Шукати в цьому блозі

субота, 31 травня 2014 р.

День захисту дітей відзначили у слідчому ізоляторі.

Останні дні травня, напевне, залишаться в пам’яті багатьох школярів та, особливо, випускників. Для когось це початок чергових канікул, для когось - крок у доросле життя. Не оминула урочистість і тих, хто внаслідок важких обставин змушений здобувати знання у місцях позбавлення волі. 30 травня 2014 року відбулась урочистість останнього дзвоника у Львівському Слідчому Ізоляторі, на якому були присутні капелан Слідчого ізолятора о. Тарас Мирка та с. Оксана Пелех. Після урочистого привітання вчителів та управління, вдячних слів учнів та випускників, відбулась спільна молитва та благословення всіх присутніх свяченою водою. Також ми мали нагоду привітати всіх неповнолітніх, котрі перебувають у Львівському СІЗО з нагоди Дня Захисту Дітей. Божого благословення всім вчителям, працівникам та, особливо, дітям та підліткам, котрі перебувають у місцях позбавлення волі та мріють про краще майбутнє! 

четвер, 29 травня 2014 р.

Розпочинаючи декаду місійності ув'язненим.

Розпочинаючи декаду місійності в день Вознесіння Господнього біля каплички Божої Матері , що функціонує на території тублікарні Збаразької ВК №63, був відслужений Молебень до Пресвятої Богородиці. Після відправи, жінки, які перебувають тут на лікуванні, віддаючи честь Божій Матері у місяці травні, підготовили виступ, розказуючи вірші і співаючи пісні до Богородиці. Їм, як нікому, потрібна опіка Божої Матері, і тут вони мають змогу приходити до Неї зі своїми проблемами і жалями. Бо ще не чувано ніколи, щоб Вона не помогла…  Всі присутні отримали образочки Матері Божої.

На заклик Глави і Отця УГКЦ Блаженнішого Святослава, священики, які є знаряддям у
Божих руках -мають через дію Святого Духа торкнутися і навернути заблукані людські серця. Найбільше, напевно, потребують цього навернення засуджені, які допустилися якоїсь великої помилки у своєму житті і зараз відбувають тут покарання.  Через Святу Сповідь, очищення духовне, наступає швидше і оздоровлення тіла. Під час Сповіді, яку проводив в’язничний капелан о. Омелян Колодчак, жінки мали змогу скинути кайдани гріха і прийняти Господа у своє серце. Багато жінок, завдячуючи волонтеру Світлані Довгополій, виявляють бажання приступити до Сповіді і омити свою душу від гріхів.  І сьогодні в такий прекрасний травневий день шість жінок приступили до Сповіді і прийняли Святе Причастя. Отець Омелян звернувся до засуджених: « Сьогодні, розпочинаючи декаду місійності, ми повинні просити в Святого Духа дару віри у Воскреслого Христа. Бо у Бога немає нічого неможливого. Святий апостол Павло, бувши людиною високоосвідченою на той час, був в’язнем духовним і моральним. Він переслідував християн. Зустріч з Ісусом по дорозі до Дамаску перемінила його. І хоч він зазнав переслідувань, терпів багато незручностей, через своє навернення, але він в своїх посланнях говорив, що Сам Господь Духом Своїм Святим укріпив і настановив його на дорозі правди. Так само і ми повинні вести своє життя після того, як повірили в Істинного Бога і прийняли Його в своє життя, щоб своєю поведінкою не засмучувати Бога. Господь постійно очікує на нас, але ми за своїми клопотами у повсякденному житті не звертаємо на це уваги. І деколи Б
огові потрібно в чудесний спосіб навернути нас до Себе. І сьогодні Господь стукає до кожного серця, кличе нас не розчаровуватися. Він дарує надію ув’язненим. Як пройшовши закритими дверима до апостолів, які очікували благодаті Духа Святого, так і сьогодні він бажає ввійти до кожного вашого серця, щоб там оселитися, послати вам надію на краще майбутнє, допомогти здійснити всі ваші сподівання. Нехай через дію Духа Святого в душах ваших панує мир і спокій. Бо вознісшись на небо Господь не полишив нас, а завжди перебуває з тими, що люблять Його, промовляючи: «Я з вами і ніхто проти вас».»

Оскільки перший день  декади місійності присвячений дару хрещення і Божого усиновлення, то знаковим стало те, що у цей день одна з ув’язнених жінок, Галина Богданівна Дах, виявила бажання охреститися, прийняти дар хрещення, і віднині стати дитиною Божою. Отець Омелян уділив Таїнство св. Хрещення, давши їй нове ім’я при хрещенні - Анна. Охрещеній Анні він подарував ікону Ісуса, а хресній мамі книжку «Ісус – моє спасіння», побажавши їм від нині завжди відчувати Божу присутність у своєму житті.

Надія Тхір 

У свято Вознесіння відбулося відвідування в'язнів.

29 травня 2014 року о. Костянтин Пантелей поздоровив із святом Вознесіння в'язнів та персонал ДПтС України у Київському слідчому ізоляторі та в міжобласній лікарні пенітенціарної системи в Бучанській виправній колонії № 85.

субота, 24 травня 2014 р.

День пам'яті жертв політичних репресій.

Щороку в Україні вшановують День пам'яті жертв політичних репресій — національний пам'ятний день, що припадає на третю неділю травня. В обставинах агресії сучасного москвинського тоталітаризму на суверенну Україну пам'ятаймо про минувшину, щоб припинити злочини тепер.


У Львові в районі Топольної почали ексгумацію останків померлих у тюремній лікарні Пересильної тюрми №25. Саме ж спецкладовище НКВС, про яке раніше тільки здогадувались львівські пошуковці, виявили ще минулого року.

Керівник експедиції, заступник директора підприємства з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля» Володимир Харчук розповів журналістам, що це за поховання.

Захоронення, розповідає Володимир Харчук, як правило, не одиночні, ховали одразу по дві-три людини, а закидували немовлятами. "Разом із дорослими, справді, захоронено багато дітей – не тільки підлівків, але й немовлят", - каже керівник експедиції.


