Згадаймо всіх поіменно. Зі святими вічний упокій подай, Господи, спочилим рабам Твоїм.

Список жертв до 18 лютого

1.  Мазуренко Павло 41 рік, відвідував мітинг на Євромайдані 22 грудня 2013 Був побитий охоронцями на даху торгового будинку, що на вулиці Гната Юри, начебто за Євромайдан. 20 грудня відмовився від госпіталізації швидкою допомогою. Помер 22 грудня в реанімації Київської міської клінічної лікарні № 12 від двосторонньої пневмонії.
2.  Вербицький Юрій Тарасович
 Працював у відділі сейсмічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України у Львові. 21/22 січня 2014 Викрадений невідомими з Олександрівської лікарні разом з активістом Ігорем Луценко вранці 21 січня 2014 року. Його тіло було знайдено 22 січня в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами тортур. За відеосвідченням друга Юрія Вербицького Романа, при опізнанні було очевидно, що ноги перебиті — виднілися кістки, вся спина була синя, обличчя розбите, ребра випирали з правого боку зі шкіри, бо певне були поламані. Офіційною причиною смерті визнано лікарями лікарні — переохолодження.
3.  Нігоян Сергій Гагікович, Вірменія, вірменин, громадянин України, Народився і жив у селі Березнуватівка Дніпропетровської області. Його родина переїхала до України, рятуючись від війни у Нагорному Карабасі. Займався легкою атлетикою та східними єдиноборствами, два курси провчився в Дніпродзержинському коледжі фізичного виховання.

На Євромайдан приїхав 8 грудня 2013 року, був задіяний в охороні. 22 січня 2014 Загинув під час штурму на вулиці Грушевського. Отримав три вогнепальних поранення картеччю на основі сплаву свинцю — в голову, шию і груди.
4.  Жизневський Михайло Михайлович, Білорусь білорус, громадянин Білорусі, виїхав з Білорусі через політичні проблеми. В Україні був бійцем націоналістичної організації «УНА-УНСО». Останнім часом жив і працював у Києві та в Білій Церкві.

Був задіяний в охороні Євромайдану. 22 січня 2014 Загинув під час штурму на вулиці Грушевського. Отримав наскрізне поранення в серце мисливською кулею.
5.  Сеник Роман Федорович. Родом з Львівщини, останні роки мешкав у місті Турка. 25 січня 2014 Помер у київській лікарні. Під час штурму 22 січня 2014 на вулиці Грушевського він отримав важке вогнепальне поранення в плече. Куля застрягла в легені, руку з роздробленою кісткою довелося ампутувати, організм втратив більше 3,5 літрів крові.
6.  Хом'як Віктор Борисович 1958 р.н., с. Голишів Волинської області 27 січня 2014 Активний учасник Євромайдану, зранку 27 січня був знайдений повішаним на каркасі ялинки на Майдані Незалежності. Проте рідні, близькі, друзі і представники церкви переконані: чоловік – не самогубця. Дуже багато факторів, які, незрозуміло чому, не взяла до уваги славнозвісна міліція, вказують на насильницьку смерть.
7.  Калиняк Богдан Михайлович 52 роки, родом з Коломиї, Івано-Франківської області 28 січня 2014 Помер у госпіталі в Івано-Франківську. Міський голова Коломиї Ігор Слюзар розповів, що Калиняк 2 місяці з маленькими перервами по чотири дні стояв на Майдані і, маючи рідну сестру в Києві, не ходив до неї, щоб відігріватися.
8,   Синенко Сергій Петрович Активіст Автомайдану Запоріжжя. Батько чотрьох дітей. 13 лютого 2014 Автомобіль «Тойота» разом із власником всередині згорів на дорозі між селами Червоний Яр та Івангород в Запорізькому районі. За попередньою інформацією, займання сталось через те, що невідомий вистрелив у бензобак автомобіля, від чого той спалахнув. Труп було упізнано за аналізом ДНК. У відеозверненні відповідальність за вбивство взяли на себе т.зв. «Привиди Севастополя».   

Список людей, які загинули після 18 грудня станом на 19:00 25 грудня. Всього є підтверджена інформація про 91 особу.

