам, які для нашого розуміння є дикими. У чомусь ці правила встановлюють відносну стабільність та псевдо-справедливість. Є особистості, котрі почувають себе там комфортно, мають шанс самоствердитися і взяти реванш за невдачі їхнього життя.
Та я зустрічав людей, які дякували Богові за те, що вони опинилися у в'язниці, бо це утримало їх від вчинення ще більшого зла. Наприклад, наркомани, які в умовах тюрми позбавлені можливості вживати наркотики, кажуть: "Я був би мертвий зараз, якби не сидів у в'язниці". Наскільки це є добро? У якомусь сенсі добро. Нещодавно я розмовляв з одним іноземцем, який не вчинив нічого гідного кари, але потрапив у неприємні обставини і йому висунули звинувачення. Це дуже віруюча людина і те, що опинився в тюрмі, він сприймає як шанс переосмислити своє життя.
Дякую за розмову.
Розмовляла Вікторія СЕМЕНОВА

Католицький вісник № 15(516)21 серпня 2011 р. рубрика ПРОБЛЕМНА ЗОНA

ДОДАТКОВЕ ПОКАРАННЯ

Покарання у вигляді позбавлення волі тягне для засудженої особи додаткові покарання, не передбачені Кримінальним кодексом. Це розлучення з родиною, з дітьми. В такому разі дитина теж є засудженою до позбавлення спілкування з батьками. Про душпастирство дітей в'язнів "КВ" розмовляв із  о. Костянтином Пантелеєм, керівником Відділу з душпастирства у пенітенціарній системі України при Патріаршій курії УГКЦ, та о. Григорієм Драусом, головним в'язничним капеланом РКЦ в Україні.
Чи існує таке поняття як "діти в'язнів "?
о. Костянтин Пантелей: Існує. Передусім, це діти, які народжуються під час судового слідства над матір'ю або коли вона вже була засуджена. В такому разі дитина до трьох років може бути разом з мамою. Якщо це слідча в'язниця - в камері слідчої в'язниці, якщо це виправна жіноча колонія мінімального рівня безпеки, то в одному секторі з мамою. Такі дитячі садки існують в жіночих колоніях Чернігова та Одеси. Діти перебувають в спеціальному секторі з надзвичайно гарними умовами та кваліфікованими педагогами. Мати приходить до дитини і проводить із нею більшу частину дня.
Проте, якщо мати засуджена, скажімо, до восьми років ув'язнення, то дитина перебуває з нею тільки три роки, а п'ять - без неї, зазвичай, в інтернаті, де надзвичайно важкі умови для формування особи. Інколи діти напівголодні, а інколи надто випещені, але завжди їм бракує дуже важливих життєвих навичок, які б вони найпростішим і найшвидшим чином отримали у своїй сім'ї. Дуже великий відсоток колишніх інтернатських дітей стають у подальшому підопічними в'язничних душпастирів. Спочатку в підлітковій колонії, а потім - у тюрмі для повнолітніх.
Якщо ж дитиною опікуються найближчі родичі, то часто не використовують можливість тривалих побачень із ув'язненими батьками, щоб не травмувати дитину. Та й, правду кажучи, в Україні умов для цього немає. Наприклад, у Шотландії Католицька Церква, спираючись на свої можливості та на тверезе й глибоке розуміння важливості зв'язків із сім'єю для реінтеграції в'язня, попіклувалася про створення спеціального сектора для зустрічі родини. В одній в'язниці на площі у кілька метрів є все потрібне для повноцінної зустрічі батька з дитиною: фонтанчик, садок, пісочниця, іграшки для дітей різного віку. Це прекрасно. Цього нам бракує. Якоюсь мірою ці моменти є забезпечені в жіночих установах, де є дитячі садки - як в Одесі та Чернігові. Але якщо говорити про в'язниці зі звичайним режимом, то таких умов там поки що не існує.
о. Григорій Драус: Зазвичай, діти в'язнів - сироти або напівсироти. Та з огляду на відсутність позитивного прикладу для наслідування, такі діти потребують специфічної, особливої опіки. Адже вони в майбутньому частіше за все мають перспективу потрапити за грати. Колись я був зворушений визнанням в'язня, що він народився у в'язниці, а потім знову до неї потрапив, вже як в'язень, та за інших обставин...
Які складності мають діти в'язнів (в т.ч. колишніх) у повсякденному житті (в школі, сім'ї, у дворі) ?
о. Костянтин Пантелей: Передусім потрібне забезпечення конфіденційності - нерозголошення факту ув'язнення когось із членів сім'ї. Повна конфіденційність дозволяє забезпечити нормальний розвиток дитини в середовищі її однолітків, коли ані шкільна адміністрація, ані будь-хто інший про це нічого не знають. Хоча так не завжди буває. Частіше за все сусіди знають сім'ю, а також про обставини арешту одного з батьків, про пияцтво в родині та наркотики. Ці факти важко приховати, тож у дворі знають усі. Ми мали би прагнути про забезпечення конфіденційності стосовно ув'язнення.
Діти у Чернігівській ВК 44 до трьох років
перебувають разом з матерями.