В іншому захороненні двоє дорослих – старша і молода жінка, одна тримає у руках вервицю, біля них також останки немовляти.

Дослідники натрапили також на фрагменти чоловічих скелетів, припускають, що то упівці. 


Це не цивільне захоронення, оскільки людей хоронили не у трунах, а у спеціальних дерев’яних ящиках. 

Наразі знайшли одне пошкодження черепа – удар в лобову частину. Є черепи пошкоджені просто від довгого перебування у землі. 

У більшості тут захоронені молоді люди – судячи з зубів, що збереглися. 


Окрім вервички трапляється також супровідний матеріал – ґудзики, ампули від ліків. 

Якщо людина помирала у тюрмі з невідомих причин, то медики повинні були зробити розтин.

«Пересильна тюрма завжди була переповнена, цим і пояснюється така велика кількість дітей та немовлят, адже у тюрму забирали всю сім’ю підряд. Вивозили і вагітних жінок, які не могли витримати нелюдських умов життя, оскільки камери були переповнені у десять разів. Тому в основному бачимо жіночі та дитячі скелети», - розповів Володимир Харчук.

Наразі дослідники відкрили три ряди з останками, але пошуковці натрапили уже на четвертий ряд.

Як повідомляв «Погляд», у Львові ще минулого року довідалися про те, що у районі Топольної місцеві мешканці натрапили на фрагменти людських захоронень. Фахівці з’ясували, що це спец-кладовище НКВС, де ховали у дерев’янах ящиках по декілька осіб, в’язнів із львівської Пересильної тюрми №25. Більшість виявлених фрагментів належать жінкам та немовлятам. І ось зараз спеціалісти приступили до їх ексгумації.

Львівська Пересильна тюрма діяла у Львові у повоєнний час, у 1944-1955 роках, на території сучасного проспекту Чорновола. Тюрма служила своєрідним концентраційним табором, куди звозили засуджених до формування транспорту для відправки у концтабори. Люди помирали у тюрмі від тортур або хвороб», - розповідає директор музею.

Тому тут можуть бути захоронені мешканці Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та навіть Закарпатської областей. 

Фото: "Новий погляд"

Джерело: http://www.pohlyad.com/news/n/49559

неділя, 18 травня 2014 р.

ЖИВИЙ СВІДОК МАСОВИХ СТРАТ.


18.05.2014 - день-реквієм по масово депортованому народу Кримських Татар. Ми всією родиною подивилися фільм "Хайтарма". В цей день про депортацію Українців, яка також сталася 1944 і набула небувалих масштабів 1947 р. розповіла Марія Іванівна Назарко 1928 р.н., парафіянка громади Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі. Ми змогли записати її свідчення на камеру після Святої Літургії. Незабаром розмістимо в Youtube. 


Пані Марія, у віці 16-ти років, була заарештована у Перемишлі за те, що належала до "Пласту". Вона стала свідком страт тисяч репресованих у бухті біля Приморського узбережжя (під час рейсу з Находки до Магадану). Знищували головно мужчин, надягаючи на голови мішки й прив'язуючи тягарці до ніг. Їх скидали з палуби вантажного корабля "Ногін". Багато тіл перехоплювали акули. Несподівано для себе я знайшов її розповідь, опубліковану в Іентернеті: у веб версії часопису «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Підтвердження також знайшов в інших джерелах: http://www.novayagazeta.ru/apps/gulag/40784.html Спец. корабель НКВД "Ногин", з якого топили людей живцем у 1946, був 24.03.1948 г. нагороджений меморіальною дошкою Мінморфлота СССР.


прот. Костянтин Пантелей.

ПИЛЬНУЙ, УКРАЇНО!

Назарко Марія Іванівна, 15.04.1928 р.н. Народилася в Новому  Селі Любачівського району Львівської  області. Нині ця земля під Польщею. Українців, які споконвіку на ній жили і рясно поливали її своїм потом, вирвали з корінням і викинули  далеко за її межі, без  жодних компенсацій. І досі ні Польща, ні Москва не попросили за це у неї прощення... І не попросять, якщо верховну владу і надалі в нас представляти їхні холуї.

Мої  батьки хоч і селяни, але люди грамотні. Мама закінчила гімназію, а тато лише четвертий клас, однак був освіченою і шанованою у селі людиною. Я дуже добре пам’ятаю той час перед вторгненням совітів. Йшов 1938 рік. У нас було 15 га землі, 4 коней, 5 голів великої рогатої худоби, 3-4 свині, 12-15 овець. Наша родина, як і багато інших, жили заможно. Мали гарну хату, допоміжні приміщення. У селі нараховувалося 365 дворів. Мешкали в основному українці. Поляків було лише 10-15 сімей. Однак вони трималися зверхньо і навіть зухвало. Адже це була їхня держава. Та й привчали змалку, що поляки – це пани, а українці –  робоче бидло. Усі вони нас страшно ненавиділи, всіляко пригнічували, не давали роботи, навіть якщо ти закінчив гімназію. Постійно арештовували. Вони навіть спеціально концтабір для українських патріотів у Березі-Картузькій влаштували. Якщо ти голосно співаєш українські пісні, хвалиш Україну - ти вже націоналіст. Отже, займаєшся антидержавною діяльністю і тюрма тобі забезпечена. Польські шовіністи так само були страшні, як і москалі. У нас на цвинтарі була братська могила січових стрільців. То польська вчителька часто говорила до дітей: “Їдьте сраць на тенту могилу!” Хто був українцем і хотів після закінчення гімназії отримати роботу в державному закладі, то мусив виходити з церкви і йти до польського костелу переписувати метрики, тобто стати римо-католиком - тоді він вже автоматично ставав поляком. А ми були греко-католиками. Наш священик добре знав французьку і німецьку мови. Село лежало на самісінькому кордоні з СРСР - зловісною червоною імперією. Ми увесь час відчували смертельний подих ненависного звіра. А тато весь час говорив, ніби відчував, що “совіти незабаром прийдуть сюди”.  Найбільшою владою у селі був солтис (як тепер голова сільради). Він був українцем, і це був наш тато. Солтисом був мій дід і мій прадід. На цій посаді потрібно було трішки знати бухгалтерський облік. Ці знання і передавалися у родині з покоління в покоління.