1. Арутюнян Георгій Вагішакович (Рівне, 04.07.1960) - загинув 20.02.2014 у м. Київ
2. Байдовський Сергій Романович (Нововолинськ, Волинська область, 21.08.1990) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
3. Бльок (Тур) Іван Іванович (м.Городок Львівської області, 21.07.1973) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
4. Бойків Володимир Васильович (Київ, 05.02.1955) – загинув 18.02.2014 у м. Київ
5. Бондарєв Сергій Анатолійович (Київ / Донецька область, м.Краматорськ 24.11.1981) - загинув 18.02.2014 у м. Київ
6. Бондарчук Сергій Михайлович (Старокостянтинів Хмельницької обл., 09.09.1961) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
7. Братушко Олексій Сергійович (Суми, 10.04.1975) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
8. Брезденюк Валерій Олександрович (Вінницька обл., Жмеринка, 1963 р.н.), загинув 18.02.2014у м. Київ
9. Вайда Богдан Іванович (с. Летня, Дрогобицький район Львівська область / с. Стебник, 28.04.1965 19.02.2014 Київ
10. Варениця Роман Михайлович (с. Старий Яр, Яворівський район Львівська область, 11.12.1978) – загинув 20.02.1024 у м. Київ
11. Васильцов Віталій Валерійович (с. Жорнівка Києво-Святошинського р-ну Київській області / Хмельницька обл., Камянець-Подільський р-н, с.Гаврилівці, 1977 р.н.) – загинув 19.02.2014 у м. Київ
12. Веремій В’ячеслав Васильович (Київ, 22.02.1980) – загинув 19.02.2014 у м. Київ
13. Войтович Назар Юрійович (Тернопіль / Тернопільська обл., Збаразький р-н, с. Травневе, 1996 р.н. (на момент загибелі - неповнолітній) - загинув 20.02.2014 у м. Київ
14. Голоднюк Устим Володимирович (Збараж, Тернопільська обл.., 12.08.1994) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
15. Городнюк Іван (смт Березне, Рівненська обл., 29 років) - помер 20.02.2014 у Рівному після хвороби, отриманої на майдані у Києві (облитий водою з водомета)
16. Горошин Максим Максимович (с.Грушківка, Кам'янський р-н, Черкаська обл., 25 років) - загинув 20.02.2014 у м. Київ
17. Гриневич Едуард Миколайович (с. Деревки, Любешівський район, Волинська область / Волинська обл., Ковельський район, смт. Любленець, 31.05.1985) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
18. Гурик Роман Ігорович (Івано-Франківськ, 1994 р.н.) – загинув 19.02.2014 у м. Київ
19. Дворянець Антоніна Григорівна (Бровари, Київська обл., 62 роки) - померла 18.02.2014 у м. Київ
20. Дзявульський Микола Степанович (Шепетівка, Хмельницька обл., 1958 р.н. ) - загинув 20.02.2014 у м. Київ
21. Дигдалович Андрій Іванович (с. Сокільники, Пустомитівський р-н, Львівська обл., 03.06.1973 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
22. Дідич Сергій Васильович (с. Стрільче Городенківський район Івано-Франківська обл., 1969 р.н.) – загинув 18.02.2014 у м. Київ
23. Дмитрів Ігор Федорович (с. Копанки Калушського р-ну Івано-Франківської області, 09.10.1983) – загинув 20.02.2014 у м.Київ
24. Жаловага Анатолій (Андрій -?) Григорович (Львів / Львівська обл., м. Дубляни, 13.03.1980 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
25. Жановачий Андрій Богданович (1964 р.н.) – загинув у Києві
26. Жеребний Володимир Миколайович (с. Вишня, Городоцький р-н Львівська область, 06.10.1985) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
27. Зайко Яків Якович (Житомир, 73 роки) – помер 18.02.2014 у м. Київ
28. Захаров Володимир Костянтинович (Київ, 1948 р.н. ) – загинув 18.02.2014 у м. Київ
29. Влад Зубенко, 28 лютого близько 16:35 загинув ще один активіст Майдану з Харкова. Він отримав вогнепальне поранення 20 лютого. За повідомленням очевидців, хлопця, який вийшов захищати Майдан в лицарських обладунках та без зброї, вбив автомат Калашникова.
30. Ільків Богдан Іванович (с. Щирець Пустомитівський район Львівської області, 03.07.1962) – загинув 22.02.2014 у м. Київ
31. Капінос Олександр (Тернопільська обл., Кременець, 10.03.1984) – загинув 19.02.2014 у м. Київ
32. Кемський Сергій Олександрович (Керч / Житомирська обл., м. Коростень, 1981 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
33. Кіпіані Давид (Грузія) – загинув 20.20.2014 у м. Київ
34. Кіщук Володимир Юрійович (Запорізька обл. / Київська область, Вишгородський район, смт Димер, 1956 р.н.) – загинув 18.02.2014 у м. Київ
35. Корнеєв Анатолій Петрович (с. Гаврилівці Кам'янець-Подільського району Хмельницької обл., 23.01.1961) - загинув 20.02.2014 у м. Київ
36. Корчак Андрій (Львівська обл., Стрий, 49 років) – загинув 18.02.2014 у м. Київ
37. Костенко Ігор Ігорович (Тернопільська обл. Бучацький район с. Зубрець, 31.12.1991) загинув 20.02.2014 у м. Київ
38. Котляр Євген Миколайович (Харків, 1980 р.н.) – загинув у м. Київ
39. Коцюба Віталій Миколайович (Львівська обл. Яворівський р-н. с. Вороблячин / Львівська обл.., Яворівський р-н, м. Новояворівськ, 07.07.1982) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
40. Кульчицький Володимир Станіславович (Київ, 1949 р.н.) – загинув 18-19.02.2014 у м. Київ
41. Максимов Дмитро В'ячеславович (Черкаська обл. / Київ, 17.11.1994) - загинув 18.02.2014 у м. Київ
42. Мельничук Володимир Валерійович (Київ, 22.08.1974) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
43. Мовчан Андрій Сергійович (Київ, 17.01.1980) - загинув20.02.2014 у м. Київ
44. Мойсей Василь Михайлович (Ківерці Волинської області / Волинська обл., м. Луцьк, 23.03.1992) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
45. Наумов Володимир Григорович (село Шевченко, Добропільського р-ну, Донецької області, 09.03.1970) – знайдений 18.02.2014 у м. Київ
46. Опанасюк Валерій Адамович (Рівне / Рівненська обл., Костопільський рійон, с. Дюксин, 20.05.1971) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
47. Пагор Дмитро (Хмельницький, 21рік) – загинув 19.02.2014 у м. Хмельницький
48. Пантелєєв Іван Миколайови (Краматорськ, 01.12.1981) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
49. Паньків Микола Олександрович (с.Лапаївка / с. Холодновітка Львівської обл., 1975 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
50. Паращук Юрій Григорович (Харків / Черкаська обл., с. Тавча, 01.07.1966) - загинув 20.02.2014 у м. Київ
51. Пасхалін Юрій Олександрович (Київ / Черкаська обл., 1984 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
52. Пехенько Ігор Олександрович (Вишгород Київська обл., 19.07.1970) – загинув у Києві
53. Плеханов Олександр Вікторович (Київ, 07.03.1991) - загинув 18.02.2014 у м. Київ
54. Полянський Леонід Петрович (Вінницька обл., м. Жмеринка, 1979 (1975 - ?) р.н.) – загинув у Києві
55. Прохорський Василь Петрович (Чернівці / м.Київ, 1980 р.н.) – загинув 20.02.2014 у Києві
56. Прохорчук Віктор Олександрович (1975 р.н.) – загинув у Києві
57. Саєнко Андрій Степанович (Фастів, Київська обл., 1962 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
58. Семесюк Микола Миколайович (Хмельницький, 1986 р.н.) - загинув у Києві
59. Сердюк Ігор Михайлович (Кременчук, Полтавська обл., 1969 р.н.) - загинув 18.02.2014 у м. Київ
60. Смолянський Віталій Віталійович (Уманський район, с. Фурманівка 1984 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
61. Сольчаник Богдан Зиновійович (Старий Самбір, Львівська обл., 25.07.1985) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
62. Тарасюк Іван Миколайович (Волинська область смт Олика / Волинська обл., Ківецівський р-н, с.Залісоче, 28.01.1993) – загинув у м. Київ
63. Ткачук Ігор Михайлович (с. Велика Кам'янка, Івано-Франківська область / Івано-Франківська обл., Гвардійський р-н, с.Знаменка, 01.09.1975) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
64. Точин Роман Петрович (Львівська обл. Жадачівський р-н , м. Ходорів, 06.08.1970) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
65. Ушневич Олег Михайлович (Львівська обл., м. Дрогобич, 1982 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
66. Храпаченко Олександр Володимирович (м. Рівне, 18.09.1987) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
67. Хурція Зураб (Кіровоград / Грузія, м. Гагра, 29.07.1960) – помер 18.02.2014 у м. Київ
68. Царьок Олександр Миколайович (с. Калинівка, Васильківський район Київської області, 1978 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
69. Цепун Андрій Михайлович (Київ, 1978 р.н.) - загинув 21.02.2014 у м. Київ
70. Чаплинський Володимир Володимирович (Обухів Київської обл., 13.07.1970) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
71. Черненко Андрій Миколайович (Київ, 1978 р.н.) – загинув 19.02.2014 у м. Київ
72. Чміленко Віктор Іванович (Кіровоградська область, Бобринецький район, с. Борисівка 1964 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
73. Чернець Віктор Григорович (с. Подібна Черкаської обл., 1977 р.н.) - загинув 19.02.2014 у с. Подібна Черкаської обл.
74. Шаповал Сергій Борисович (Київ, 1969 р.н.) – загинув 18.02.2014 у м. Київ
75. Швець Віктор Миколайович (с. Гатне Києво-Святошинський район Київська обл., 1951 р.н.) – загинув 19.02.2014 у м. Київ
76. Шеремета Людмила (Хмельницький, 75 років) – загинула 22.02.2014 у м. Хмельницький
77. Шилінг Йосип Михайлович (Дрогобич Львівської обл., 14.03.1952) – загинув 20.02.2014 у м. Київ
78. Шимко Максим Миколайович (Вінниця, 1979 р.н.) - загинув 20.02.2014 у м. Київ
79. Щербанюк Олександр Миколайович (Чернівці, 02.01.1968) – загинув у Києві

