Шукати в цьому блозі

понеділок, 10 жовтня 2011 р.

У Чортківському слідчому ізоляторі освятили іконостас.

9 жовтня, в день св. Івана Богослова, що є покровителем храму в СІЗО м. Чорткова був освячений іконостас. Він – плід праці та милосердя працівників установи, майстрів-іконописців, в’язнів та людей доброї волі, що допомагали фінансово.

Думка про створення іконостасу у в’язничному храмі народилася рік тому. У в’язничному служінні тяжко керуватися загальними правилами становлення парафії. Люди, для яких служимо, не прийшли до в’язниці з власної волі, а найчастіше через помилку, та багато з них приходять до храму добровільно, справді шукаючи Бога. Прийшовши до храму, ці люди творять спільноту. Кожна спільнота, щоб стати християнською, повинна мати місце, де зустрічається з Богом – храм, і він в нашій установі є. Щоби бути спільнотою, люди потребують слухати Слово, а опісля – жити це Слово у вчинках милосердя. Здавалось би, як в’язень може творити милосердя, коли він сам його потребує. Правда, що потребує, але може також творити. Іконостас – це і є їхній вчинок милосердя. І не тільки. А також і працівників установи, і жертводавців.

В’язні змогли спроектувати іконостас і зайнятися всіми столярними роботами. Іконописців, на жаль чи на щастя, в СІЗО немає, тому всі ікони були написані майстрами-іконописцями. Кожен бажаючий вніс свою частку, згідно можливостей і талантів, які має від Бога.

Дякую Богу і людям, що спричинилися до такого служіння


Повідомив капелан о. Андрій Лемчук.

З історії...

Храм Св. Апостола Івана Богослова освятив 28 жовтня 2007 року Апостольський адміністратор, а нині владика-ординарій Бучацької єпархії Української Греко-Католицької Церкви преосвященніший Дмитро Григорак, ЧСВВ, із капеланом Павлом Менлі, фундатором храму, та собором священиків. Літургія транслювалася через радіомережу закладу.
Будівництво богослужбової каплиці для ув'язнених розпочалося після Великодня 2007 року з ініціативи капелана Павла Менлі та на його власні гроші. Далі, впродовж півроку, воно здійснювалося коштом добродіїв та на пожертви вірних Бучацької єпархії.

Новий храм в СІЗО був зведений старанням багатьох людей. Серед них – в'язні установи, співробітники СІЗО, інженери, приватні підприємці, студенти дяківської школи, що збирали кошти, численні жертводавці.

Отець-доктор Павло Менлі присвятив себе в Україні для ув'язнених. Він та його батьки народилися в Канаді, лише дід його був родом із села Тарнавка, за 30 км від Чорткова. Історія навернення професора фізико-математичних наук Павла Менлі здивувала колись Блаженного папу Івана Павла ІІ. До освячення храму 71-річний капелан щодня сповідав і проповідував, щонеділі для персоналу і господарської обслуги відправляв Служби Божі у спеціальному приміщенні СІЗО, із якого вони транслювалися на всю установу Коли Літургія закінчується, засуджені затримуються, щоб поспілкуватися з отцем. «Після недільної служби від одинадцятої до сімнадцятої години я не можу всіх висповідати. Доводиться приходити й у будень», – розповідав священик.

В Україні у 32 слідчих установах перебуває понад 40 тис. осіб. У стінах деяких СІЗО були приміщення, адаптовані для літургійних цілей. Спорудження такого храму саме у слідчій установі відбулося вперше. У камерах слідчого ізолятора в Чорткові на Тернопільщині перебуває до 300 підсудних середній вік яких від 30 до 35 років. Як за крадіжки та наркоманію, так і за значно тяжчі злочини. Багато нехрещених і тих, що ніколи не сповідалися. Від часу, коли стала щоденною дійсністю присутність священика в установі зменшилося число порушень і частота застосування специфічних методів примусу.

