У Львові 27 – 28 квітня в Українському католицькому університеті проходила ХV Всеукраїнська науково-практична конференція «Людина в силовому полі влади та ідеологій». ЇЇ тема присвячена питанням влади та людини: як носії влади сприймають свої владні повноваження – як засіб примусу чи як спосіб служіння; як влада трактує людину – як засіб чи мету; чим є ідеології; як сучасні ідеологічні системи тлумачать людину та її місце у суспільно-політичному житті.
У події взяли участь близько 60 студентів з Харкова, Одеси, Тернополя, Києва, Донецька, Житомира, Острога, Севастополя, Запоріжжя, Житомира, Львова та інших міст України.
Серед доповідачів конференції були проректор із призначення та місії УКУ Мирослав Маринович, єрм. Юстин Бойко, заступник голови Львівської міської ради з гуманітарних питань Василь Косів, керівник проектів фундації «Комунікантес» Франс Хоппенбруверс.Учасником конференції став також о. Костянтин Пантелей, керівник Відділу УГКЦ з душпастирства у пенітенціарній системі України. Темою його доповіді на секційному засіданні "Взаємини між Церквою, владою й суспільством і суспільне вчення Церкви про владу, ідеології та гідність людини" була участь Християнських Церков у формуванні пенітенціарної політики держави. Пропонуємо нижче текст цієї доповіді.
«Християнські церкви у формуванні пенітенціарної політики держави.
Поняття «пенітенціарна ідея» виникло в Європі половини 18 століття (з легкої руки Джона Говарда, що служив свого часу і помер в Україні[1]), а словосполучення «пенітенціарна політика» стало застосовуватися у першій половині 20 століття. В основі виправлення злочинця було прийнято каяття. В наших землях під значним впливом християнської віри початком саме пенітенціарного, на відміну від репресивного, підходу до проблеми злочинів став кодекс Руської Правди князя Ярослава Мудрого. У цей сам період у багатьох народів панував зовсім інший дух, а християнство починало все активніше використовуватися як ідеологічне знаряддя[2].
Для християн очевидно, що віра не має використовуватися для суспільних маніпуляцій. Цим християнська віра відрізняється від ідеологій. Адже Господь наш Ісус Христос Спасіння пропонує, а не нав’язує[3]. Звершення віри хоч і відбувається у дочасному житті, в якому вирують численні сили й ідеології, проте ніколи не сплітається з ними, а часто їм суперечить і навіть воює з ними, бо прямує за край дочасного.
Ідеології часто захоплювалися силою, притаманною вірі, тому намагалися й намагатимуться адаптувати впливи цієї сили. Бо ніхто не приходить до влади без ідеології, що є інструментом державного будівництва та збереження влади. Ідеології необхідні кожній владі як програми і «правила гри», що мають виразно дочасні цілі, більш чи менш тривалі. Вони утворюють певні силові поля та передбачають систему примусу або репресій для гарантованого втілення своїх цілей. Репресії не завжди приносять бажані результати. Тому більшість ідеологій включає релігію як один з найсуттєвіших елементів «ніжного» впливу на особу. Навіть коли йшлося би про ув’язнення цієї особи. Влада ув’язнювати, в історії людства, стала найпоширенішим методом впливу і застосування сили, крім хіба ще війни.
Хтось вважає, що формування пенітенціарної політики – справа лише державних мужів. Але роль Церкви полягає у тому, щоб переконувати владу і суспільство, що мета закону - усувати страждання та несправедливість, а не помножувати їх. Церква у своїй соціальній доктрині визнає за кожною легітимною владою право й обов’язок реагувати на факт злочинності[4]. Але послідовно закликає законодавців, слідчих і суддів до належного ставлення до людини та до її гідності незалежно від обставин.
Немає жодних сумнівів у тому, що з часів здобуття незалежності в Україні відбувалося повільне та поступове поліпшення у сфері основних прав людини у в'язниці. Це було досягнуто створенням 1998 року Державного департаменту України з питань виконання покарань, виведенням пенітенціарної системи із підпорядкування МВС 1999 року, реорганізацією, за інтенсивною сугестією церков протягом 2007 – 2009 років, департаменту покарань у Державну пенітенціарну службу України 2010 року, зменшенням на третину кількості засуджених, починаючи від 2001 року, нарешті – сучасним реформуванням Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України.
Культура прав людини вже проникла у роботу тюремних службовців та працівників, влади та суспільства загалом. Церква також відіграла свою роль у поширенні подібних змін, спираючись на цінності, закріплені в Конституції України (1996 р.), що ратифікувала наступний принцип: усі види покарання повинні здійснюватися з метою перевиховання.
Роблячи перший позитивний висновок, потрібно зізнатися, що у цьому питанні вже здійснено великий юридичний та інституційний прогрес. Особливо потрібно відзначити повне скасування смертної кари у законодавстві України.