Загиблі міліціонери та солдати ВВ

80. Булітка Василь Віталійович (с. Косачівка Чернігівської обл., 1986 р.н.) – загинув 18.02 або 19.02 у м. Київ

81. Власенко Дмитро Олександрович (Крим, 1982 р.н.) – загинув 18.02.2014 у м. Київ

82. Гончаров Віталій Іванович (Крим, 1989 р.н.) – загинув 18.02.2014 у м. Київ

83. Євтушок Володимир Володимирович (Київ, 1971 р.н.) – загинув 19.02.2014 у м.Київ

84. Зубок Володимир Валерійович (Чернігівська обл., 1985 р.н.) – загинув 20.02.2014 у м. Київ

85. Іваненко Олексій Миколайович (Харків, 1977 р.н.) – загинув 18.02.2014 у м. Київ

86. Савицький Петро Анатолійович (Київ, 1972 р.н.) – загинув 19.02.2014 у м. Київ 

87. Спічак Сергій (Бердянськ) – загинув 20.02.2014 у м. Київ

88. Теплюк Іван Іванович (Чернігів, 1993 р.н.) - загинув 18.02.2014 у м. Київ

89. Третяк Максим Леонідович (Чернігів, 1993 р.н.) - загинув 18.02.2014 у м. Київ

90. Федюкін Андрій Васильович (Крим, 1972 р.н.) – загинув 18.02.14 чи 19.02.14 у м. Київ

91. Цвігун Сергій Віталійович (Запоріжжя, 1990 р.н.) – загинув у Києві

У моргах знаходиться багато неопізнаних тіл з вогнепальними пораненнями.

Державна пенітенціарна служба України зняла обмеження на відвідування установ.

У зв'язку із здійсненням заходів підвищеної безпеки з 20 лютого Державною пенітенціарною службою України було встановлено обмеження на відвідування пенітенціарних установ у більшості областей України. Це поширювалось також і на священослужителів усіх церков. Про зняття цих обмежень Пенітенціарне душпастирство УГКЦ було повідомлено 27 лютого 2014 року. 

Перейти через Майдан.

Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/02/7/7013128/

Роман Романюк, для УП _ П'ятниця, 07 лютого 2014, 14:31

Будь-яка революція, як і боротьба з нею, починається з поділу. Саме від визначення "ваших" і "наших" та окреслення їхніх сил залежить, як довго триватиме протистояння, і який результат воно матиме.

Український Євромайдан, можливо, і триває так довго, бо, вийшовши спонтанно на вулицю, його учасники до кінця самі не розуміли диспозицію сил, а як наслідок, і рівень можливих вимог.

Проте, Майдан за свої два місяці зумів еволюціонувати від малоперспективного протесту креативного класу – до виступу людей, які готові відстоювати свою позицію зі зброєю в руках.

Дискусія навколо Майдану розрослася до такого рівня, що учасники того, першого виступу 21 листопада, навряд чи всерйоз у таке вірили. Адже коли держсекретар США на Мюнхенській конференції, поглядаючи явно в бік Москви, заявляє, що Україна бореться за демократичне майбутнє всієї Європи, то це означає, що розмова про Майдан перейшла у площину по-справжньому серйозної геополітики.

Інша річ, що ставши предметом суперечки між абстрактними Заходом і Сходом, Майдан продовжує триматись на конкретних людях і продукувати конкретні жертви. На межі, де стикаються тектонічні плити геополітики, завжди страждають конкретні люди, з іменами, обличчями, долями.

І якщо придивитись до них, то дуже швидко починаєш розуміти, наприклад, що для того, аби стати "в'язнем Грушевського", зовсім не треба бути якимось героєм, чи експертом виготовлення "коктейлів Молотова". Досить просто повертатись додому не в той час і не тим боком вулиці.

Це в буквальному сенсі може кожен.

Історія Дмитра Москальця й Артура Ковальчука, які стали першими заарештованими "в'язнями Грушевського", якраз яскраве цьому підтвердження.

Хлопці разом зі своїм другом Юхимом Дишкантом повертались додому на колись елітний і спокійний Печерськ з нічного чергування на Майдані. Але дійшли туди лише через два тижні – і вже в якості підозрюваних в організації масових заворушень, до 15 років тюрми. Їх "затримав" біля меморіалу жертв Голодомору загін "тітушок" і, як у старі сталінські часи, передав своїм союзникам – "Беркуту".

Їхня історія це не тільки їхня історія.

Це навіть не так історія про Майдан, як спроба перейти через нього й роздивитися, хто там, на іншому боці.

Дмитро Москалець: Нас затримали майже біля дому. Можна сказати, що ми опинились не в тому місці не в той час. Але вся штука в тому, що вся країна перетворюється в "не те місце й не той час". Власне для цього Майдан і треба – вибороти своє місце у своєму часі.

Коли Артур почав кричати "Міліція!" і йому зламали носа, то один із тітушок мені каже, мовляв, тихо, нащо вам ці проблеми? Якщо будете тихо, усе буде нормально. Або переламаємо руки, якщо будете кричати.

Пам'ятаю, така порожня вулиця, якийсь тролейбус їде, якась жінка пройшла, якась машина проїхала. І тут підлітає синій бус, різко відкриваються двері, і звідти просто вискакують беркутівці, так несподівано й дуже страшно, насправді.

Артур Ковальчук: Коли нас "Беркут" закинув в автобус, то Юхим запитує: "Куди ви нас везете?" А один із них: "Вбивати".

Д. М.: І вони їдуть Лаврською, розвертаються фактично біля нашого дому і їдуть звідси. Ми кажемо: ось наш будинок, давайте ми підійдемо, покажемо, що в нас є ключі, зайдемо. А вони: усе, уже пізно.

ПРО ЛЮДЕЙ І "ТЕЖ ЛЮДЕЙ"

Дмитро Москалець, письменник і музикант

Д. М.: Нас перестріла група "тітушок". І при цьому символічно – біля меморіалу Голодомору. Були там різні люди. Зрозуміло, були й спортсмени. Але, видно, були й кишенькові злодії. Це найогидніше, що я у своєму житті я переживав, коли відчув, що в мене витягли телефон із кишені. Потім, коли це все розв'язалось, нас посадили в парку на лавку, я їм кажу, що хтось із вас "потягнув" у мене телефон. І тут відчуваю, що мені в ліву кишеню кладеться телефон і той, хто поклав, стукає по кишені й каже, подивися тут...

А. К.: Для мене не виглядало, що це були не просто тітушки. Мені здається, за різними ознаками, за розмовами, що це були переодягненні міліціонери. Було видно, що люди знали, як обшукати, як правильно заламати, як спровокувати. Я сумніваюсь, що звичайні спортсмени можуть таке вміти.

Д. М.: У беркутівців у всіх така позиція: вони себе вважають третьою політичною силою. Вони не поважають опозицію, не поважають владу. Це один говорив, але я так розумію, що їм якась така позиція нав'язується. Вони кажуть, що без них би вже давно змели, що ту, що ту владу. Казали, щоб ми читали історію, бо ми її не знаємо й тому нами маніпулюють. Мовляв, на Майдані щось там відбувається, а за все будемо розплачуватимемось ми.

Вони дуже пишаються своєю силою, дуже пишаються своїми кийками, автоматами. Один так любовно погладжував свій автомат в автобусі.

А. К.: "Беркут" вважає, що вони виконують якийсь обов'язок, правда, він у них якийсь збочений. Воїн, який воює лише з беззбройними людьми – це не воїн.

Д. М.: Слідчі спочатку були нейтральні, мабуть, відчували, що не вони задають тут тон. Вони знають, що роблять щось, що не від них залежить.

Той слідчий, що зі мною працював, видно, що він читає, інтелект у нього присутній. Не скажу, що він співчуває Майдану, але видно, як йому неприємно робити ту роботу, яку його змушують. Пізніше, на допиті, він так і сказав прямим текстом і з матюками, що це все дурня, що вони це все в главку придумали, а їм це все розгрібати. Тобто вони теж незадоволені.

Їх постійно беруть на тривоги. Слідчий казав мені, що через Майдан уже три доби їм не дають спати, вони сімей не бачать. Але про сам Майдан вони відгукуються в такому руслі: там брудно, там неясно, хто стоїть, там безробітні... Хоча й ставились з інтересом до того всього.

Коли мені вручили підозру, і я прочитав, що там написано, то я в слідчого так і запитав прямо, хто це навигадував такого? А він каже, так посміхнувшись: Є спеціалісти, "там".

А. К.: Коли нас привезли у відділок, то в мене перше враження було таке, що слідчі всі розгублені. Відчувалось, що вони мусять це робити, але видно було, що не знають як. Ця розгубленість слідчих була присутня постійно.

Слідчий постійно намагався взяти якісь покази, але я сказав, що спершу швидку – у мене все: обличчя, борода, одяг у крові – і адвоката, а тоді покази. І відмовився говорити. Вони намагались витягти щось, мовляв, треба, та й і не ми ж тебе били. Різні слідчі приходили. Але нічого їм не вдалось.

А. К.: До адвоката державного спершу теж із такою підозрою ставився, бо ж його надала держава. Але слідчий вийшов, дав нам поговорити наодинці, і він виявися нормальним, допомагав мені, поки приїхав мій адвокат.

Д. М.: Окрема історія – це пенітенціарники. Ми в них були, скажімо так, у зоні підвищеної уваги. У нас були постійно перевірки. Нас просили писати заяви, що з нами все нормально, бо так і було. Те, що я зрозумів із розмов, коли брали відбитки пальців, там теж багато людей, які підтримують ідеї Майдану. Бо вони ж точно бачать, як люди потрапляють у тюрму, на яких підставах.

Я не кажу, що там усі такі, але багато. Особливо молодшим це абсолютно не подобається. Вони теж хочуть правил. Навіть у тюрмі є правила, які діють. І пенітенціарники, як люди, які півдня проводять у тюрмі, хочуть правил і на волі.

А. К.: Таке враження було, що ми в лікарів під особливим контролем. Був відчутний професійний рівень лікарів, які там були і якась турбота, чи що. До нас дуже добре ставились. Коли вони бачили нас усіх побитих, то було видно, що їм насправді хочеться нам допомогти. І завдяки цьому всі ті "шматки м'яса" почали перетворюватись на людей, яких можна впізнати на вулиці.

Д. М.: Конвоїри в СІЗО, яких там серед в'язнів здебільшого не люблять, то вони теж виявились всі нормальними людьми. Цигарками пригощали.

"Беркут" – це "правоохоронні органи", це ті, хто "стережуть закон і порядок". А є в'язні, які сидять у СІЗО чи в ІТТ, і їхні наглядачі. Так от в'язні, коли я прийшов у камеру після суду серед ночі, перше, що сказали: "Ти не переживай. Всюди люди. І тут багато достойних людей".

А потім показали, де покласти речі, нагодували, напоїли чаєм, розпитали про все. І за два тижні, поки розвивались наші стосунки, я зрозумів, що всі ті люди, з якими я перетинався, теж мають дуже майданівський настрій, ми в камері дивились "5 канал". Тому що вони на собі відчули несправедливість цієї системи. Зі мною сидів хлопець, якого катають по СІЗО вже четвертий рік, бо не можуть посадити, його справа розвалюється, і вони на собі повно відчули, наскільки ця система загнила.

А. К.: Коли відправили швидкою в лікарню, у БСП, то приставили до мене конвоїра. Ми з ним у самій лікарні перекурювали, виходили на вулицю, і в нього така сама була розгубленість. Я йому кажу, ви ж розумієте, як ваші вас же підставляють? Як Беркут підставляє всю міліцію, так ці затримання отакі, вони ж підставляють усіх слідчих. Він розуміє, що їх підставляють свої ж, і від того ще більш розгублений.

А. К.: Перші два-три дні між нами й охороною в лікарні була напруга, вони до нас із підозрою ставились, ми до них. Але згодом ця настороженість минула. Не сказати, що були якісь товариські стосунки, але звичайне людське розуміння таки було.

Хлопці ж, які там сиділи за ґратами, відпускали нас у туалет чи на перекур, вони ж чули всі наші розмови, бачили, що ми не дикуни, не злодії, а звичайні хлопці.

Один із міліціонерів, який нас охороняв, десь день на третій каже: "Я чую ваші розмови. Невже ніхто з вас за гроші на Майдані не стояв?" А ми ж всі, хто там лежав, самі Майдану чи грошима, чи хто чим міг допомагали. У нас немає такої потреби, брати гроші за те, що приходиш на Майдан. Видавалось, що вони нам вірили.

Д. М.: Після тітушок і зустрічі з "Беркутом", тільки в тюрмі, як це не звучить, я вперше відчув себе в безпеці. Але коли хтось іде по коридору, чи відкриває "кормушку", то завжди щось усередині йокає, бо ти не знаєш, що за тими дверима робиться. Маєш якусь інформацію, але ти ж не знаєш, що там у головах у тих людей, які тебе ув'язнили.

Це світ навпаки. З одного боку – "правоохоронці", які чинять безчинства, катування, звірства, а з іншого – "злочинці": спокійні, урівноважені, люди.

Д. М.: Прокурори й судді – це зовсім інше. Вони виглядають так, наче відбувають повинність, але видно було, що рука поставлена. Садити на 10 років, то на 10 – їм байдуже.

А. К.: До нас двічі приходили священики із Греко-католицької церкви. І я у них сповідався. Мабуть, удруге років за 15. І це попри те, що я хрещений у церкві Московському патріархату, а ходжу в Київський. Це якось додавало сили, бо було додатковим аргументом, що якщо церква з нами, то ми правильно чинимо. Ефект плацебо ще ніхто не відміняв.

ПРО ТЮРМУ Й ЛІКАРНЮ

Артур Ковальчук

А. К.: Час, що ми провели за ґратами в лікарні, я би поділив на три проміжки.

Перший, коли всіх почали привозити – це проміжок болю.

Коли я зайшов, то двоє побитих вже були в палаті. А під вечір 20 числа почали звозити побитих. І це було насправді страшно.

Спочатку привезли хлопчину, який взагалі не міг рухатись. У нього одна рука була зламана, друга – дуже побита. Його так весь час і возили, бо він не міг сам ходити. Як виявилось потім, це був цей студент із Червонограда, Михайло, над яким "Беркут" знущався, якого голого кидали в сніг, били й штрикали ножем. Його в палату так і привезли абсолютно голого, тільки якимось простирадлом прикритого.

Якщо спочатку було просто тривожно, то емоцією того вечора був страх, чи навіть біль. Ми були побиті, але ті хлопці, яких привозили, – вони взагалі були, як шматки м'яса.

Був хлопчина, якого беркутівці хотіли скинути з даху. Його зловили на даху на Грушевського, підвісили за ногу і кажуть: "Ну що, політаємо?" Але, на щастя, не кинули.

Зате його завели в якесь приміщення, обмотали голову туалетним папером і били до тих пір, доки папір повністю не просяк кров'ю.

Потім облили його бензином і дали вибір: або ми тебе підпалимо, або ми тобі ножа в плече заженемо, або будемо бити електрошокером – вибирай. Він вибрав шокер. Як розповідали, "Беркуту" якраз видали нові шокери, і їм дуже хотілося їх випробувати.

Приїжджали хлопці не просто побиті. Їх привозили після катувань. Я коли дивився відео з 1 грудня, як на Банковій били, то видавалось, що це знущання. Але це було на порядок страшніше.

Другий проміжок – проміжок невизначеності.

Ми абсолютно не знали, що відбувається назовні. Згодом нам почали передавати газети, і вже якісь новини до нас доходили. А спочатку – повна відсутність інформації.

Третій – проміжок сміху.

Бо українцям притаманно сміятись з того, що приносить біль. У таких якихось екстремальних ситуаціях, якраз сміх є виходом. Бо, коли починаєш думати серйозно, що ти – затриманий, два місяці арешту, побитий, ніякого контакту з рідними, то це дуже важко. І ще й статтю нам дали "від 8 до 15 років", і після перших судів ми розуміємо, що нам ці 8-15 років, за бажання, можуть і присудити.

Тому ми намагались уникати такого копання в собі. У наших умовах, коли не можеш нічого іншого, як вийти на перекур, сміх – це єдине, що залишалось.

Якось я побачив, що хлопчина лежить і так задумався. Я підходжу й кажу, що нам заборонено так лежати й думати серйозно.

Д. М.: Ні в СІЗО, ні в ІТТ ніякої агресії не було. Раз на мене гримнули, бо я руки за спину не склав. І цікаво, що рефлекс складати руки за спиною виробляється вже раз на третій, коли виходиш із камери. Це метафора, але це треба пам'ятати.

Інша справа, що туди тітушкам краще не потрапляти. Бо там їм буде дуже тяжко. Там їх не розуміють, не поважають, не сприймають. Навіть тих, котрі за 200 гривень просто стоять. А тих, що б'ють людей, викрадають, то їх просто зневажають, а це там дуже важливо.

Д. М.: На першому місці в тюрмі – порядність. Дуже сильно цінується взаємодопомога. Така, якщо можна сказати, майданівська атмосфера. У тюрмі, як і на Майдані, люди самоорганізувались і створюють загальний фонд речей і такого іншого, щоб допомагати тим, хто цього потребує. Ну й стержень теж повинен бути. Бо тебе там можуть "пресувати", "шліфувати", щоби з тебе щось зробити. Але якщо в тебе є стержень, то ти витримаєш.

Треба робити мало рухів, але кожен рух щось означає в тюрмі. Тобто ти не можеш собі дозволити зайвого руху. Я цього мистецтва не осягнув, не встиг, слава Богу. Але це щось дуже східне, як мистецтво каліграфії.

Дивно, але в СІЗО не можна передавати художню літературу, та й будь-яку іншу, крім релігійної. І цього дуже не вистачає.

А. К.: Передачі відігравали подвійну роль. З одного боку, вони нам давали те, чого в нас немає, а з іншого, набагато важливішим було відчуття, що хтось про нас пам'ятає. Нас же годували в лікарні, ми би з голоду там не померли. Але ці передачі були тим комунікатором між нами й світом.

Культура передач, яка в дуже короткий проміжок часу сформувалась, це не та культура, яка нам потрібна, але вона показала приклад такої хорошої самоогранізації. У таких випадках друзі з Facebook стають просто друзями.

ПРО АМНІСТІЮ

Д. М.: Хлопці, які зі мною сиділи в СІЗО, оцінювали це так, що я перебуваю в тих стінах як заручник. І вони розуміють, що такі закони – це неприпустимо. Коли я почув про його положення, то жартував, що вимагаю наліпку "Не піду звідси до відставки Януковича".

А. К.: Крім того, що ми як заручники – лишається ще одна так само абсурдна ситуація. Якщо треті особи зроблять щось – наприклад, звільнять приміщення – то ми, виходить, невинні. А якщо ті треті особи не домовляться, то ми – винні.

Що це таке? Як може моя "винуватість" і моє майбутнє залежати від інших людей?

На завершення хочеться згадати про іншу практику поділу, відмінну від революційних "ваших" і "наших".

Військовий трибунал у Гаазі, як відомо, не судить режими чи структури, а судить конкретних людей, витягнутих зі зручних умов системи підпорядкування. Перед цим судом аргумент "я робив свою роботу", чи "у мене був наказ" не працюють як імунітет. Кожен несе відповідальність не за накази своїх керівників, а за свої дії в ході їхнього виконання.

І здається, що коли б придивитись уважніше до того "моноліту", за яким ховається теперішній український режим, то постає цілком виправдане запитання:

А чи справді ці чиновники й силовики готові йти на все заради "Баті"?

Чи, за можливого загострення умов, не опиниться "Батя" у ситуації, коли вірних довкола лишиться кілька сотень "Беркуту", прокурорів і суддів?..

Роман Романюк, спеціально для УП

© 2000-2014 "Українська правда"
www.pravda.com.ua

Звернення військового єпископа УГКЦ до керівного складу та військовослужбовців Збройних Сил України

Ми, військові капелани УГКЦ, з журбою спостерігаємо за розгортанням братовбивчої боротьби на вулицях наших міст. Ще з більшим острахом сприймаємо заклики та звернення до Збройних сил втрутитися у цей конфлікт, застосувати силу до мирних громадян. Ті, хто присвячує себе служінню Батьківщині через військову службу, є слугами безпеки і свободи народу. Якщо вони вірно виконують свій обов’язок, то сприяють загальному добру та підтриманню миру.

