Довічно ув’язнені.

Я служу Богу для всіх категорій засуджених. Ці дві життєві історії хочу розказати вам про довічно засуджених. Моя головна ціль як священика – це спасти душу, вирвати її у диявола, а це можливе тільки через віру в Бога і розкаяння.

Історія перша.
Сповідь в’язня

Протягом двох років ми зустрічалися з молодою людиною, яку звуть Георгій. Йому приблизно 23-24 роки. Коли ми вперше зустрілися з Георгієм, я бачив перед собою усміхнену людину, досить життєрадісну і освічену (має вищу освіту). Тоді я поставив собі питання:: «Що робить така людина у камері довічних?»

Ми з Георгієм розмовляли на різні теми: про Бога, філософію і науку. Про свій гріх Георгій не хотів говорити, єдине, що сказав він, то це, що він нікого не вбивав, але до вбивства причетний. Коли ж я запропонував йому посповідатись, він сказав, що ще не готовий. Пізніше мені сказали, що він засуджений за вбивство своїх батьків. Потім ми з Георгієм розмовляли про Бога, про гріхи людські. У розмові Георгій почав говорити і відкрив свій гріх, також сказав, що не хотів смерті своїх батьків, але так вийшло. Це зробив його друг, якому він довіряв. Все вийшло з-під контролю, цей друг не мав цього робити. Коли я йому пропонував розкаятися, посповідатися і причаститися, то він знову відмовився, сказавши, що ще не готовий. При нашій духовній зустрічі вкінці осені 2010 року Георгій підійшов до мене і виявив бажання посповідатися і прийняти Святе Причастя. Він написав мені листа. З дозволу Георгія хочу його опублікувати. Цей лист для нас усіх.

Лист Георгія
(Стиль автора збережено)

Здравствуйте, отец Василий!

Пишу Вам искренне все то, что имеется на сердце, как есть, то, чего я не успеваю сказать во время наших кратких редких духовных бесед.

Я часто задумываюсь над одним существенным для меня вопросом: как, для чего и ради кого следует теперь мне жить в этом мире?

И я, задавая себе этот вопрос уже примерно 5 лет с момента заключения под стражу, пришел к одному очень важному для меня выводу – жить мне надо ради того, чтобы не огорчать и не обрекать на душевные терзания тех, кому я не безразличен, кто помнит обо мне и хранит светлые добрые мысли про меня в своем сердце! Еще я считаю, что есть смысл дальше жить для того, чтобы постараться искупить те грехи и ошибки, из-за которых я сам сейчас страдаю! Ну а на вопрос «как жить?», я пришел к выводу о том, что стоит приблизить самого себя и в последствии постараться войти в лоно Церкви! Да, это нелегко и отнюдь не просто. Даже более того – необходимо пересмотреть все в себе самом и в своей жизни, уметь осмыслить суть всех своих деяний и поступков для того, чтобы различить настоящее добро от многоликого подлого зла, которое заполнило весь мир, умы и помыслы людей. Мне обидно и досадно от осознания того, что я в какой-то степени стал в определенный момент частью этого всеобъемлющего зла. И сама причина этой досады, стыда и сожаления заключается в том, что я ношу имя Георгия Победоносца, ангела, который стоит на страже добра и ведет борьбу со злом, с демонами Ада, с врагами всего рода людского.

Получается так, что я, будучи с самого рождения крещенным в храме христианской веры, просто предал эти основы моей жизни, нарушил все писаные и не писаные правила, устои, понятия и морально-этические нормы. Иными словами, я, сам того не желая, перевернул и разрушил свою жизнь! И самое тяжелое в том, что я действительно не желал ни кому смерти, и я глубоко осознаю и раскаиваюсь в том, что из-за меня погибли мои родители.

Я не ищу оправданий своему неосмотрительному поведению, которое в результате привело к ужасной трагедии в моей жизни.

Отец Василий, иногда я начинаю думать, что мне нет прощения за то, что произошло. Может, внешне я создаю впечатление жизнерадостно человека, но это не так. На самом деле, я просто не хочу переносить все свои негативные мысли и эмоции на других людей. Потому, что у каждого человека и так хватает своих проблем и душевных переживаний за свои собственные грехи.

Отец Василий, я очень Вам признателен и безгранично благодарен за Ваше внимание и участие, за Вашу помощь и советы, за Ваше понимание и человеческую поддержку!!!

Ваша помощь и добрые наставления для меня просто бесценны, потому что именно благодаря Вам я начинаю по-настоящему верить и понимать истины, исходящие от Господа, я в душе обретаю надежду на лучшее, потому что вижу, что есть еще настоящие добрые хорошие люди на земле, которая усеяна злом и всяческой скверной, портящей человеческие умы и извращающей саму людскую природу! Спасибо Вам за все! Такие люди, как Вы, очень нужны тем, кто попал в тюрьму, сбившись с пути правды и чистых истин, облагораживающих род человеческий.

Все мы грешны и склонны к различным ошибкам в своих действиях и поступках. Но в каждом человеке есть добро, и важно найти его и вырастить в своей душе, подобно тому, как вырастает целое могучее дерево из семени. Семя добра есть в каждом человеке, и, следовательно, каждый может стать на путь истинный, чтобы приблизиться к Господу Богу нашему и заслужить Его прощение, искупив свои грехи.

Отец Василий, я очень рад и искренне счастлив всей своей душой тому, что судьба, с позволения Бога, послала мне Вас в трудную для меня минуту тяжелого времени!!! Не посчитайте за наглость или же неучтивость с моей стороны, если я Вас попрошу быть моим духовным наставником. Это моя личная просьба к Вам. Если Вы согласитесь, то я буду Вам глубоко признателен и премного благодарен.

Да хранит Вас Господь Бог всегда, везде и во всем, пусть пошлет Он для Вас долгие лета жизни на благо всех людей!

Со всей душой и глубоким уважением к Вам, Георгий

Історія друга

Відвідуючи внутрішню лікарню СІЗО у Донецьку, я зустрічався з різними хворими в’язнями. Тут і відбулася наша перша зустріч з В’ячеславом. Переді мною сиділа непроста людина. В’ячеслав мені сказав, що вже 30 років перебуває в тюрмах і колоніях. Він нехрещений, але хотів би охреститись, і не просто так охреститись, а з повним усвідомленням Бога Христа. Він уже знав, що тепер засуджений, напевне, довічно.

Друга наша зустріч з В’ячеславом відбулася у камері довічних. Справді, так як він і говорив, його засудили довічно. Він розумів міру своєї вини. Правда, він у розпач не впадав, я бачив перед собою вольову людину. Скільки ми з ним зустрічалися, він говорив, що ще не готовий прийняти хрещення, хоче більше пізнати Христа. Ми з ним розмовляли про Бога, я йому приносив книги для кращого пізнання. На наступній зустрічі В’ячеслав сказав, що хоче охреститися, що він на підсвідомості відчуває свою смерть, хоча він був здоровий і ще не мав 50 років. Ми призначили день хрещення, це був четвер 11.11.2010 року. У розмові з В’ячеславом я сказав, що при хрещенні він може навіть змінити своє ім’я. А він сказав, що коли була жива його мати, вона хотіла, щоб його звали Олексієм, а це ім’я, В’ячеслав, дала йому його бабця. На честь пам’яті своєї матері він хотів би охреститися Олексієм. Цим ім’ям ми його і охрестили.

Такий шлях пройшов Олексій: після 30 років ув’язнення зустрів Христа в камері довічних.

Капелан тюремного служіння
о. Василь Пантелюк