Однак, якщо ми би тільки озвучили кілька самовдоволених компліментів, це перешкодило би подальшому руху. Бо, незважаючи на усі зусилля, все ще стаються значні порушення й занедбання прав людини:
· надалі існує факт переповнення слідчих тюрем, що стоїть на заваді збереженню людської гідності;
· від арешту, слідства і суду до поміщення особи в установі виконання покарань релігійні права в’язнів є цілком знехтувані нинішніми правилами допуску душпастиря, якому найчастіше не дають дозволу на конфіденційну зустріч;
· співвідношення медиків з числом ув’язнених та кількістю часу, відведеного на догляд і лікування одного з них, унеможливлює збереження здоров’я в’язнів;
· говорячи про чисельність душевнохворих, які перебувають поруч з іншими в’язнями, ураженими інфекційними хворобами, наркоманами, можна краще зрозуміти, що відсутність належного догляду та лікування – це більш, ніж порушення прав людини;
· політики у програмах реформування пенітенціарної системи роблять ставку, на прибуткові колонії, ізольовані від соціуму, а люди забувають про право присутності суспільних структур в тюремному середовищі;
· багато в’язнів продовжують утримувати надто далеко від їхніх домівок без жодного на те виправдання.
Ми не повинні припиняти звертати увагу на те, що в’язниця не задовольняє основну потребу соціальної системи: стимулювати мирне соціальне співіснування та вирішувати найсуттєвіші соціальні конфлікти. Навпаки, в’язниця у кінцевому результаті творить структуру насильства, що тільки поглиблює соціальні проблеми, посилює нерівність і того гірше – відтягує вирішення конфлікту, який згодом розгортається ще з більшою силою.
Нелегким завданням є вивчення альтернатив ув’язненню та мирних вирішень конфліктів для встановлення справедливості й надолуження. Тюремне душпастирство та інші Церковні ініціативи докладають до цього значних зусиль. Церква неодмінно повинна продовжувати хоробро завойовувати даний простір, який до того ж ще й недостатньо вивчений.
Порушення прав людини до ув’язнення.
Було б неправильним розглядати в’язницю як корінь зла. Зазвичай, це остання реакція у відповідь на попередні соціальні провали. Не можна не звернути увагу на зв’язок між ув’язненням та стабільними умовами роботи, між системою освіти та культурним рівнем в’язнів, між системою медичного обслуговування та здоров’ям в’язнів, між соціальними ресурсами та коефіцієнтом ув’язнення, і т.д. Перегляд наново умов ув’язнення має викликати поступову трансформацію суспільних відносин: перехід від конкурування до співпраці, від економічного зросту за будь-яку ціну до якості життя всіх громадян, від характерного пошуку благ серед нечисленних привілейованих класів до спільного блага, основним мірилом якого є становище найуразливіших.
Але ми не зможемо зрозуміти суті в’язниці, якщо скинемо з балансу інші складові пенітенціарної політики. Який соціальний статус й умови праці правова захищеність пенітенціарного службовця? Прокуратура утримує особу під слідством, судді розглядають, докази. Не усі мають однаковий шанс захистити себе у суді. Вердикт винний-невинний, як і той фактор, за яким особу засуджують до ув’язнення чи призначають альтернативне покарання, часто від справи не залежить.
На завершення, сама організація суспільства та пенітенціарна система спрацьовують як селективний фільтр для ув’язнення. Тому закономірно, що багато засуджених до ув’язнення людей походять з тих прошарків суспільства, які більше, ніж решта потерпають від соціальної незахищеності.
З огляду на це, можна зробити два основні висновки-твердження:
Більшість ув’язнених зазнали порушень їх соціально-економічних та культурних прав. Права більшості в’язнів були потоптані ще до того, як вони переступили поріг в’язниці. Це стосується охорони здоров’я, роботи, сім’ї, житла, рівних можливостей і т.д. Тому в’язниця просто посилює те, що вже саме по собі становить аморальний стан позбавлення чогось.
Жодному душпастирству, покликаному вірно відповідати на заклик Божий, жодні ґрати не стоятимуть на заваді. Євангелізація, що також передбачає боротьбу за справедливість, підтримка та захист прав людини, вимагає від нас діяти у будь-якому місці у суспільстві, пропагуючи соціально-захисні дії та підтримуючи екс-ув’язнених. Ефективний захист дотримання прав людини за межами в’язниці автоматично посилить повагу до прав тих, хто за ґратами.
Щоб кримінальне право та каральна політика стали справді дієвими, і в той же час зберігали повагу до людської гідності та відповідали принципам, що лежать в основі управління демократичною державою та законним благополуччям, потрібно шукати альтернативи ув’язненню. Останнє незмінно тягне за собою моральну деградацію людини.