Громадяни, а особливо представники влади, покликані докладати зусиль, щоб уникнути будь-якого застосування сили. У випадку якщо має місце конфлікт, особливо з застосуванням зброї, відповідальність лежить на людях, які покликані охороняти мир, - військові зобов’язані керуватися, перш за все, своєю присягою, християнським принципом любові до ближнього та докладати всіх зусиль до пошуку миру.

Ми звертаємось до усіх військовослужбовців, особливо керівників: втягування Збройних сил у конфлікт і збройне протистояння з власним народом є неприпустимим. Сліпий послух не є достатнім для виправдання тих, які виконують завідомо незаконні накази. Усі військові мають моральний обов’язок  протистояти злочинним наказам.

Мир і насилля не можуть співіснувати, і там де є насилля, не може бути Бога (пор. 1 Хр 22, 8-9).

Єпископ Михаїл (Колтун),

Керівник Департаменту Патріаршої курії

Української Греко-Католицької Церкви

У справах душпастирства силових структур України

Сьогодні відзначається Міжнародний день підтримки жертв злочинів та зловживання владою.

22 лютого, у день національної жалоби за жертвами насильства злочинної влади, Пенітенціарне душпастирствао висловлює солідарність та співчуття усім, хто переживає скорботу та біль. Вічна пам'ять загиблим. 
Щороку 22 лютого відзначається Міжнародний день підтримки жертв злочинів та зловживання владою. В’язничне капеланство приділяє особливу пастирську увагу праці із засудженими темі надолуження за злочини та потребі вибачення. Одним із завдань в'язничного служіння є допомогти досягнути повного примирення з потерпілою стороною. До цієї праці Церква закликає капеланів і волонтерів пенітенціарного душпастирства.

Предметом обговорення громадянського суспільства, а відтак і законодавців, мають стати зміни кримінального права, застосування медіації й  примирення для досягнення правдивого каяття, усвідомлення кривди та наслідків злочину. Поступово суспільство в Україні все більше усвідомлює необхідність впровадження відновного правосуддя, результатом якого являється надолуження за злочин, порозуміння та вибачення за скоєне, що в багатьох процесах дозволяє винуватцеві уникнути тюремної ізоляції.

За в'язничним муром перебуває чимало людей, яких також по праву можна назвати жертвами надуживання владою. Неправомірне застосування у якості запобіжної міри утримування під вартою, перебування у слідчих тюрмах та колоніях тяжких хворих, яких мали би відпускати додому, повільний розгляд кримінальних справ, відсутність або імітація слідчих і судових дій, випадки шантажу, знущання - це все ніяк не сприяє плеканню справедливості у суспільстві. Окремою темою є відверта корупція в судах,  упередження у винності підсудних та рідкі випадки виправдальних рішень суддів.

З історії.

У стремлінні приборкати зростання злочинності та покарати правопорушників потреби реабілітації жертв злочинів часто залишалися непоміченими. Нераз суди карають іменем закону, нехтуючи проблемами постраждалих від злочинів, які потребують надолуження та примирення. Нерідко жертви злочину очікують помсти від засудженого винуватця й роками живуть у страху. Злочинець за колючим дротом часто так і не переживає каяття, а лише озлоблюється, витісняючи свою провину зі сфери своєї відповідальності. Також тюремне ув'язнення у багатьох випадках є міра покарання, якій можливо було б знайти більш ефективну альтернативу. Вже у середині 70-х років XX сторіччя зародилося Відновне правосуддя як рух за зміну поглядів на проблему злочину і покарання. Підхід, що лежить в його основі, орієнтований на надання можливості сторонам конфлікту і суспільству в цілому самим впоратися з наслідками злочину.

У вересні 1985 року VII конгрес ООН щодо запобігання злочинності та поводження з правопорушниками запропонував Декларацію головних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою. А 29 листопада 1985 року Генеральна Асамблея ООН прийняла цю декларацію, вперше розробивши універсальні принципи підтримки і захисту жертв злочинів та зловживання владою. 22 лютого 1990 року уряд Англії опублікував „Хартію жертв злочинів”. З того часу у світі відзначають Міжнародний день підтримки жертв злочинів.

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ.

Молитовник військовослужбовця «Молись і служи!»

МОЛИТОВНИК

військовослужбовця

«Молись і служи!» 

для офіцерів і рядових 

Закликаємо усіх військових до молитви за викорінення ворожнечі, ненависті, злодіянь і самолюбства в нашому народі, щоб утвердити його в єдності та братолюбії. 

Прохання роздруковувати молитви й поширювати серед службовців усіх силових структур України

Усі військові мають моральний обов’язок  протистояти злочинним наказам.

Інформація про служіння в'язничних капеланів УГКЦ.

«Терпеливістю і милосердям!»

«Cum patientia et misericordia!»

Відродження душпастирства УГКЦ у пенітенціарних установах України розпочалося 1991 року, у часі її легалізації після років підпілля. Після перенесення 2005 року осідку глави УГКЦ до Києва блаженніший Любомир Гузар створив при Патріаршій Курії УГКЦ Департамент душпастирства у силових структурах України під керівництвом преосвященнішого Михаїла (Колтуна), єпископа Сокальсько-Жовківського. За координацію служіння УГКЦ у виправних колоніях та в’язницях відповідає Відділ душпастирства у пенітенціарній системі України. Сьогодні душпастирська опіка проводяться регулярно в пенітенціарних установах № 3, 13, 27, 30, 40, 41, 44, 47, 48, 50, 55, 57, 63, 85, 110, 112, 120, 124, у виправних центрах № 118, 128, 135 у дев'яти слідчих ізоляторах та в трьох колоніях для неповнолітніх України. Інші 6 установ наші священики мають можливість відвідувати тільки принагідно. Кожна з 12 єпархій на території України має головного капелана. Участь у служінні беруть священики, семінаристи, монахи й миряни – всього понад 200 осіб. Серед них – 41 священики-капелани. Більшість з них отримали сертифікати про засвоєння базового рівня компетентності для праці у пенітенціарних установах. Багато активних волонтерів є студентами або фаховими богословами, психологами, юристами, соціальними працівниками та педагогами.

Сучасний стан кримінально-виконавчої системи відзеркалює процеси, що переживає суспільство.

Головними напрямками служіння капеланів є проповідь, катехизація, уділення Св. Тайн, сприяння у підтримці зв'язків із родиною, навчання, священиків і волонтерів основам місії Церкви у тюрмах. Неділя про Блудного Сина, за два тижні до Великого Посту, є проголошеною у Церкві Днем особливої пастирської турботи й молитви за в’язнів.