Духовне життя у селі було організоване на високому рівні. Це нині в багатьох селах воно вмерло - так постаралася колишня влада, зробила з села руїну. Наша церква була найкращим вихователем моральних рис у віруючих людей. Вона прищеплювала нам людяність, милосердя, повагу до старших людей, любов до ближнього і своєї землі. Дуже грамотним і свідомим українцем був учитель Іван Тоган. Він організував місцевий осередок “Просвіта”. Там була хата-читальня, до якої я вже маленькою знала стежку. У ній організовувалися лекції, вистави українською мовою. Ми дуже гордилися тим, що були українцями. Молодь тоді добре знала, хто вона є, це не те, що тепер. Неймовірно брехлива і фальшива ідеологія упродовж багатьох десятиліть нищила духовну серцевину української нації, роз’їдала, мов тля, її могутнє дерево, яке вороги як тільки могли чухрали, зрізали, а воно знову пускало пагінці – народжувало патріотів-повстанців, сповнених почуттям ненависті до тих, хто чинив народові утиски і муки. Але душа нашого народу жива. Татів брат Крутько Іван був офіцером у січових стрільців, загинув у боях з більшовиками. Багато нині людей керуються думкою, нав’язаною зверху, що назва української дивізії “СС Галиччина” якимось чином має причетність до есесівців. Це несусвітня брехня. “СС” у цій назві розшифровувалося як дивізія “січових стрільців”. Ця дивізія задумувалася як озброєне ядро майбутньої української армії. Це потрібно було, щоб отримати зброю для подальшої боротьби. Коли німці почали використовувати українських вояків у своїх цілях, хлопці почали розбігатися по домівках. Мельник сподівався, що в такий спосіб німці і совіти знесиляться в боях, а він організує свою армію. Це була його стратегічна помилка.

У вересні 1939 року, як і казали тато, прийшли совіти. Солдати були обірвані й голодні, наше життя здавалося їм раєм.

Біднота спочатку потяглася до нової влади, але дуже швидко зрозуміла, що воно й до чого. Землю прийшлі одразу колективізували. Хату-читальню закрили. Ночами почали арештовувати людей. Дісталося добряче й західноукраїнським комуністам,  мало їх залишилося в живих. Щоночі хтось втікав через близький кордон на захід. До нас  підселили  працівника НКВС. То він дуже ретельно виконував вказівки свого начальства і регулярно (мабуть, був план) спроваджував односельчан до радянських “органів”, звідки у село вони вже не поверталися, а щезали безвісти. Зовсім нізащо він посадив хлопця наших сусідів, який так і згинув у радянських катівнях. Влада наслала зі сходу так званих спеціалістів. Це були організатори колгоспів, пропагандисти, лектори (які вчили селян, що немає Бога), вчителі. Вони були опорою совітів і виконували все, чого вимагала від них влада. 22 червня 1941 року  розпочалася війна між Гітлером і Сталіном. У великому панському будинку була радянська застава з прикордонниками. Під час бомбардувань і артилерійського обстрілу всі вони загинули у річечці Бруснянці, яка протікала поряд з заставою, наповнюючи місцевість смородом розкладених трупів. Ніхто з них навіть не зробив жодного пострілу в бік кордону. А через дві години у селі вже були німці. Ніхто з червоних “спеціалістів” не встиг втекти, навіть той самий енкаведист. Під час обстрілу було вбито начальника застави і його дружину. Залишилося троє їхніх дітей. Наш тато поїхали і забрали тих сиріт додому. У нас вони були цілий місяць. Потім тато завіз і здав їх у дитячий будинок, у містечку Ярославі. Там дітей обслуговували монахині. Сироти на тата казали: ”Дядьку!” А черниці їм говорили: ”Не можна казати “дядьку”, а слід казати “пане Назарко!” Діти дуже полюбили тата, довго писали і телефонували, що хочуть його бачити. Тоді мама наготує йому масла, сиру, він і їде до них. Забрати додому їх не можна було - якби дізналися німці, то вивезли б до Німеччини, де б вони й загубилися. Я не знаю, як склалася доля тих дітей.

Приїхав у село ландвірт, зібрав збори усієї громади, на яких люди обрали старшим у селі тата, хоч як той опирався. Навіть ударив його по обличчю, коли тато сказав, що не буде. Та всі мешканці села дуже довіряли і любили тата, то й не захотіли нікого іншого бачити на цій посаді. Коли прийшли німці, то прислані “спеціалісти” почали ховатися. Енкаведист Мартинюк (родом з Хмельницької області із села Васютинці), який також не встиг втекти, подумав, що вже настав його судний час. Прийшла сусідка, сина якої він відправив на смерть, і каже: “Ти забрав мого сина. Я піду до німців і заявлю на тебе, хай і тебе заберуть!” А тато до неї й кажуть” “Євко! Ти того не зробиш! Ти ж знаєш, у  нього діти, жінка!” – “ А він не думав, що у мене теж діти?!” Тата слухалися. Він поговорив з людьми, і ніхто не видав жодного радянського активіста. Той самий енкаведист Петро Мартинюк жив у селі до 1942 року. А восени 1942 року тато подарував йому коня і воза. Забив кабана, натопив смальцю, дав мішок пшениці, мішок муки,  подушки, перину. Вони такі вдячні були нам, що аж плакали. У нього було двоє дітей – Ольга і Вітя. Вони такого не чекали. Так вони й поїхали до своєї Хмельницької області. Для совітів настали тяжкі часи. Вони йшли до батька і просили, щоб він їм допоміг. Батько організував для них по селах збір продуктів і таким чином вони всі пережили тяжкі часи. Бо ми були не совіти – ми, згідно з Божими заповідями, не чинили іншим людям зла.

