Засуджені людьми, помилувані Богом!

Я називаю його Доном Боско, а він, усміхаючись, каже, що святі є на небі, а він – грішна людина. Він хоче допомогти встати тим, що спіткнулися і впали, щоб показати їм, наскільки гарним є життя без гріха, що Божа любов перевищує наш гріх, що Бог простить нам, якщо ми покаємося, якщо визнаємо нашу неміч, наші помилки, зумієм збагнути і повірити у те, що Хтось нас любить...
Мова йде про одного священика, о. Михайла Бугая, який вже майже десятиліття звершує своє священиче служіння у Бережанській Виховній Колонії для неповнолітніх. Нещодавно ми публікували інформацію про прощу вихованців колонії до Марійського духовного центру в Зарваниці. Сьогодні ж, у тиждень коли ми роздумуємо над євангельською притчею про Блудного Сина, хочемо сказати щось більше про цих хлопців, та про працю з ними. При всій своїй скромності (сказано без перебільшення) о. Михайло люб'язно погодився відповісти на декілька запитань.
- Отче, розкажіть, будь ласка, як вдалося повезти хлопців на прощу в Зарваницю? Як вам вдалося вивести ув'язнених на свободу?
Хочу уточнити запитання. Я розділив би його на дві частини. Щодо організації хлопців для того, щоб кудись поїхати, то з цим проблем не було. Їхнє бажання бути на волі - домінує завжди. Треба сказати, що багато з них у своєму минулому не були практикуючими християнами. Дехто з них взагалі не були християнами, бо прийняли Тайну Хрещення вже в нас в колонії, тому більшість не мали уявлення і розуміння того, що таке проща до святого місця, поки не відбули такої прощі.

Щодо законодавчої сторони, як вдалося зробити так, щоб хлопці побували «на свободі» (кажучи їхньою термінологією), слід сказати, що всі ті, які брали участь в прощі до Зарваниці, вже дуже близькі до звільнення, тому згідно закону є передбачений період адаптації. Вони виходять за територію колонії, звісно з охоронцями, йдуть на підприємства, виконують різного роду роботи, одним словом – адаптовуються таким чином до нормального життя в суспільстві. Хочу зазначити, що така проща до Зарваниці є вже нашою маленькою традицією. А як воно нам вдалося зробити перший раз, чесно кажучи, не пам'ятаю.
- Що ви можете сказати про особливості служіння як капелана у виховній колонії?
У двох словах це, напевно, неможливо сказати чи описати. Багато речей для декого може тут видатися дивними. Чесно признаюсь, багато чого колись було дивним і незрозумілим також для мене. Колись мене запитували: «Чого ти туди ходиш? Чи є взагалі якийсь зміст ходити священику в тюрму?» Але я б не хотів зараз детально говорити про це, бо це вже стара тема, яка була актуальною ще за часів Ісуса Христа. Його спілкування з митарями, грішниками та блудницями також багатьом видавалося скандальним, дивним, таким, що викликало осуд.
Інколи нам здається, що ми відокремили себе від зла, посадивши його за грати. Але ми мусимо знати, що це тільки на певний період часу. Хлопці, з якими мені доводиться працювати – це діти! А такими, якими вони є сьогодні, зробили їх ми! Особливості мого служіння у виправній колонії – це особливості праці з дітьми. Ці діти енергійні, вони хочуть себе проявити... Багато з них походять з неблагополучних сімей, де їм бракувало уваги або взагалі ніхто її не приділяв. Вони хотіли чимось себе відзначити... І відзначили... І потрапили сюди... Але, повірте, що вони і надалі залишаються дітьми. Для того, щоб вони звідсіля вийшли і стали іншими – більш свідомими людьми, українцями-патріотами, потрібно цих дітей (як, зрештою, і всіх дітей) виховувати.

- Ви як духовний батько говорите про дітей. Чого потребують ці діти?
Я не скажу чогось нового, це відомо всім батькам. Діти потребують уваги і любові. І цих дітей також треба любити, відноситися до них повноцінно, так, як до всіх людей. Не треба робити чогось надзвичайного, треба назвати їх по імені.
Моє служіння як священика полягає, перш за все, в уділенні Святих Тайн, найчастіше це є Тайни Хрещення, Сповіді і Євхаристії. Ось, наприклад, сьогодні на Святій Літургії до Святого Причастя приступало багато юнаків, і хочу сказати, що їхні обличчя змінювалися, їхні очі засвічувалися, коли, причащаючись, вони чули своє ім'я. Для них дуже важливо почути своє ім'я, адже дуже часто їх мають за кількість...
- Отче, ми знаємо, що Ви дуже скромні, але чи могли б Ви розказати про якісь здобутки Вашого служіння у виховній колонії?
Я б порівняв свою працю з працею чоловіка, який проповідує на вокзалі. Там з одного боку приходять автобуси, а з іншого – відправляються поїзди. Тому я б не говорив про здобутки. Чому так кажу? Бо колонія призначена для неповнолітніх. Термін перебування тут певних хлопців є дуже коротким. Часто буває так, що за рік поміняється більша половина тих, хто тут є. Якщо я і служу для них Святу Літургію кожної неділі, сповідаю, ми маємо духовні розмови – то контингент людей постійно змінюється. Я можу сповідати когось вперше в його житті, розуміючи, що це може бути і остання його сповідь. Для мене важливо, щоб у серці кожного з них залишилося хоч щось добре, позитивне, щось святе...

Розмовляв: Роман Демуш

http://www.dyvensvit.org/