 |
| о. Олег Панчиняк з вихованцями. Потиск руки надовго залишається у пам'яті. Під час товариського матчу у Прилуцькій виховній колонії. |
В Українській Греко-католицькій Церкві тривають Соціальні дні. Священики намагаються охопити своєю турботою, наскільки це можливо, всіх потребуючих. Не забули й про вихованців Прилуцької колонії.
Відповідальний за в’язничне капеланство в УГКЦ о. Костянтин (Пантелей) організував для них благодійну акцію зі збору взуття.
– Отче, чому саме взуття?
– Бо це найбільш необхідна річ для людей в неволі. На жаль, вихованцям у холодну пору року важко тримати ноги в теплі, тому що їх не забезпечують належним взуттям. Багато з них потрапляють у колонію в теплу пору року, тобто в легкому взутті, а після скоєння злочину родичі часто відрікаються від них і нікому передавати передачі. У результаті подальший час перебування в колонії вони носять погане взуття. Не знаю, чи це з державного бюджету чи з якогось благодійного фонду, але бувало таке, що всі вихованці в колонії ходили в однаковому взутті зі шкірозамінника.
За спостереженнями отця, останній рік взуття – просто кричуща потреба для юнаків. Від неякісного взуття їхні ноги травмуються, покриваються грибком, який у колонії практично нереально вилікувати.
У 2010-11 році відбулася реорганізація Маріупольської, Перевальської та Павлоградської колонії. Як результат, у Прилуцькій колонії збільшилася кількість вихованців. Було 120-130, тепер – понад 250. Якщо раніше ці 130 вихованців були з більш-менш з забезпечених регіонів, то зараз в основному це юні особи з Луганської, Донецької, Кіровоградської, Запорізької, областей що мають низькі соціальні показники…
– Ось зараз пізня осінь, практично зима, а вони досі ходять у гумових банних капцях, взутих на шкарпетку. Вони підходили до нас, запитували, чи нема в нас якого-небудь кращого взуття. Власне тому ми вирішили допомогти їм взуттям.
– Ви для всіх зібрали взуття?
– Ні, ну, що ви, нам це не під силу. Зібрали 64 пари. Це те, що в наших силах. Збирали у парафіях, даючи оголошення через соціальні мережі. Таким чином ми виходимо далеко за рамки однієї парафії.
о. Костянтин звернувся до офіцера соціально-психологічної служби з питанням, які діти знаходяться в найбільш відчайдушних умовах, й отримав поіменний список. Тож тепер допомога буде адресною. Взуття отримають вихованці, які не користуються частими візитами родичів, яких відреклися рідні чи які взагалі є сиротами.
Якщо ви хочете щось корисне принести вихованцеві, то почніть з блокнотів, ручок, конвертів. А якщо хочете ще більше допомогти – зберіть теплі речі, шкарпетки, взуття. Люди в колонії потребують також гігієнічних засобів: зубна паста, щітка, носовичок, гребінець. Ще одна дуже важлива річ – спідня білизна. Але самі можете собі уявити, яка та білизна, якщо її випрати разів 50-ть і піддати хімічній обробці.
Та часом юним утриманцям потрібен просто знак уваги. Вони це приймуть з величезною вдячність і не дивитимуться, яку воно має матеріальну цінність.
– Чи знайоме вихованцям поняття дякувати?
– Вони дякують навіть за сам візит. Перші роки нашого служіння, волонтаріату вихованці не вірили, що ми робимо нашу справу безкоштовно. Вони засипали нас запитаннями, скільки нам заплатили. Зараз цих питань уже ніхто не ставить.
– Хто є волонтерами зазвичай?
– Безпосередньо жертводавцем може бути будь-яка людина, скажімо, від підприємця до пенсіонерки, яка майже за всю свою пенсію купує в’язням взуття, залишаючи собі тільки на прожиток. Те саме можна сказати про простого волонтера. Один підприємець почув, що є такі волонтери, і собі захотів таким стати. Ще одним волонтером є юрист. До цієї праці він залучає своїх студентів. Також монахи, учені… Часто вони не є греко-католиками, але це не важливо, бо ми всі – християни.
Форми відвідин юних осіб у колонії бувають дуже різні. Це зустрічі й бесіди, спільна молитва. А іноді священики навіть грають у футбол. Граючи у футбол священики хочуть показати вихованцям, що всі ми є рівні, що вони можуть бути переможцями, а хтось переможеним.
– Коли ми граємо з ними у футбол, та ще й програємо… Вам би все стало зрозуміло, якби ви побачили, як вони нам потискають руки після нашої поразки. У них з’являється почуття власної гідності, що вони теж можуть.
– Про що спілкуєтеся на полі?
– Про все. Одного разу до о. Любомира підійшов один юнак після матчу й запитав, чи нема в нього якого-небудь взуття. Отець роззувся зі свого взуття і пішов з поля босий.
Ставлення священиків, волонтерів до утриманців не залежить від того, який вони скоїли злочини. І ніколи не запитують про це.
– Для нас це не важливо, це не наша ціль знати, який вони скоїли злочин. Якщо вони самі хочуть, то говорять, ми самі ніколи не запитуємо. Вони по-різному висловлюють свою релігійність і, слава Богу, приступають до покаяння, як до Таїнства.
о. Костянтин і на день Святого Миколая готує своїм підопічним подарунки, цього разу солодощі. Та гостинцями потішать не лише утриманців у колонії, а й дітей працівників закладу, адже отець знає, що в них неналежна платня.
– Які бувають прохання до Вас?
– Дуже різні. Наприклад, один хлопчина попросив відвідати його батьків, бо йому незабаром звільнятися, а після скоєння злочину вони відреклися від нього. Дав адресу. Ну, я і поїхав у Боярку. Але ці батьки навіть на поріг мене не пустили. Вони вважають, що жодного відношення не мають до стежки, якою був пішов їхній син.
Оксана Климончук, Департамент інформації УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар