16 травня. Я вдома, ми відпрацювали заняття в СІЗО. Все добре і я втомилася. Є надія, є багато подяки моїм учителям (Наталі Карпенко, Гагіт Ліфшиц, Карлу Плеснеру), є більше ясності, що робити далі. Потрібна гуманітарна допомога. Це якщо коротко.
Якщо довше, то десь так (імена дітей звичайно змінені):
Ми довго зволікали. Робота в тюрмах історично близька волонтерам руху Червоного Хреста. Особисто я нічого не знала про таку роботу в Україні, але взимку 2018 року наші волонтери у Києві підняли таке питання і поставив собі завдання почати працювати на допомогу й підтримку підлітків, які утримуються в Лук'янівському слідчому ізоляторі, мам з маленькими дітками, які там народилися або перебувають з мамами.
Зима пройшла в спробах зібрати волонтерів, які підтримають цю тему, збору даних для оформлення та узгодження документів в СІЗО. В середині весни ми змогли також зустрітися з отцем Костянтином Пантелеєм, який служить як душпастир у пенітенціарній системі багато років. Він сказав, що навіть просто наша присутність там, в місці несвободи, немов дає кисень людям. Просто наше перебування там. Ми почали серйозно думати про програму занять. За основу вирішили брати ненасильницьке спілкування, моя наука стала в нагоді.
І ось сьогодні провели перше заняття з хлопцями. 5 хлопчаків, одна дівчинка. взагалі їх 7 хлопчиків, але 2-є були на судах. Нас четверо... А там своє життя за правилами в'язниці. Вони її пристосовують, а вона їх. Тобто там в'язниця, тут ні в кого не повинно бути ілюзій. Але там є місце моральним нормам і допомозі. Принаймні з нашого боку. Це видно в усьому - в поглядах, в тому як вітаються, як показують своє господарство...
Вранці сьогодні чекала дівчат перед СІЗО. Літо, хоч травень, а все у пусі... СІЗО живе своїм життям і нічого поки не знає про мене, про нас, волонтерів Червоного Хреста ..
квапливо кудись біжать чоловіки в костюмах з шкіряними портфелями - я розповідаю собі, що це, напевно, юристи та адвокати. Розгублена жінка похилого віку намагається дізнатися, де тепер приймають передачі, кудись перенесли... - немає, я не знаю. Відкриваються-закриваються для машин величезні ворота, над ними колючий дріт, там видно людей в одностроях... будка, там десь собака. Збираються наші... приїхав отець Костянтин, починаємо проходити. Документи - проходь, двері закривай, по троє, решта чекають, документи-проходь. Ми всередині, поки ще на вулиці, йдемо. Усі роблять спокійно свою роботу, з нами усі вітаються, іноді першими, якщо зазівався, пропускають показують, пояснюють. Свій світ. Внутрішній двір залитий сонцем, коти, йде ремонт. Заходимо занести гуманітарні (ред.) речі, що привіз о. Костянтин, на склад. У СІЗО зараз є мама, яка сидить із зовсім маленьким дитятком. Заглянули привітатися. Нічого про них ще не знаю. Але психолог каже, що допомога потрібна... і їй і є ще кілька жінок, що ось-ось будуть мамами. Діти разом з мамами, їх не разлучають... про решту можу поки лише припускати - як це, ростити малюка в СІЗО. Потрібні меблі, полички, столики... все потрібно... Ідемо далі. А дівчинку приводити до вас на заняття? - У вас є дівчинка?!, Так, звичайно! ..
Нарешті, дістаємося до хлопців. Уже чекають і кімната залита сонцем, у вікна через ґрати летить пух, у Соні алергія на нього і ми закриваємо вікно... стоїмо, всміхаємося... слава Богу, якось відразу так склалося, що ми проскакуємо швидко цю страшну прірву "де ви, а де ми ".
Починаємо дружньо облаштовувати кімнату, щоб усім присісти, готуємося, метушимося, запитуємо у хлопців якісь побутові питання.
Заняття... очі... я бачу їхні запитання в них, кажу собі, що в них "хто ви? Навіщо тут? Чим відрізняєтеся від інших?" .. почали позіхати - все бачу, говорю і паралельно думаю: нудно або так розслаблено ? захист від "ти близько підходиш, але я не боюся" або "вікно закрите-літо-мало повітря". Поруч наші волонтери, їх очі теж кажуть - "все нормально, нам теж хвилювання, але ми поруч". Йдемо далі... наша Марина організувала чай ... йдемо за програмою... працює! ... все працює! ... спілкування... ненасілля ... конфлікти ... ненасильницьке спілкування... почуття... потреби Соня говорить, що є ще й цінності! Чула б її Ірмтауд Каушат, цю дівчинку-підлітка). Більше години... треба згортати заняття, дітям готуватися до школи ... і ось наші м'ячики чудові знадобилися (Зоя, спасибі! Треба не забути тобі сказати робити їх щільніше - хлопці їх тримають в руках, не випускають і нитки розтягуються). Все, пора підбивати підсумок на сьогодні... домовляємося, що буде наступного разу. Хлопці уходять... підбадьорюють, дякують, деякі боязко підходять, простягають руку потиснути...
Ну і ми йдемо. Підемо за ворота. ще не додому. Нам треба трохи побути разом.
Перекладено з російської
Пенітенціарне душпастирство УГКЦ