Німці вбивали відкрито. Від них можна було втекти, хоча б у той самий ліс. Німці вбивали партизан, бандерівців, жидів. А “совєти” вбивали підло, вночі, зовсім безневинних людей. Вони були страшніші за звірів.   Коли прийшли москалі, одразу всіх, хто ходив до хати-читальні “Просвіта”, кинули до тюрми. Червона армія залишила Львів без бою з німцями. Однак ціла Червона армія НКВС перед відступом досхочу навоювалася зі своїм народом. У центральній міській тюрмі на вулиці Лонцького було знайдено близько 3 000 убитих в’язнів, переважно українців і поляків. Перед відступом на тюремному подвір’ї усю ніч гула машина, вбивали в’язнів. Це була страшна ніч. Людей живими замуровували в стіни. Священиків розпинали в камерах, розпорювали їм животи і вкладали туди відібраних від арештанток народжених у тюрмі дітей. Не було меж озвірілим від горілки  і крові садистам. Німці усе це за- фотографували і показали ще 1941 року на весь світ, що таке СРСР і комуністи. У самому Івано-Франківську, здається, 1989 року, відкопали на околиці міста більш як 600 черепів і рештки скелетів. Були там і рештки довгого жіночого волосся, А біля скелету притулилися рештки грудної дитини - нелюди у червоних погонах убили матір  і дитину. Тодішня радянська влада хотіла все звернути на бандерівців. Та люди, які прорвалися на місце розстрілу, познаходили дивом уцілілі приговори, де було написано: “Именем СРСР!” Розстріляних і ще напівживих людей скидали у довгі рови. Щоб не було чути пострілів, увесь час працювали мотори тракторів. У наше село з Львівської тюрми повернулися лише двоє колишніх західноукраїнських комуністів, які випросилися у катів. Прийшли вони сивими. Один з них прийшов до церкви з великим букетом квітів, упав перед розп’яттям на коліна і  більше ніколи  й не згадував про комуну. А яким же був атеїстом!

1944-й рік. Повернулися совіти. Мама каже до тата: “Тікай! Ти ж був за німців старостою!” Батько й пішов у поле, блукає, ховається, боїться йти додому, бо знав яка швидка на розправу ця влада. Прибув енкаведист, той що був у районі раніше, Іванченко. Пішов шукати тата у поле, побачив його тато та й давай тікати. Іванченко кричить: “ Не втікай, Назарко! Ми усе знаємо. Ти рятував наших людей, і  тобі нічого не буде”. Не обманув, обминули нас репресії.

А коли нас посадили, то 36 людей підписалися, щоб мене не судили. Мене не випустили з тюрми, але було полегшення. Слідчий зі злістю кидав мені в обличчя: “Вот какой у тебя отец! А ти – бандитка!” Мені мали дати десять років совєтських концтаборів, а дали всього п’ять. Більше я не витримала б.

1944 рік. У цей час  я навчалася у вчительській семінарії у Перемишлі. Перед приходом Радянської Армії нам видали довідки про закінчення 11-го курсу. Я належала до спортивної молодіжної організації “Пласт”, де виховувалися в дусі національної ідеї, самоудосконалення. Ми вивчали історію і не провадили жодної антидержавної діяльності. У групі нас було 30 осіб. Уже у Львові, в тюрмі, я дізналася після перестукування з іншими камерами, що енкаведисти заарештували усю нашу групу. Арешти почалися одразу після захоплення ними нашого краю. За мною прийшли ті “органи”, як і водилося, вночі, немов злодії, боячись, що їх вхоплять за криваві руки. Спочатку пред’явили обвинувачення у належності до “Пласту”. Потім зробили обшук і “знайшли” підкинуту ними “Інструкцію для “націоналістів”. У мене її не було. Однак майже на кожній сторінці я побачила підпис мами і подумала, що це вона читала з татом. Тож вирішила їх врятувати, сказала, що це моя. Уже 1957 року, коли я повернулася з Колими, я запитала маму, звідки взявся її підпис на книжечці і сама книжечка. Мама відповіла, що нічого тоді енкаведисти не знайшли. Вона підписалася на протоколі обшуку, а ті песиголовці через шибку на вікні перебили її підпис на  листок брошури і таким чином мене обманули. Отакі підлі і  ниці були ті комуняки. Це були нелюди. Забирали мене слідчий НКВС та ще один працівник мотоциклом. Батьки довго не знали, де я . Спочатку сиділа я сама в районному центрі в земляній ямі, загородженій колючим дротом. Був холодний кінець жовтня, а я була лише в туфлях на босу ногу і в одному платтячку. Сиділа три місяці в ямі, доки йшло слідство. Допити проводилися лише вночі, щоб психологічно придушити арештантів. Лякали мене, били по обличчю, штовхали так, що падала на стіну, але мене не катували - мабуть, діяв отой у справі листок з більш як з трьомастами підписів односельчан з переліком батькових заслуг. Після закінчення слідства мене перевели до Львова, до сумнозвісної тюрми “Бригідки”. Камери маленькі, битком   набиті арештантами. Спали усі повернутими в один бік, поверталися на інший бік лише всі разом. “Параша” - в камері. Я бачила, як кидали до камери побитих москалями українських дівчат. Ми знімали з них сорочки разом зі  шкірою. На другий день в них піднімалася температура,  лежали в жару, непритомні. Жінки не так помирали, а чоловіки мерли, як мухи. Мій чоловік Микита, родом з Львівської області, пізніше мені розповідав, як його катували. Клали обличчям до цементної підлоги. Один негідник ставав на одну руку, інший - на другу. Тоді третій по-звірячому бив гумовою палицею від шиї  до п’ят. Шкіра тріскалася і прилипала до палиці. Біль був таким нестерпним, що чоловік починав крутити головою з боку в бік, здирав усю шкіру на обличчі, а тоді непритомнів. Як може  таке бути, що є люди, які голосують за компартію, яка хоче знову посадити нам на шию москалів? Вочевидь Бог відібрав у них пам’ять або розум. А як посадили мого чоловіка? Підкинули 1945 року  під час обшуку пістолет, а “понятим” сказали: “Не підпишетеся на протоколі, не сяде він, то підете до тюрми ви!” Оце така була правда в комуністів і в їхнього озброєного загону – НКВС. Вони прокляті мільйонами людей. Немає їм місця на цьому світі, не буде його їм і на тому!