2001 року УГКЦ стала співзасновницею й учасницею Української міжконфесійної християнської місії “Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі”. Місія об’єднує 12 християнських Церков і деномінацій. Ця організація представляє Україну в Міжнародній асоціації тюремного служіння (PFI). Від 2003 року УГКЦ є учасницею, на правах спостерігача, а з 2007-го – дійсним членом Міжнародної католицької комісії душпастирської опіки в тюрмах (ІССРРС), яка діє під керівництвом Конгрегації в справах духовенства, у співпраці з Папською радою “Справедливість і мир” та має статус спеціального консультанта ООН.

2007 року у співпраці з фахівцями Державної пенітенціарної служби України УГКЦ започаткувала програму, що лягла в основу навчання капеланів Церков-учасниць Місії тюремного служіння. 2008 року відбулося Перше паломництво Державної пенітенціарної служби України до Зарваниці за участю представників 7 Церков-учасниць Місії. Традицією стало щорічне всеукраїнське паломництво для працівників пенітенціарної системи України під гаслом «Справедливість, віра, милосердя!» до Свято-Успенської Унівської Лаври. Воно відбувається на Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, 26 - 27 вересня.

У співпраці з Державною пенітенціарною службою УГКЦ посприяло участі праць образотворчого мистецтва в’язнів у міжнародних мистецьких конкурсах у Відні (червень 2009) та у Берліні (грудень 2009, грудень 2011).

2009 року у Києві з ініціативи УГКЦ було проведено Міжнародну конференцію «Юридичний вимір пенітенціарного служіння», в якій брали участь чільні представники Міжнародної католицької комісії в’язничного душпастирства (ІССРРС) та Міжнародної асоціації тюремного служіння (PFI). 2011 року, УГКЦ за співучастю церков-учасниць міжконфесійної християнської місії «Духовна і благодійна опіка в місцях позбавлення волі» зініціювала проведення круглого столу в УКРІНФОРМІ «Реалізація релігійних прав засуджених до позбавлення волі та осіб, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення. Вплив духовно-морального фактора на виправлення засуджених». Таким чином розпочалася праця з розробки концепції пенітенціарного душпастирства у в'язничній системі України.

Зустріч Європейської ради ICCPPC з українськими капеланами відбулась у Львові у січні 2012 року, що засвідчило зростаючу увагу міжнародної спільноти до системи правосуддя та попередження злочинності в Україні.

29 травня 2012 року вперше в стінах Верховної Ради України обговорювалася проблема систематичної духовної опіки в'язнями. Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності у співпраці з Асоціацією Українських Правників та Українською міжконфесійною християнською місією "Духовна та благодійна опіка у місцях позбавлення волі", провів «круглий стіл» на тему: «Участь релігійних організацій у формуванні законодавчих ініціатив у сфері пенітенціарної політики». Найактивнішу участь у підготовці цієї події взяло Пенітенціарне душпастирство УГКЦ. Як наслідок цієї зустрічі триває розробка й обговорення проекту Положення про здійснення релігійної опіки в установах Державної пенітенціарної служби України.

12 грудня 2012 року Глава Української Греко-Католицької Церкви, Блаженніший Святослав і Голова Державної пенітенціарної служби України генерал-лейтенант внутрішньої служби Олександр Лісіцков підписали Угоду про співробітництво. Угода є віддзеркаленням розвитку співпраці, передбаченої попереднім документом, підписаним Блаженнішим Любомиром 2007 року. Текст Угоди не лише підсумував структурні зміни, що сталися за останні 5 років, але також зробив наголос на опіку персоналу ДПтС України та членів їх сімей, слухачів навчальних закладів ДПтС України, засуджених та осіб, узятих під варту.

26 грудня 2012 року відбулася презентація першого підручника, що подає фахові орієнтири священикам і волонтерам для душпастирства у пенiтенцiарних закладах «Служити в’язням». Вона є плодом багатолітньої співпраці з пенітенціарною службою та містить важливі документи Церкви стосовно цього прекрасного служіння.

У липні - серпні 2013 року представництво УГКЦ у складі міжконфесійної групи взяло активну участь у розробці пропозицій до Проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо регулювання діяльності капеланів в органах та установах, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України) № 3233 .

Пенітенціарне душпастирство Української Греко-Католицької Церкви спільно з БФ «Карітас-Київ» у співпраці з Державною пенітенціарною службою України проводить від серпня 2013 року донині Всеукраїнську пересувну виставку мистецьких робіт в'язнів «Переображення Господньою Любов’ю».  

Контакт:

преосвященніший Михаїл (Колтун),
єпископ Сокальсько-Жовківський,
керівник Департаменту УГКЦ
з душпастирства у силових структурах України
а/с В-125 Київ-1, 01001
тел./факс 044 279-19-20
e-mail: sokaleparchy@zhovkva.lviv.ua

ієрей Костянтин Пантелей,
керівник Відділу Курії УГКЦ з душпастирства
у пенітенціарній системі України
а/с В-125 Київ-1, 01001
тел./факс 044 279-19-20
Тел. 098 422-9-221
e-mail: panteley@ukr.net

Юрій Йосифович,
референт Відділу Курії УГКЦ з душпастирства
у пенітенціарній системі України
а/с В-125 Київ-1, 01001
тел./факс 044 279-19-20
Тел. 097 924-24-94
e-mail: josyfovych@gmail.com

На свято Стрітення Господнього капелани привітали в'язнів.

Традиційно в день Cтрітення у пенітенціарних установах священики УГКЦ привітали в'язнів. Особливим подарунком для когось стала освячена свічка, для когсь - слово священика, для іншого - Свята Сповідь. 

14 - 15 лютого 2014 року у пенітенціарних закладах відбулися Стрітенські відвідування в'язнів, повідомляють капелани з Чорткова, Львова, Бережан, Дрогобича, Донецька, Збаража. Хворих у Міжобласній лікарні пенітенціарної системи посітили о. Костянтин Пантелей. Із святковою проповіддю були відвідані засуджені з господарської обслуги Київського слідчого ізолятора, неповнолітні та жінки.

Волонтерська складова душпастирства стає настільки значущою, що без неї більша частина заходів стала би неможливою.
Святкування часто супроводжуються побажаннями. В день зустрічі Спасителя на порозі Єрусалимського храму стрілися довгожданне очікування Праведного Симеона і обіцянки Бога. Нехай очікування найліпшого добра й у вашому житті зустрінеться зі здійсненням очікуваного. Бо наша віра сповнюється в надії!

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ.

Стрітенський вечір для волонтерів служіння в'язням.

14 лютого 2014 року у київському храмі Св. Миколи Доброго відбувся Стрітенський вечір для волонтерів Пенітенціарного душпастирства УГКЦ. Центр волонтерської співпраці Пенітенціарного душпастирства УГКЦ щороку проводить цей захід, метою якого є підсилити відчуття спільноти в учасників пенітенціарного служіння Церкви. Покликання до цієї служби приходить до вірян різного віку і професії. Деколи вони не знайомі одне з одним, бо беруть участь у подіях служіння, які відбуваються в інакший час. Змістом зустрічі є поділитися пережитим у рік минулий та поглянути на можливості, які пропонує календар заходів 2014 року. Нині Центр об'єднує 56 волонтерів, що регулярно включаються у заходи служіння, ще близько 80 добровольців прилучаються до заходів принагідно.