о. Григорій Драус: Від духовної культури суспільства і конкретної людини залежить вміння відрізняти очевидне зло гріха і кримінального вчинку від особи, яка його вчинила, а також бачити різницю між поняттями "в'язень" і "колишній в'язень". Ототожнювання вчинків когось із батьків з особою їхньої дитини є проявом браку гуманності, не кажучи вже про християнську віру. У великих містах ця проблема менш відчутна, бо існує більша анонімність.
Як здійснюється душпастирська опіка щодо дітей ув'язнених?
о. Костянтин Пантелей: Головно, це опіка дистанційного характеру, за допомогою листування та посилок. В ідеалі ця опіка мала б іти трохи далі. Майже завжди десь в околицях, де живе така сім'я, можна знайти якусь місцеву греко- або римо-католицьку спільноту, яка б взяла під опіку таку родину. Я впевнений, що громада, яка існує років п'ять, є достатньо зрілою, щоби послужити в такий спосіб.
о. Григорій Драус: За кордоном є спеціальні програми для роботи з дітьми в'язнів. Наприклад, табори. Одна американська дитина у відгуках про табір написала: "Я дуже зраділа, що не я одна є такою (тобто дитиною в'язня), а в подібному становищі перебувають і інші діти, нормальні та добрі..." Таке відкриття може допомогти подолати комплекс гіршої дитини, яка не в змозі "розкрити крил".

Вікторія СЕМЕНОВА

Відбулася зустріч волонтаріату Пенітенціарного душпастирства.

30 вересня 2011 р. Б., після двомісяної перерви на літній відпочинок, в офісі Департаменту УГКЦ з питань душпастирства у силових структурах України зібрався волонтаріат Пенітенціарного служіння УГКЦ. Метою зустрічі було планування молодіжною спільнотою заходів служіння. Напочатку волонтери довідалися про новини Пенітенціарного душпастирства: Конгрес ІССРРС, початок служіння реабілітації для жінок після звільнення, паломництва пенітенціарної служби до Зарваниці та Унева.

Незабаром було вирішено провести семінар для волонтаріату.

середа, 28 вересня 2011 р.

Державна пенітенціарна служба України здійснила ІV Паломництво під гаслом «Справедливість, віра, милосердя!».

 

26 - 27 вересня 2011 року, на Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста,  під гаслом «Справедливість, віра, милосердя!» відбулося ІV Всеукраїнське паломництво працівників Державної пенітенціарної служби України до Свято-Успенської Унівської Лаври. Традицію щорічної професійної прощі пенітенціарних службовців розпочали офіцери центрального апарату та 25 територіальних управлінь Державної кримінально-виконавчої служби України 2008 року у 10 літній ювілей створення служби.

Представники управлінь Київської, Черкаської, Одеської, Луганської, Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської областей, капелани, семінаристи – всього близько 150 осіб – принесли свої молитви і благання до чудотворного місця, де зберігається одна з найбільших святинь України – Унівська ікона Богородиці. Традиційно проща розпочалася у місті Перемишлянах у храмі,  де душпастирював Блаженний Священомученик Омелян Ковч, знаний як «парох Майданека». Після Молебну до Священомученика Омеляна колона прочан вирушила до Унева. Серед прочан були також члени родин пенітенціарних службовців, в’язничні душпастирі.