На Колиму нас везли пароплавом “Нагін”. Був шторм - 12 балів. Водою  заливало трюми. Перевернулася “параша”. Усе це вичерпували руками. Прибули в Находку 10 листопада, три дні стояли на рейді, голодні, брудні, страшні на вигляд, мов зняті з хреста. Їсти давали по сухарику і тюльку. Води не давали. Це був один з методів катування. Магадан. Тридцятиградусний мороз. Посадили 12 000 людей на землю. Ту перекличку роблять цілий день. Багато з нас так і не піднялися з тої ворожої нам землі. Коли пливли, не раз бачила, як мертвих арештантів скидали за борт на харч рибі. Полярна ніч. Зима. Дня майже немає, як немає кінця і знущанню над українками. До табору сім км. Пішки. Жінки йдуть, падають, знову йдуть.  Увесь час команда: “Шаг влєво, шаг вправо будєт счітаться побєгом, конвой прімєнєт оружіє!”. І стріляли, зовсім без потреби. Це була машина знищення українського населення. Чоловіки падають і вже не піднімаються. Ми переступаємо і рухаємося далі. Підвода позаду збирає мертвих і їх складають під бараками штабелями, як дрова, які згоріли у велетенській комуняцькій печі. Над нами постійно знущалися. Кожен вечір перекличка на вулиці. Магадан, мороз і завірюха. А ми стоїмо. Цю перекличку можна зробити за 15 - 20 хв., а її спеціально роблять годину і більше, щоб поморозити в’язнів, та все рахують із сатанинським сміхом. Годували однією баландою. Однак коли везли сюди, було ще страшніше. Якось уночі тисячі людей стояли в черзі, щоб отримати тієї баланди. Хто мав бляшану баночку  - був король. Йому наливали рідину в неї, а хто не мав - лили в поділ, у куфайку. Так і їли. З тваринами так не поводяться, як ставилися до нас. Хліб давали – цвілі крихти. Якщо нас кудись гнали, то лише бігом. Ми мусили бігти, нас травили собаками. Я була маленька, дуже  знесилена, не встигала за іншими, падала, але мене піднімали. Невдовзі я стала дистрофіком, або як там говорили, доходягою. Різати ліс пилкою-дворучкою на лісоповалі я вже не могла. Мене влітку поставили відганяти мух від коней. Конвоїр, щоб мене не обходити, просто переставляв з місця на місце, такою худою і легенькою я була. Моя подруга Слава Красуляк із Львівської області розповідала, як їх везли через тундру відкритою машиною - більш як 300 км. Конвоїри в кожухах змінювалися через кожні 50 км. Напівроздягнені арештанти дорогою замерзали. Їх просто викидали в сніг за борт вантажівки. Слава вистрибнула, побігла, хотіла повіситися, але не було де - самі кущики. Піймали, дуже били. До місця прибуття привезли тільки половину арештантів.

1949 року мене звільнили. Додали ще п’ять років висилки. Ми не мали права виїхати за межі Магадана. Були зобов’язані двічі на місяць відмічатися в комендатурі.

1969 року я закінчила в Благовєщенську заочно технікум, отримала диплом бухгалтера-економіста.

Після реабілітації - 1972 року - ми вже мали право їхати у відпустку додому на Україну, але залишатися  там не мали права. Коли помер в 90-х роках чоловік, а донька закінчила університет, то забрала мене до себе в Київ. Добре, що ми нарешті маємо незалежну державу Україну, але маємо берегти її, як зіницю ока, щоб не  повторилося минуле. Останні події у світі показали, хто нам друг, а хто - ворог. Не маймо з ворогами справ, вони скоро сконають і без нас. Об’єднуймося! І пильнуймо добре, щоб нас не обманули знову! Не злічити злочинів Московії проти українців. Жодна нація у світі не простила б їм лише однієї Батуринської різні цивільного населення – дітей, жінок, старих. Я хочу сказати ще про один злочин совітської імперії.

1944 року Сталін віддав Польщі споконвічні українські землі Перемишля, аж до Кракова. Поляки насильно виселили мою родину. Батьки розповідали мені, як це було, адже я вже “сиділа”. Поляки хотіли, щоб на тих землях не було жодного українця. Бандерівці казали: “Не виїжджайте!” А москалі з поляками виганяли. Ясновельможні пани, мов розбійники з великої дороги, обступили три села - Люблинець Новий, Люблинець Старий і Гораєць, поставили по боках кулемети і підпалили з усіх боків. Мешканці цих українських сіл спробували втікати, однак жодному не вдалося уникнути смерті. Це було навесні. Мої односельчани все літо і осінь - аж до грудня - просиділи у полі, боялися йти у село, щоб не згоріти. У грудні не витримали жорстоких репресій, цькувань та постійних погроз і погодилися переїхати на Тернопільщину. У Польщі залишили хату, усе що було в хаті. Дід віз на возі пшеницю, то поляки перестріли і порубали колеса, а збіжжя забрали. Москалі повністю підтримували поляків. Там родина залишила нову хату, 25 моргів землі і все, що було в господарстві. Радянська влада нічого не дала взамін. То батьки, дві сестри, дід і баба впросилися в одну кімнатку, яку надали добрі люди. Довго так і жили. Жодної компенсації так і  не отримали ні від Польщі, ні від СРСР. Грабувати було кому, а віддати – немає.

Якщо виставити правонаступниці СРСР український рахунок за знищених, замордованих українських людей, які освоювали Сибір і Далекий Схід, будували ті нафтогони і освоювали газові родовища, то жодного газу і нафти шантажистам не вистачить, щоб розплатитися. Однак треба це робити швидко, настійливо і на міжнародному рівні. Учорашній кат ніколи не стане братом.

