В суботу 23 лютого 2013 троє волонтерів: Юрко, Валентина та я, Ольга, на чолі з отцем Костянтином вирушили відвідати хлопців, що знаходяться у Прилуцькій виховній колонії. Візит був приурочений до «Дня жертв злочинів та надуживання владою». Було обрано нелегку тему для обговорення – це тема примирення, каяття, усвідомлення кривди та наслідків злочину. Такою була офіційна канва візиту.
Отець Костянтин, звісно, був більш підготовлений, ніж ми, і емоційно, і інформативно. У кожного ж з нас, волонтерів, мабуть розгорталася значна внутрішня дискусія, про всіх не скажу, але мене огортали наступні думки та сумніви: Про що я можу говорити цим дітям, які в такому віці вже стільки всього важкого бачили? Які слова підібрати? Про який зрозумілий їм власний досвід можу говорити? Чи я здатна взагалі говорити на цю тему?! Чи я живу в мирі?! Чи я перепрошую та усвідомлюю у тих, кого я кривджу?! Чи каюсь я?! Які гріхи стоять між мною і Богом та не дають з’єднатися з ним?! І взагалі, хто я така, щоб говорити про це?! Чи достатньо моє серце чисте?! Чи говоритиме через мене Христос?... Чи зможу бути відкритою до цих дітей? Чи не перелякаюся? Чи не відчую відрази? Чи будуть вони мене слухати? Та інше… Мені довелося влаштувати собі серйозний іспит сумління, ще раз оглянути усе своє життя , оцінити його вартість у світлі направду Божих цінностей… І звісно сумніви були , мабуть до останнього кожен з нас не знав про що говорити і як саме говорити… навіть отець Костянтин, як мені видалось, поза тим, що він знав про що він говоритиме, підбирав слова і вагався як саме донести факти, ситуації і навіть жарти, які він підготував і які справді були влучними та доречними. І поза тим, це було схоже на ходіння по лезу: як сказати про гостре та наболіле, щоб не викликати супротиву, закриття, захисту, байдужості, щоб не принизити, не прибільшити почуття вини... І дивлячись на отця Костянтина, на оці пошуки правильних та влучних слів я відчула, що не так важливо про що саме ми говоримо – нас все одно слухають, навіть якщо і трохи куняють - панує атмосфера довіри і відкритості, діалогу сердець. У ній важливо ЯК ми говоримо, я відчула, що необхідно говорити щиро, відкрито, легко, радісно, з добрими намірами, з посмішкою, з ВІРОЮ… Важливо передати хлопцям свій досвід Добра, Любові, Божого Світла. Я спробувала це натхнення, цей настрій втілити і потрібні слова з’явилися, можливо Дух Святий зійшов та промовив... Я вдячна усім людям, а також і небесним силам, які покерували так, що я отримала цей досвід, що ми усі разом отримали цей досвід – досвід свідчення своєї віри у все найкраще, чим є для нас Бог: у Небо, Добро, Радість, Красу. Як важливо було свідчити про Бога там, де його Світла дуже потребують. Як важливо було сказати про це дітям, у яких все життя ще попереду… Я сподіваюся, що це не остання нагода, що це тільки початок – перші вкинені особисто мої зерна на цій ниві, дасть Бог не останні.
Такі мої внутрішні особисті переживання та враження. Є також інші позитивні враження від побаченого у колонії, є те, що неочікувано вразило: персонал досить привітний, в закладі не відчувається тієї суворості, яка є у дорослих закладах, інтер’єр досить приємний та комфортний – загальне враження від закладу, як від табору для складних підлітків, яким необхідна дисципліна, але не як від карального закладу.
Нааайбільше мене вразили красиві вручну ковані грати з листочками та квіточками, на вході у заклад. Потім виявилося, що грати робили хлопці – є майстер, який вчить їх ковальству. Також хлопці вчаться робити ремонти, самі відремонтували собі кімнату відпочинку, на зароблені кошти спільно купили плазмовий екран – у вільний час слухають музику та дивляться фільми. Таким чином, це не просто відбуття покарання, але можливість розвитку, набуття професії, набуття позитивного досвіду дорослого життя: заробітку, витрачання коштів. У мене навіть виникали такі окремі думки, що можливо на волі ці діти проводили б час менш продуктивно… Це висновок спірний, але, однозначно, що хлопцям дається шанс розвиватися, набувати конструктивного життєвого досвіду, який допоможе в подальшому побудувати достойне гарне життя. Хотілося б всім працівникам побажати натхнення, терпеливості та віри у важливість, необхідність та ефективність їх праці. А звичайним людям - віруючим, людям доброї волі - шукати можливості долучитися до такого чи схожих служінь. Хочеться сказати: "Люди! Послужити потребуючому, вчинити щось добре - це радість, задоволення, благословення, благодать! Винагорода однозначно є більшою, ніж те, що ми затрачаємо. Спішімо творити добре!"
Волонтер Ольга Максименко.
Немає коментарів:
Дописати коментар