Поруч зі своїми співслужбовцями прощу звершували чільні офіцери обласних управлінь ДПтС заступники з соціально-виховної та психологічної роботи майор  Іван Слопак (Управління ДПтС України у Львівській області), майор внутрішньої служби Ольга Джус (Управління ДПтС України у Львівській області), майор внутрішньої служби Роман Костриба (Управління ДПтС України у в Івано-Франківській області).  Подорожуючих зустрічали величні дзвони.

Керівник Департаменту УГКЦ з душпастирства Силових структур України преосвященний владика Михаїл (Колтун) відслужив з прочанами вечірню Свята з литією. У проповіді він зазначив: «Справжній хрест  - це усе наше життя. Це хрест який ми відчуваємо у сімейному житті, у подружжі,  у вихованні дітей, у несенні своєї служби… Мудрістю хреста ми маємо долати життєву дорогу, щоб з розумінням йти на зустріч труднощам і тим насадити в серці Божу любов. Пресвята Богородиця, яка прийняла волю Божу, прийняла і хрест. Вона є нашою вихователькою в любові, яка досвідчується через терпеливість зношення труднощів і тягарів.»

Увечері акафістове моління перед Унівською Чудотворною іконою Богородиці, панахида за усопших на чернечій горі, нічні чування, проповіді отців створили атмосферу духовного зосередження та радісного оновлення, дали нагоду поглибити розуміння свого християнського покликання і духовну наснагу, якої так потребує кожний пенітенціарний працівник. На честь 20-ї річниці відродження державності України представники пенітенціарної служби підготували самодіяльні мистецькі програми, що прозвучали на співочому майданчику біля чудотворного джерела. о. Єже поспиряв, щоб старовинний у домініканському монастирі у Перемишлянах розмістилася частина прочан на нічліг.

27 вересня у Свято-Успенському храмі була відслужена святкова Утреня та Божественна Літургія, яку очолив ієрей Костянтин Пантелей, керівник Відділу УГКЦ з питань душпастирства у пенітенціарній системі України. Про духовність та значення почитання Церквою Чесного Хреста Господнього говорив у проповіді після Євангелія й ігумен монастиря високопреподобний отець Теодор (Мартинюк): «Хрест є знаком примирення і прощення, яке Господь розпростер на всіх без винятку людей і цей дар нам треба лише прийняти».

 Після Літургії зі словами привітання до прочан звернувся о. Григорій Драус, головний капелан Римокатолицької Церкви в Україні. Він вручив представнику кожної з пенітенціарних установ, яка була представлена паломниками,іконописне розп’яття Господа нашого Ісуса Христа. Водосвятний молебень, молитва за Україну та святкова трапеза завершили прощу. На згадку про участь у прощі кожен учасник отримав грамоту прочанина від ігумена монастиря.
17 - 18 вересня ДПтСУ взяла участь у ІІІ Всеукраїнському військовому паломництві до Зарваниці 2011 року.


Пенітенціарне Душпастирство УГКЦ.

понеділок, 19 вересня 2011 р.

ІІІ Всеукраїнське Військове Паломництво - крок до оновлення душі і серця.


Зарваниця величний Марійський центр Західного Поділля віками була для українського народу форпостом християнської віри і джерелом життєдайної сили. Для християн усього світу Зарваниця добре відома чудотворною іконою і цілющим джерелом, біля якого з'являлася Божа Матір. Зараз на цьому місці споруджено комплекс церковних споруд, що належать Українській Греко-Католицькій Церкві.

17-18 вересня у цьому святому місці відбулося третє Всеукраїнське військове паломництво під гаслом «До Бога - через Батьківщину».

Організатором цього заходу є Департамент Патріаршої Курії Української греко-католицької Церкви у справах душпастирства силових структур України.

У військовому паломництві взяли участь представники управління Державної пенітенціарної служби України у Тернопільській області, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Внутрішніх військ МВС, Державної прикордонної служби та Міністерства надзвичайних ситуацій України, військовослужбовці з’єднань і військових частин Сухопутних військ, Повітряних Сил, Військово-Морських Сил та члени їхніх родин з усіх регіонів держави, а також представники інших військових формувань України.

Окрім цього, на прощі були присутні представники військових ординаріатів Польщі, Німеччини, Словаччини та Словенії, а також християнських Церков України.