Люди! Пора прокидатися. Б’ють дзвони Пам’яті. Знову над нами, вже вкотре, кружляє чорний ворон смерті. Той самий! Чекає весни!

Пильнуй, Україно!

Записав
І. КУПАЛА

№ 7 (158) 15 - 21 лютого 2006 року Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС».

вівторок, 13 травня 2014 р.

Інформація про служіння в'язничних капеланів УГКЦ.


«Терпеливістю і милосердям!»

«Cum patientia et misericordia!»
Відродження душпастирства УГКЦ у пенітенціарних установах України розпочалося 1991 року, у часі її легалізації після років підпілля. Після перенесення 2005 року осідку глави УГКЦ до Києва блаженніший Любомир Гузар створив при Патріаршій Курії УГКЦ Департамент душпастирства у силових структурах України під керівництвом преосвященнішого Михаїла (Колтуна), єпископа Сокальсько-Жовківського. За координацію служіння УГКЦ у виправних колоніях та в’язницях відповідає Відділ душпастирства у пенітенціарній системі України. Сьогодні душпастирська опіка проводяться регулярно в пенітенціарних установах № 3, 13, 27, 30, 40, 41, 44, 47, 48, 50, 55, 57, 63, 85, 110, 112, 120, 124, у виправних центрах № 118, 128, 135 у дев'яти слідчих ізоляторах та в трьох колоніях для неповнолітніх України. Інші 6 установ наші священики мають можливість відвідувати тільки принагідно. Кожна з 12 єпархій на території України має головного капелана. Участь у служінні беруть священики, семінаристи, монахи й миряни – всього понад 200 осіб. Серед них – 41 священики-капелани. Більшість з них отримали сертифікати про засвоєння базового рівня компетентності для праці у пенітенціарних установах. Багато активних волонтерів є студентами або фаховими богословами, психологами, юристами, соціальними працівниками та педагогами.

Головними напрямками служіння капеланів є проповідь, катехизація, уділення Св. Тайн, сприяння у підтримці зв'язків із родиною, навчання, священиків і волонтерів основам місії Церкви у тюрмах. Неділя про Блудного Сина, за два тижні до Великого Посту, є проголошеною у Церкві Днем особливої пастирської турботи й молитви за в’язнів.

2001 року УГКЦ стала співзасновницею й учасницею Української міжконфесійної християнської місії “Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі”. Місія об’єднує 12 християнських Церков і деномінацій. Ця організація представляє Україну в Міжнародній асоціації тюремного служіння (PFI). Від 2003 року УГКЦ є учасницею, на правах спостерігача, а з 2007-го – дійсним членом Міжнародної католицької комісії душпастирської опіки в тюрмах (ІССРРС), яка діє під керівництвом Конгрегації в справах духовенства, у співпраці з Папською радою “Справедливість і мир” та має статус спеціального консультанта ООН.

2007 року у співпраці з фахівцями Державної пенітенціарної служби України УГКЦ започаткувала програму, що лягла в основу навчання капеланів Церков-учасниць Місії тюремного служіння. 2008 року відбулося Перше паломництво Державної пенітенціарної служби України до Зарваниці за участю представників 7 Церков-учасниць Місії. Традицією стало щорічне всеукраїнське паломництво для працівників пенітенціарної системи України під гаслом «Справедливість, віра, милосердя!» до Свято-Успенської Унівської Лаври. Воно відбувається на Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, 26 - 27 вересня.

У співпраці з Державною пенітенціарною службою УГКЦ посприяло участі праць образотворчого мистецтва в’язнів у міжнародних мистецьких конкурсах у Відні (червень 2009) та у Берліні (грудень 2009, грудень 2011).

2009 року у Києві з ініціативи УГКЦ було проведено Міжнародну конференцію «Юридичний вимір пенітенціарного служіння», в якій брали участь чільні представники Міжнародної католицької комісії в’язничного душпастирства (ІССРРС) та Міжнародної асоціації тюремного служіння (PFI). 2011 року, УГКЦ за співучастю церков-учасниць міжконфесійної християнської місії «Духовна і благодійна опіка в місцях позбавлення волі» зініціювала проведення круглого столу в УКРІНФОРМІ «Реалізація релігійних прав засуджених до позбавлення волі та осіб, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення. Вплив духовно-морального фактора на виправлення засуджених». Таким чином розпочалася праця з розробки концепції пенітенціарного душпастирства у в'язничній системі України.

Зустріч Європейської ради ICCPPC з українськими капеланами відбулась у Львові у січні 2012 року, що засвідчило зростаючу увагу міжнародної спільноти до системи правосуддя та попередження злочинності в Україні.

29 травня 2012 року вперше в стінах Верховної Ради України обговорювалася проблема систематичної духовної опіки в'язнями. Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності у співпраці з Асоціацією Українських Правників та Українською міжконфесійною християнською місією "Духовна та благодійна опіка у місцях позбавлення волі", провів «круглий стіл» на тему: «Участь релігійних організацій у формуванні законодавчих ініціатив у сфері пенітенціарної політики». Найактивнішу участь у підготовці цієї події взяло Пенітенціарне душпастирство УГКЦ. Як наслідок цієї зустрічі триває розробка й обговорення проекту Положення про здійснення релігійної опіки в установах Державної пенітенціарної служби України.

12 грудня 2012 року Глава Української Греко-Католицької Церкви, Блаженніший Святослав і Голова Державної пенітенціарної служби України генерал-лейтенант внутрішньої служби Олександр Лісіцков підписали Угоду про співробітництвоУгода є віддзеркаленням розвитку співпраці, передбаченої попереднім документом, підписаним Блаженнішим Любомиром 2007 року. Текст Угоди не лише підсумував структурні зміни, що сталися за останні 5 років, але також зробив наголос на опіку персоналу ДПтС України та членів їх сімей, слухачів навчальних закладів ДПтС України, засуджених та осіб, узятих під варту.

26 грудня 2012 року відбулася презентація першого підручника, що подає фахові орієнтири священикам і волонтерам для душпастирства у пенiтенцiарних закладах «Служити в’язням». Вона є плодом багатолітньої співпраці з пенітенціарною службою та містить важливі документи Церкви стосовно цього прекрасного служіння.