Реінтеграція у суспільство – не тільки шляхом вказування в’язням їхніх помилок, а також шляхом примирення, спокути та вживання заходів щодо відновлення їх особистої та соціальної рівності – повинна здійснюватися в інтересах жертви. Таким чином суспільство захищає себе від майбутніх нападів та від самої пенітенціарної системи. За цією моделлю, кримінальне право та пенітенціарна система повинні діяти пліч-о-пліч з іншими стратегіями. Як зазначив другий Конгрес ООН з попередження злочинів та поводження з в’язнями, політика кримінальної юстиції повинна поєднуватися з соціально-економічним розвитком.
Політика кримінальної юстиції є більш обширною, ніж сама каральна політика. Варто згадати слова відомого маркіза Беккаріа: «Краще запобігти злочину, ніж карати за нього. Це першооснова дієвого законодавства... Але засоби, які до цього моменту використовувалися, або не відповідають, або є протилежними запропонованій меті». Це визначення залишається істинним навіть сьогодні.
Оскільки питання не полягає в тому, щоб побудувати більшу кількість та кращих за умовами в’язниць, а в тому, щоб шукати альтернативи ув’язненню, паралельно облагороджуючи тюремну систему та повернути в’язням почуття гідності. Правильний підхід Церкви полягає у сприянні здійсненню прав людини як частини її євангельської місії у цій сфері. Пенітенціарне душпастриство прийняло це як виклик.
Головні риси реформування пенітенціарної системи України з точки зору професіоналів права, пенітенціарної служби, капеланського служіння такі:
1) реформа кримінально-процесуального права має здійснити радикальне обмеження випадків застосування в якості запобіжного заходу утримування під вартою;
2) необхідно припинити дуже витратну політику спорудження нових тюрем, потужностей замість того, щоб шукати альтернативні, конструктивніші й, у визначених випадках, дешеві засоби забезпечення справедливості;
3) незалежне від адміністрації тюрем уповноважене Церквою та належно підготовлене в’язничне душпастирство має бути інтегровано в пенітенціарну систему України на підставі закону та конкордатів з церковними першоієрархами та користуватися привілеями права щодо конфідеційності служіння;
4) правосуддя надолуження та примирення (Restorative Justice) між жертвою та злочинцем у будь-яких формах має застосовуватися, де це тільки можливо, неприпустимим є повернення до практики застосування смертної кари та насильства й різних актів жорстокості стосовно утримуваних в тюрмах;
5) громадському суспільству та Церкві має бути повернено право на клопотання про помилування, а сам інститут помилування не слід плутати з умовно-достроковим звільненням чи амністією; засуджені на довічне ув'язнення повинні мати надію на можливе помилування;
6) медичні та соціально-психологічні служби у пенітенціарній системі необхідно вивести з підпорядкування тюремним властям, а прикріпити міністерствам охорони здоров'я та міністерству праці та соціальної політики.
7) праця покараних за злочини має стати привілеєм, а норми оплати праці засуджених мають цілком відповідати нормам оплати на свободі за подібний труд;
8) ідея гуманізації тюрем спирається на демілітаризацію, соціалний захист, пільгове медичне обслуговування та належну платню службовців пенітенціарної служби; їх гуманітарний вишкіл та комплекс заходів, спрямованих на захист від професійної деформації, має бути фундаментом тюремної реформи.
7) праця покараних за злочини має стати привілеєм, а норми оплати праці засуджених мають цілком відповідати нормам оплати на свободі за подібний труд;
8) ідея гуманізації тюрем спирається на демілітаризацію, соціалний захист, пільгове медичне обслуговування та належну платню службовців пенітенціарної служби; їх гуманітарний вишкіл та комплекс заходів, спрямованих на захист від професійної деформації, має бути фундаментом тюремної реформи.
Врешті ми певні, що уважна сімейна політика, створення для молоді сприятливих моральних та соціально-економічних умов – головна профілактична правопорушень.
Ми хочемо висловити надію на те, що все більше християнських громад усвідомлюють свою відповідальність за долю своїх братів і сестер у в'язницях. Ми сердечно дякуємо усім християнам і людям доброї волі, хто розділяє наші устремління та підтримує наші ініціативи.
з душпастирства у пенітенціарній системі України
а.с. В-125, Київ 01001
Факс 0 44 279-19-20
Тел. 0 98 422-9-221
e-mail: panteley@ukr.net
skype: constantin.panteley
[1] Howard, John. [1777] 2000. The state of the prisons in England and Wales, with preliminary observations, and an account of some foreign prisons. State of the prisons in Britain, 1775-1905, v.1. London: Routledge/Thoemmes Press.
[2] Эрнст, Зигфрид. Яко Твое есть Царство [Текст] : пер.с нем. / З. Эрнст. - Львов : Академический Экспресс, 1995. - 288 с. - ISBN 5-7707-9092-X, с. 40 – 47.
[3] Іван Павло ІІ, Ювілейне звернення в тюрмах, 9 липня 2000, 1.
[4] Компендіум Соціальної Доктрини Церкви. Видавництво: Кайрос. Місто: Київ. Рік: 2008 , С 248.
Немає коментарів:
Дописати коментар