Підсумки діяльності Центру волонтерського служіння виявилися минулого року  багатими на події: 

1) багатократні відвідування волонтерами Центру соціальної адаптації для жінок смт. Любеч.
2) День підтримки жертв кримінальних злочинів та надуживань влади у Прилуцькій колонії для неповнолітніх.
3) Хресна дорога в Прилуцькій колонії,
4) великодні відвідини установ,
5) День хворого у в’язниці,
6) товариські футбольні матчі з вихованцями Прилуцької колонії неповнолітніх,
7) Свято-Троїцькі відвідування в’язнів.
8) спортивне свято «Козацький гарт» у Прилуцькій колонії,
9) проведення у серпні 2013 року Всеукраїнської виставки-конкурсу мистецьких робіт засуджених «Переображення Господньою Любов’ю».,
10) збірка коштів на мед і плоди та відвідування установ на Спаса,
11) акція «взуття - в’язням!»
12) VIІ соціальні дні у Прилуцькій колонії та день Біблії у Київському СІЗО,
13) акція збору подарунків від Св. Миколая (засобів особистої гігієни, конвертів та паперу для листування),
14) передача Вифлеємського вогню миру до пенітенціарних установ.
15) різдвяні відвідування в'язнів.
Це головні події року, які викликали резонанс та спонукали до нових задумів.
Потім о. Костянтин представив календар заходів та значних подій 2014 року в царині душпастирства. Волонтери зосередились на найближчих заходах в лютому-березні (як, наприклад, 22.02.2014 - Міжнародний день підтримки жертв злочинів). На зборах була також обговорена перспектива проведення навчання волонтерів.
- Проща для волонтерів пенітенціарного душпастирства до Ченстохово.

 

За задумом волонтерів – Центр покликаний посприяти розвитку харитативного та євангелізаційного служіння та надавати ефективну допомогу священикам-капеланам. Він поєднує свої зусилля у напрямку діяльності Комісії пенітенціарного душпастирства Архиєпархії, яку з благословення владики Кир Йосифа (Міляна) очолив о. Віталій (Котик), ЧНІ.

За висловом Святішого отця Венедикта XVI пенітенціарне служіння збагачує еклезіальне життя як кожної християнської спільноти, так і кожної єпархії в цілому.

14 - 15 лютого у пенітенціарних закладах відбулися Стрітенські відвідування в'язнів, повідомляють капелани з Чорткова, Львова, Бережан, Дрогобича, Донецька, Збаража. Хворих у Міжобласній лікарні пенітенціарної системи посітили о. Костянтин Пантелей. Із святковою проповіддю були відвідані засуджені з господарської обслуги Київського слідчого ізолятора, неповнолітні та жінки.

Волонтерська складова душпастирства стає настільки значущою, що без неї більша частина заходів стала би неможливою.

Центр волонтерської співпраці Пенітенціарного душпастирства УГКЦ у Київській Архиєпархії.

Християнське слово для братів і сестер в ув’язненні.

Звернення преосвященнішого Михаїла (Колтуна),

Єпископа Сокальсько-Жовківського,

Керівника Департаменту УГКЦ у справах

душпастирства силових структур україни

до духовенства і вірних УГКЦ з нагоди

Дня особливої уваги до в'язничного служіння 2014 року.

(На неділю про Блудного сина)

«Я був у в’язниці, а ви мене не відвідали»

(Пор. Мт. 25, 43)

Рембрандт ван Рейн.
«Повернення блудного сина»
( 1666-69)

Ісус Христос ототожнює себе з в’язнями. Важко собі уявити, а ще більше повірити, що Ісус Христос співстраждає з утримуваними у в’язницях. Також важко для тих, хто на волі, сприймати покараних за своїх ближніх. Якщо таке ставлення  ще якось можливе по відношенню до родичів, то до чужих, горе ув’язнених, далеко не всіх нас переймають милосердні відчуття. Але усіх християн слова Святого Євангелія «Я був у в’язниці і ви мене не відвідали» (Пор. Мт. 25, 43), спонукають задуматись над нашою вірою і «якщо ти був в малому вірний, над многими тебе поставлю» (Пор. Мт. 25, 21), то ми – люди усіх громадянських рівнів – повинні відізватись в своєму сумлінні і привернути практичну увагу на слова Ісуса Христа.

Завданням усіх християн є пробудити свою чуйність до тих, хто є позбавлений волі. Адже воля в житті є найдорожчим даром Божим для людини, і позбавлення цієї волі усіх, хто справедливо покараний, має на меті каяття перед Богом і народом. Народ має виражати свою моральну гуманність, щоб ставитися до них з християнською вирозумілістю, як до людей, які переносять важкий тягар покути і допомогти їм, щоб вони не втратили надії на Божу поміч, милосердя, співчуття і наших старань підтримки їх. Наше суспільство має задумуватися над змінами кримінального законодавства, щоб віднайти шляхи покути, які б не були пов’язані із втратою свободи.

Тим закликаю усіх вірних, що входимо в святий час Посту, щоб усі могли покаятися, бути справедливими і творити діла милосердя. А якщо говоримо про в’язнів, то усі службовці пенітенціарної служби, які допильновують справедливості, нехай пам’ятають про належне, що стосується ув’язненої людини, людини в якій живе Ісус Христос. Тому усі, що несуть покуту в своїх провинах, потребують нашого людяного ставлення.

Напоминаю тих, хто визначає вину, виносить осудження і міру покарання, щоб не допустити невинних до покарань. Історія християнства має цей гіркий досвід. Адже несправедливість волає до неба про помсту. Нехай це не повторюється в нашому житті.

«Сьогодні багато хто скеровує свій погляд у бік Церков із виразним чи непрямим запитанням: що маємо робити? З таким самим питанням приходили сучасники і до Івана Хрестителя, а він відповідав їм силою Святого Духа, закликаючи до переміни серця, до навернення: «Хто має дві одежі, нехай дасть тому, що не має. А хто має харч, нехай так само зробить». Прийшли також митарі христитись і йому мовили: «Учителю, що маємо робити?» А він сказав їм: «Нічого більше понад те, що вам призначено, не робіть». Вояки теж його питали: «А ми що маємо робити?» Він відповів їм: «Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею». (Лк. 3, 11-14)» (Звернення єпископів УГКЦ з приводу суспільно-політичної ситуації в державі).

Слідуючи цим святим закликам, передовсім ми християни повинні постити, молитись і творити діла милосердя, щоб свої серця збагатити благодаттю і цією ж благодаттю схилити серця заблуканих у вірі до єдності у діяльній християнській любові.

Закликаю святого Архистратига Михаїла, переможця зла, до нашого життя, щоб кожен до нього вдався з вірою, а Він служитель Божих справ «як на небі, так і на землі» допоможе усім нам увійти в радість Господа нашого Ісуса Христа. Амінь.

Благословення Господнє на Вас!

† Михаїл

Дано у Києві 1 лютого 2014 року Божого. Департамент Патріаршої курії УГКЦ

у справах душпастирства силових структур України