У липні - серпні 2013 року представництво УГКЦ у складі міжконфесійної групи взяло активну участь у розробці пропозицій до Проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо регулювання діяльності капеланів в органах та установах, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України) № 3233 .

Пенітенціарне душпастирство Української Греко-Католицької Церкви спільно з БФ «Карітас-Київ» у співпраці з Державною пенітенціарною службою України проводить від серпня 2013 року донині Всеукраїнську пересувну виставку мистецьких робіт в'язнів «Переображення Господньою Любов’ю» 

Контакт:

преосвященніший Михаїл (Колтун),
єпископ Сокальсько-Жовківський,
керівник Департаменту УГКЦ
з душпастирства у силових структурах України
а/с В-125 Київ-1, 01001
тел./факс 044 279-19-20






ієрей Костянтин Пантелей,
керівник Відділу Курії УГКЦ з душпастирства
у пенітенціарній системі України
а/с В-125 Київ-1, 01001
тел./факс 044 279-19-20
Тел. 098 422-9-221
e-mail: panteley@ukr.net






Юрій Йосифович,
референт Відділу Курії УГКЦ з душпастирства
у пенітенціарній системі України
а/с В-125 Київ-1, 01001
тел./факс 044 279-19-20
Тел. 097 924-24-94

понеділок, 12 травня 2014 р.

До Дня матері відбувся обхід жінок та неповнолітніх у Київському слідчому ізоляторі.

12 травня 2014 року жінок та неповнолітніх у Київському слідчому ізоляторі вітали з нагоди традиційного Дня матері. У складі делегації Християнської міжконфесійної місії «Духовна і благодійна опіка в тюрмах» разом з Головою Громадської ради при територіальному управлінні ДПтС України у м. Києві та Київській області Олександрою Борисовою в'язнів відвідав протоієрей Костянтин Пантелей. 


День Матері – це одне з самих зворушливих свят, тому що кожен з нас із дитинства і до останніх днів несе в душі образ найріднішої людини яка ніколи не зрадить, все зрозуміє і пробачить, завжди пожаліє і буде любити не дивлячись ні на що. Особливо це відчувають ті люди які перебувають за ґратами незалежно від віку та статі. Тому ув'язнені з нетерпінням чекають відвідин небайдужих людей в такий святковий день.


В  ув'язнених жінок та неповнолітніх існує гостра нестача елементарних гігієнічних засобів. До доброчинної збірки на придбання потрібних засобів гігієни долучилися вірні Патріаршого Собору УГКЦ. При обході камер було передано найбільш потребуючим ув'язненим допомогу на суму 607,40 грн.

1 . Ватні подушечки Bella 800 шт.
2 . Рідке антибактеріальне мило Safeguard 2 л.
3 . Гігієнічні прокладки 240 шт.
4 . Вата гігієнічна 100 г.
5 . Вода питна "Малятко" 5,5 л.
6 . Підгузки №4 18шт.

неділя, 11 травня 2014 р.

В Неділю про розслабленого у лікарні в'язничної системи.

З приводу Дня хворих, в який Церква акцентує особливу увагу на Христовім покликанні служити ближнім у часі їхньої недуги, в'язничне душпастирство УГКЦ закликає усіх згадати про людей, що ізольовані від суспільства. Ми також хочемо підтримати молитовно усіх медиків, що у обставинах пенітенціарної системи намагаються сповняти служіння милосердя щодо тіла, працюють сумлінно та відданно.

11 травня 2014 року о. Костянтин Пантелей відвідав палати з молитвою за хворих, що знаходяться на лікуванні у мед-частині Київського слідчого ізолятора і у Спеціалізованій міжобласній лікарні пенітенціарної системи у Бучанській виправній колонії.

субота, 10 травня 2014 р.

Пам'яті поляглих у ІІ Світовій війні.

З ініціативи Пенітенціарного душпастирства УГКЦ 9 травня 2014 року в кількох пенітенціарних установах України відбулися поминальні панахиди й пам'ятні заходи. 

Так у клубному приміщенні Прилуцької виховної колонії відбулася зустріч на тему «Україна у Другій світовій війні». В рамках цього заходу, присвяченого пам'яті всіх, хто боровся за свободу України, а особливо - пам'яті десяти мільйонів українців, які загинули на війні, пам'яті незчисленних мільйонів жертв комуністичних репресій і двох із половиною мільйонів українців-остарбайтерів, відбувся показ документального фільму ««Між Гітлером та Сталіном: Україна у Другій світовій війні» режисера Святослава Новицького.

Архівні матеріали, секретні документи, досі непоказані зйомки та свідчення очевидців послужили основою фільму. Аналізують події та коментують роль України у Другій світовій війні у стрічці - Збігнев Бжезинскі, Норман Дейвіс, Роберт Конквест та Джон Армстронг, генерал Петро Григоренко. Після показу відбулося обговорнення стрічки.

Провідна думка обговорень була такою: "Нажаль найбільш важка рана минулого століття залишається невилікованою досі й стає темою постійної ідеологізації та поділу нас як нащадків спадщини війн тоталітарних режимів. Християни повинні  долати поділ та ненависть, дбати про примирення у світлі Закону Божого, розпізнавати святе і відділяти його від грішного, щоб не бути втягнутими в ідеологічні війни. Нам належить пам'ятати і молитовно згадувати усіх жертв людиноненависницьких тоталітарних режимів."

У каплиці Йова Багатостраждального Київського слідчого ізолятора для засуджених з господарської обслуги установи була відслужена поминальна панахида за убієнних у ІІ Світовій війні. Сумне забарвлення нинішніх роковин завершення ІІ Світової війни в Європі було спричинене жертвами неоголошеної війни на Півдні і Сході України.

четвер, 8 травня 2014 р.

Волонтери відвідали жінок у Збаразькій виправній колонії № 63.