Під час паломництва було відправлено молебень у парафіяльній Церкві, відбувся урочистий хід учасників до Скульптури Матері Божої, Хресна Дорога, похід зі свічками та Архієрейська Божественна Літургія.

Крім того, за тими військовослужбовцями Збройних Сил України, які загинули під час виконання службового обовязку та в операціях з підтримки миру на територіях інших країн було віслужено панахиду.

Після святої літургії Владикою Михаїлом Колтуном, Правлячим Архиєреєм Сокальсько-Жовківської єпархії, за активну участь в організації та проведенні Всеукраїнського військового паломництва було нагороджено, чудотворною іконою Пресвятої Богородиці, начальника управління ДДУПВП у Тернопільській області генерал-майора внутрішньої служби Лосика П.С. та старшого інспектора (з виховної та психологічної роботи) майора внутрішньої служби Джус О.В.

У паломництві взяли участь військові музиканти, оркестр Тернопільського гарнізону. Музичний супровід здійснював Ансамбль пісні і танцю Збройних Сил України.

Кожний учасник паломництва на згадку про участь отримав спеціально виготовлений пам’ятний знак, а також багато позитивних емоцій, спокій і вдосконалення душі та очищення серця.

Євгенія Купчик Старший інспектор (взаємодії з ЗМІ та зв’язках з громадськістю) у Тернопільській області.

пʼятниця, 2 вересня 2011 р.

Хоругва - духовне знамено!

Віддавна хоругва, як духовне вітрило, надихало християнське воїнство на чесне сповнення свого служіння для добра народу. Зображення лику Христа та Богородиці, Св. Юрія-Переможця, Архистратига Михаїла найчастіше зустрічалися на військових хоругвах. Навіть до наших днів дійшло відлуння цієї традиції - що звучить у військовому званні "хорунжий", вживаному у козацтві, або "прапорщик" - у сучасному війську. З ХVІІІ століття хоругви стають двосторонніми. На них наноситься назва сотні та полку. Військовий ритуал незмінно був пов'язаний зі знаменом та хоругвою.


Паломництво пенітенціарних службовців до Зарваниці 2008 року надихнуло на відродження духовної традиції - освячення хоругов підрозділів Кримінально-виконавчої служби України з гаслом "Справедливість. Віра. Милосердя.". Вперше ми побачили хоругви на прощі До Унівської Свято-Успенської Лаври 2009 року.

1 вересня в кримінально-виконавчих установах до навчання приступило 14,6 тисяч наших співгромадян.

1 вересня 2011 року в кримінально-виконавчих установах України до навчання за партами приступило 14 600 наших співгромадян: близько 2 тисяч з них - неповнолітні, 8565 - навчаються у ПТУ. В СІЗО Львова, Києва, Івано-Франківська, Чернігова, Чорткова, Ужгорода та у виховних колоніях у Прилуках, Бережанах та Самборі наші капелани благословили учителів і учнів на новий навчальний рік. У викладанні основ Християнської етики для неповнолітніх правопорушників беруть участь священики та катехити.

День Знань у Чортківському слідчому ізоляторі


Ось і перший дзвоник пролунав у вечірніх класах Чортківської загальноосвітньої школи - інтернат І—III ступенів при Чортківському слідчому ізоляторі управління ДПтС України у Тернопільській області. Цього року 13 осіб, взятих під варту та засуджених мають змогу здобувати середню освіту у 9, 10, 11 класах. Педагогічні працівники надають їм ґрунтовні знання, виховують у них любов до України, її народу. Школа дає новий поштовх тим, хто оступився і хоче віднайти себе у цьому житті. Ув’язенені та засуджені мають змогу підвищити свій загальноосвітній рівень незалежно від віку.

На святі першого дзвоника були присутні директор школи-інтернат Ковальчук О.А., завуч школи – інтернат Н.Ф. Боднарчук, капелан Чортківського СІЗО отець А.Лемчук, отець Є.Гаврилишин та керівництво установи.

Середня освіта у нашій країні є обов'язковою. І це надзвичайно добре, що громадяни України, які в силу різних життєвих обставин скоїли злочини, мають змогу навчатися і отримувати атестат про закінчення освіти, який, безумовно, стане їм у нагоді в подальшому житті.
Ігор Кузяк
Начальник відділення соціально – психологічної
служби Чортківського СІЗО