ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО
владики Богдана Манишина, Керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ з нагоди Дня особливої уваги до в’язничного служіння
(Неділя про Блудного Сина, 8 лютого 2026 року)
Про в’язнів пам’ятайте, немов би ви самі були в кайданах з ними, та про тих, хто страждають, оскільки й ви самі в тілі. (Євреїв 13.3)
Дорогі у Христі!
У сьогоднішню неділю блудного сина Спаситель голосить нам Добру Новину про Бога-Отця, про приготовану Ним домівку, про вічне очікування на наше повернення і безмежну віру у нас. Притча про блудного сина – не лише про гріх і навернення. Вона - про гідність людини, яку не можуть знищити падіння, кайдани чи відстань. Притча є доброю звісткою про радість, яку має Бог для всіх, хто прагне розділити її з Ним. Розповідь пригадує нам про те, що навіть коли син пішов, знехтувавши всіма, батько не перестав бути батьком. Навіть коли син його зневажив, знехтувавши роками важкої праці, дім не перестав бути домом. Можливість повернутися виникла не тоді, коли син виправдався, а коли наважився встати і йти. Батько не забув, дім не зник, а дорога назад існує, навіть якщо сьогодні вона видається закритою.
Для нас ця притча не є казкою чи метафорою. В ній є правда про те, що Бог не ототожнює людину з її злочином; минуле не має влади останнього слова; кайдани тіла не мають влади над силою покаяння, оновлення і надії. Ця притча є викликом, бо у ній ми можемо побачити себе відразу в обидвох постатях батькових синів. Дуже часто ми - це той старший син': коли так поспішно вимагаємо справедливості, але так важко погоджуємось на милосердя для інших'; швидко згадуємо про провину, але не поспішаємо дивитись на причини її виникнення. Образ старшого сина нехай буде для нас застереженням: чи не стаємо ми байдужими? Чи не звикаємо до війни, до списків полонених, до сухих зведень? Чи ранішня Хвилина Пам’яті єднає нас у великому Батьківському серці на молитві вдячності тим, хто віддав за нас своє життя, даючи можливість провести його решту в любові до Бога і України? Чи не перетворюємось на старшого сина, котрий, не отримавши результатів своїх очікувань, заперечував ті дари, якими Бог-Отець його назнаменував?
Найкращим лікарем для наших зранених і зболених душ є наша совість: «Сумління є найпотаємнішим осердям і святилищем людини, де вона перебуває наодинці з Богом, голос якого промовляє у глибинах її душі». (Gaudium et spes 16). У своєму сумлінні людина залишається сам-на-сам із Богом, коли Він говорить у її нутрі: це - суд розуму. Про нього треба дбати, бо сумління вище за нас, а ми, у свою чергу, маємо бути йому вірними і йти за ним, бо воно вчить нас розрізняти добро і зло. Просімо сьогодні для нас та для зраненого війною суспільства, щоб наше сумління завжди мало відчинені двері для Воскреслого Христа, який, прийшовши з аду смерті, промовляє: «Мир вам!»
“Був я у в´язниці – і ви прийшли до мене» (Мт. 25.36)
Ці слова Спасителя стосуються не лише, хто відбуває покарання чи чекає суду – справедливого або несправедливого. Ці слова означають, що Ісус там вже є! Саме тому там має свідчити своєю присутністю Мати-Церква, її капелани і всі небайдужі, до яких промовляє голос сумління. В часи найбільших переслідувань голос Церкви та її найкращих синів і доньок промовляє до нас апостольською настановою: «Пам’ятайте про в’язнів…». (Євр. 13.3). Свідомо чи несвідомо вони хочуть, щоб Церква була там не як переслідувана, а як свідок надії, що освячує шлях до правдивої свободи. Чому Ісус є у в’язниці? Бо має надію на повернення особи! А надія не є функцією знання. Це функція любові. Входимо до місць обмеження волі для того, щоб досвідчити, якою є правдива свобода. Внутрішня свобода дозволяє жити надією, тримати своє життя у власних руках і брати за нього відповідальність. «Надія не засоромить!»
Новий Завіт уже з перших розділів розповідає нам про в’язнів сумління: Івана Хрестителя, верховних апостолів Петра і Павла, які змогли переобразити в’язницю на святиню. Після вигнання спільноти учнів Ісуса з єрусалимського храму вони «перебували однодушно на молитві і ламанні хліба» по домівках. Книга Діянь апостольських розповідає нам про апостолів Петра, Павла, Силу, які були ув’язнені, але у місці відбування покарання «опівночі молилися і співали Богу» (Діянь 16. 25-31). У результаті – брами тюрми затряслися, кайдани з в’язнів спали. Апостоли перетворили в’язницю у першу християнську святиню.
Місце їхнього ув'язнення стало першою школою євангелізації. Апостол Павло все своє свідоме життя мріяв прийти до Риму і там голосити спасительну місію. Його мрія здійснилась: він потрапив туди, але в кайданах; і проповідував не на майданах, а кільком людям, які приймали слова сили і правди. Апостол Петро, перебуваючи у Мамертинській в’язниці, прикутий кайданами до стовпа, мав одну проблему: де взяти води, не щоб напитися, а щоб охрестити двох наглядачів. Там з'явилося джерело води, яке б’є і досі… Нічого не мав у своєму розпорядженні, тільки себе і Слово Боже. Що ж наглядачів потягнуло до особи, яка втратила все? Особа Ісуса Христа.
Іван Богослов - улюблений учень Христа, на острові Патмос, куди засилали відбувати покарання усіх, хто не мав шансів повернутись домів - побачив відкрите небо і подарував нам своє особливе навчання.
Апостольське свідоцтво віри є знаком надії для всіх, хто перебуває у полоні: полон не скасовує синівства. Бог-Отець та наші найрідніші не втомлюються чекати, бо вірність має високу ціну. Тому просимо сьогодні в ім’я Христа: молімося за наших полонених, щоб вони зберегли свободу духу там, де забирають свободу тіла. За тих, хто повернувся, щоб шлях повернення з полону не був самотнім. За нас самих, щоб не зрадити Божого Милосердя своєю байдужістю. Полон не є остаточним, коли нас чекають.
Дорогі у Христі! Коли Ісус нам звіщає, що назустріч виходить Любов, наша дорога до Отчого дому є завжди відкрита. Тож нехай у важкі часи воєнного лихоліття домівки наших сердець зігріває надія на Боже Милосердя і підтримку всіх небайдужих.
Немає коментарів:
Дописати коментар