Вперше я почула про пенітенціарне душпастерство у грудні 2010, але якось поставилась до цього нейтрально. Мене запитали, чи не хотіла б я стати волонтером. Я сказала, що мені треба подумати, зважити всі за і проти, розважити, чи я готова до такого кроку. Я б назвала це в деякій мірі байдужістю зі своєї сторони.
Під час Різдвяних свят, стоячи в церкві на Літургії, я згадувала про це запитання... І вирішила, щоб совість була чистою, - спробувати...
Зустрілась з друзями, які вже на той час були волонтерами, які радо розказали мені всі особливості цього служіння. Почувши розповіді про їхні поїздки до Прилуцької виховної колонії для неповнолітніх і про плани на поїздку 26 лютого, я почала «загорятись» бажанням поїхати туди і відчути це все на собі. І тільки я остаточно для себе вирішила, що мені це потрібно, як почала натрапляти на статті по даній тематиці в інтернеті...цікавість, тільки розгоралась...
Велике враження на мене справило звернення Блаженнішого Любомира Гузара в неділю Блудного сина: «У будь-якому разі ми не сміємо судити, чи хтось заслужив, чи не заслужив покарання у в'язниці. Пересторогою для нас повинні стати слова Ісуса Христа: «Я був у в'язниці, а ви мене не відвідали». Цими словами Господь вказав нам, що у місцях позбавлення волі знаходяться наші найменші брати і сестри (пор. Мт. 25, 40), які потребують нашого співчуття. Навіть якщо Ці люди справедливо засуджені, через те що допустили якусь велику помилку чи зійшли на хибний шлях, то все ж таки вони тепер зазнають терпінь і потребують нашої допомоги, як сказав Ісус Христос, - нашого співчуття.»
Отож, я таки відвідала Прилуцьку виховну колонію для неповнолітніх.
Дорогою до місця призначення в голові вирували різні думки, сумніви чи я правильно роблю, чи готова до зустрічі, адже прекрасно усвідомлювала куди їду. В душі було моторошно, але назад дороги не було... Сказати, що я була здивована тим, що там побачила, це те саме, що нічого не cказати...Переступивши поріг колонії, я відчула, що таке режим суворого нагляду, зрозуміла всю важкість і відповідальність працівників Пенітенціарної системи України.
Пройшовши всі формальності по дозволу перебування на території Колонії, ми пішли на зустріч із засудженими... І перший хлопчик, що нам зустрівся, зовсім дитина, дивився на мене очима мого молодшого братика...Зійшлась решта бажаючих поспілкуватись з нами...В душі запекло...перед нами були діти, які так мало прожили в цьому житті, а вже стільки всього пережили... Вони радо вітали нас, посміхались, дивились палаючими очима, шукали підтримку та милосердя... Так, це була їхня не перша зустріч з о. Костянтином Пантелеєм та волонтерами, але було видно по очах, що вони чекали нашого приїзду.
Ми зайшли в каплицю, оскільки це була поминальна субота, хлопці написали на маленьких згортках паперу імена покійних родичів та друзів, почалась панахида...Я, час від часу, кидала погляд в сторону неповнолітніх в'язнів, вони, слухаючи молитву, чемно стояли. В їхніх очах була і радість, і печаль...
Закінчивши молитву ми перейшли до зали їхнього відпочинку та дозвілля. Мене вразило, що хлопці виховано пропускали гостей, не перебивали розмови...вели себе цілком пристойно.
Темою для обговорення була "Дар життя. Життя до смерті та після неї. Важливість молитви за померлих." Ми ділились стосовно даної тематики, наводили приклади із власного життя...власного бачення, розуміння... Ніхто не вдавався до філософії, бо вона там би була зайвою. Адже ці діти просто потребують підтримки із зовнішнього (поза Колонією) оточення, розуміння того, що їх не відкидають, про них пам'ятають, допомагають їм підвестися після падіння.
Ми пробували пояснити те, що впасти може кожна людина, але важливо є зрозуміти це і робити все, аби встати, і іти далі; наскільки гарним є життя без гріха, що Божа любов перевищує наш гріх, що Бог простить нам, якщо ми покаємося, якщо визнаємо нашу неміч, наші помилки, зумієм збагнути і повірити у те, що Хтось нас любить...
Засудженим імпонувала наша щирість та відвертість, вони ставили нам запитання, намагались поділитись своїми думками, зароджувався діалог, з цими хлопцями потрібно ще працювати і працювати, але це потрібно робити тепер і зараз, бо потім – буде пізно... Важливо, щоб у серці кожного з них залишилося хоч щось добре, позитивне, щось святе після таких зустрічей...
Важко не погодитись з о. Михайлом Бугаєм: «Інколи нам здається, що ми відокремили себе від зла, посадивши його за грати. Але ми мусимо знати, що це тільки на певний період часу». Хлопці, з якими я зустрілась у Прилуцькій виховній колонії – це діти! Багато з них - з неблагополучних сімей, де їм бракувало уваги або взагалі ніхто її не приділяв. Вони хотіли чимось себе відзначити... зробили це... потрапили сюди... Але, повірте, що вони і надалі залишаються дітьми. Для того, щоб вони звідсіля вийшли і стали іншими – більш свідомими людьми, їм потрібно помогти це зробити.
Кожна людина хоче бути щасливою, але часто не знає, як нею стати, і шукає щастя не там, де воно є насправді. Люди різні, і різні їх уявлення про щастя. Але навернутись на праведний шлях мають право усі без винятку люди, навіть і злочинці.
Дорогою до Києва, ми здійснили невеличку прощу, у наміренні молитви за засуджених та їх наверненні до Бога, до Густинського Свято-Троїцького жіночого монастиря в с. Густиня, на правому березі річки Удай, що неподалік м. Прилуки. Початки Густинського монастиря сягають 1600 р. Це святе місце славиться своєю чудотворною іконою Густинської Богоматері та цілющим джерелом. Нас зустріла привітна монахиня монастиря матінка Магдалина, лице якої світилося радістю і спокоєм. Вона усе скрізь показала і розповіла про історію монастиря. Про трьох святих младенців та про усипальницю шляхетних Рєпніних-Волконських. Про Миколу й Ореста Макаренків. Щира молитва й унікальна за своїми якостями вода зцілили багатьох людей, яким сучасна медицина пророкувала смерть від невиліковних захворювань.
Я вдячна Богу за цю прекрасну можливість побувати у Прилуцькій виховній колонії для неповнолітніх, адже це дуже хороший життєвий досвід працювати з такими дітьми. Вони потребують нашої молитви, опіки, підтримки і просто доброго слова...
Понеділок, 28 лютого 2011, Опублікувала: Оксана Роман
Немає коментарів:
Дописати коментар