Мати - найдорожче слово у світі... У нашому повсякденному житті ми часто не цінуємо того, що мама робить для нас, мало говоримо їй слів вдячності, і тільки з часом, коли дорослішаємо, коли у нас самих підростають діти, - починаємо усвідомлювати і цінувати материнську самопожертву. Бо кожна мати любить свою дитину і готова за неї життя віддати. Материнська любов не знає меж. 

Слово "мама" згадуємо тоді, коли нам найважче у житті. Мабуть тому волонтери церкви Христового Воскресіння вирішили провідати жінок, що відбувають покарання у Збаразькій ВК № 63 напередодні Дня матері, пригостити їх солодощами, підготували для них виступ, який торкнувся струни душі кожної з жінок. Бо як би не склалася життєва доля цих жінок, все одно слово "мама" викликає в них особливі почуття, згадує їхнє безтурботне дитинство...


 "Друга неділя травня приурочена Дню матері, - звернувся до засуджених отець Омелян Колодчак, -  бо МАМА - солодке, благословенне ім'я. Вимовляючи, або чуючи це слово кожна з вас порине спогадами у дитинство, або відчує дар свого материнського покликання, коли вперше взяла на руки своє немовля. Сьогодні, слухаючи ці розважання, кожен зможе перед Богом у своєму серці подякувати матерям за дар життя. Нехай це свято буде святом стану серця і душі, святом любові, Божої опіки і присутності Матері Божої завжди поруч з вами." Слухаючи зворушливі вірші і пісні у багатьох жінок з очей котилися сльози, і хоч вони намагалися себе стримувати, але ці
сльози були свідченням того теплого ставлення до своїх матерів, згадкою про дітей, які десь далеко від них чекають їхнього повернення додому. Свято закінчилося спільною молитвою. Всім засудженим отець Омелян роздав молитовнички і образочки Зарваницької Божої Матері, поблагословивши їх в вручивши їх під опіку Небесній Неньці. Волонтери пригостили жінок солодощами, щоб пригадати їм смак дитинства і материнської турботи. Наприкінці засуджені також приєдналися до виступу. Вони індивідуально виконували пісні про маму, цим самим дякуючи своїм матерям за все, що вони для них зробили.

Волонтер Пенітенціарного душпастирства УГКЦ Надія Тхір.

неділя, 4 травня 2014 р.

Стан пенітенціарної системи України на травень 2014 р.




Як повідомляє Державна пенітенціарна служба України,


станом на 1 травня 2014 року в 181 установі, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України, трималося 117440 осіб. Крім того, на обліку у 697 підрозділах кримінально-виконавчої інспекції перебуває 117512засуджених до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та адміністративних стягнень.

При цьому:
у 24 діючих слідчих ізоляторах та 8 установах виконання покарань з функцією СІЗО тримається
19796осіб,
з них на стадії:
досудового розслідування
1796осіб,
судового розгляду (до винесення вироку)7512осіб,
у 141 кримінально-виконавчій установі 
з них:
96835осіб,
у 9 колоніях максимального рівня безпеки
4167осіб;
у 41 колонії середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених
35773особи;
у 35 колоніях середнього рівня безпеки для вперше засуджених
30967осіб;
у 9 колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами для тримання чоловіків
5174особи;
у 4 колоніях мінімального рівня безпеки із полегшеними умовами для тримання чоловіків
904особи;
у 13 колоніях для тримання жінок
5240осіб;
у 6 спеціалізованих лікувальних закладах
2617осіб;
в лікувальних закладах при ВК та СІЗО
2386осіб;
у 24 виправних центрах
4516осіб;
у 7 виховних колоніях (для неповнолітніх)
809 осіб.
Серед засуджених:
590 осіб відбувають покарання у вигляді арешту у 63 арештних
домах, утворених при установах виконання покарань (39) та
слідчих ізоляторах (24);
11,6 тис. осіб засуджені на строк понад 10 років;
1906 осіб відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі;
Криміногенний склад засуджених до позбавлення волі:
15,5 тис. осіб – за умисне вбивство, у тому числі: 7,7 тис. осіб, які
вчинили вбивство при обтяжуючих обставинах;
8,8 тис. осіб – за нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження;
23,8 тис. осіб – за розбій, грабіж та вимагання;
2,3 тис. осіб – за зґвалтування;
25 осіб за захоплення заручників;
17,4 тис. осіб – за злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров`я населення.
Виробництво Державної пенітенціарної служби України представлене 112промисловими, 12 сільськогосподарськими підприємствами установ виконання покарань та 168 майстернями.
При 88 установах виконання покарань функціонують професійно-технічні навчальні заклади, в яких навчається майже 8,5 тис. засуджених.
Загальноосвітнє навчання засуджених забезпечує 151 загальноосвітній навчальний заклад, в яких навчається 13,1 тис. осіб.
Навчальний процес забезпечують 1262 вчителя, для потреб яких обладнано 599навчальних класів, з яких 477 обладнано як предметні кабінети.
З метою забезпечення права засуджених на здобуття вищої освіти у взаємодії з Українським центром оцінювання якості освіти забезпечено участь засуджених у зовнішньому незалежному оцінюванні, де загалом зареєструвалося 325 осіб.
Для задоволення релігійних потреб засуджених функціонує 143 культові релігійні споруди, з яких: 109 – храми; 27 – каплиці; 7 – молитовних будинків.
Діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України забезпечують 47,5 тис. працівників, при штатній чисельності 53,9 тис. посад, з них:
  • вищий середній та старший начсклад – 14,5 тис.;
  • рядовий та молодший начсклад – 21,9 тис.;
  • вільнонаймані працівники – 11,1 тис.
Працівники проходять курсове навчання з первинної професійної підготовки та підвищення кваліфікації в Білоцерківському, Дніпродзержинському та Хмельницькому училищах професійної підготовки персоналу.
Підготовка фахівців для пенітенціарної системи з вищою освітою здійснюється в Національному університеті "Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого", Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, Інституті кримінально-виконавчої служби (у складі Національної академії внутрішніх справ) та Чернігівському юридичному коледжі Державної пенітенціарної служби України.
Державна пенітенціарна служба України