В'язниця в Чорткові збудована 1898 року за часів Австро-Угорської монархії. У центрі міста поряд стояли поліція, суд, в'язниця. Від суду до тюрми людей переводили підземним переходом. Із 1939 до 1954 року в Чортківській в'язниці було замордовано понад 1000 людей. «Коли приходили і радянські, і німецькі війська, тут була катівня, – розповідає начальник Чортківського СІЗО Володимир Заверуха, – навіть годі було й уявити, що колись тут стане можлива побудова святого храму. Служба в установі має особливий характер, і присутність священика дуже допомагає витримувати навантаження і завжди залишатися людьми».

Нині в стінах СІЗО служать о. Андрій Лемчук та о. Євген Гаврилишин. Їм допомагають студенти Дяківської Академії...





вівторок, 4 жовтня 2011 р.

№ 17 (518) 18 вересня 2011 р. рубрика ЩОБ ПАСЛИ ЦЕРКВУ БОЖУ. ПОЧАТКИ В'ЯЗНИЧНОГО СЛУЖІННЯ.

В'язничне капеланство - одна зі сфер служіння Ісусу Христу. Про те, як саме і коли почалося в'язничне душпастирство в Україні, розповідає священик Константин ПАНТЕЛЕЙ, керівник відділу з душпастирства у пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ.

Що є метою в'язничного душпастирства?


Супровід людей, які опинилися в неволі, насамперед християн та допомога в усіх їхніх потребах, щоб вони не втратили зв'язок із Церквою. Душпастир допомагає усім, без огляду на конфесію, навіть невіруючій людині. Хоча в першу чергу він посланий до християн.


Кайдани Св. Апостола Петра. Рим.

Коли виникло душпастирство і коли з'явилося в Україні?
Витоки в'язничного капеланства сягають часів Апостолів. Вже у Діяннях описане навернення і хрещення в'язничного сторожа та його сім'ї після проповіді Павла та Сили (йор. Діян 16,33). З історії Церкви відомо, що християн засуджували несправедливо, звинувачуючи у створенні небезпеки для Римської імперії. Перші мученики Христової Церкви спочатку опинялися у в'язниці. Тож ті, які їх відвідували, щоби підтримати, нагодувати чи перев'язати рани, задовольнити духовні потреби, по суті заклали систематичне в'язничне душпастирство.

Перші тюрми в Україні з'явилися у литовсько-польську добу. А за Петра І і Меншикова були засновані перші тюрми репресивного характеру для приборкання волелюбних українців після поразки альянсу гетьмана Мазепи зі шведами під Полтавою 1709 року. За царського режиму значним був тиск на священика-душпастиря. Наприклад, за наказом Петра І священик був зобов'язаний видати таємницю сповіді, якщо вона стосувалася безпеки Російської імперії, замаху на царя, повалення царської влади.

Як виглядало душпастирство за радянських часів?

Ув'язнені священики опинялися як серед політичних в'язнів, так і серед звичайних кримінальних злочинців. Григорій Сорока, ув'язнений разом із Йосипом Сліпим, розповідав, як відправлялася Літургія у в'язниці: із родзинок, настояних на воді, виготовлялося саморобне вино, а священики знали Літургію напам'ять. Звісно, була Сповідь, аби в'язні могли приступити до причастя.

ГУЛАГівська система завжди намагалася упокорити першою чергою священиків, тому що вони були джерелом плекання віри та відваги у в'язнів.

Як працюється в'язничним капеланам в Україні?

Рік у рік можливостей для служіння стає більше. І хоча триває розробка закону про тюремне капеланство, проте нині діючих законів є достатньо для здійснення душпастирства на високому рівні. Дивує те, що на тлі збільшення можливостей для душпастирства за ґратами меншає кількість охочих відгукнутися на цю потребу.

Законодавство України успадкувало норми права Радянського Союзу. І часом траплялися смішні казуси при формуванні інструкцій, що дозволяли служити таїнство Євхаристії за ґратами. Наприклад, у зв'язку із забороною вносити алкогольні напої циркуляри писали: священику дозволяється "вносити невелику частину сакральної речовини для звершення Божественної Літургії". Пізніше, в доповідній записці один охоронець написав: "священик під виглядом сакральної речовини намагався пронести алкогольні напої". Тому до інструкції було внесено поправку: "священику дозволяється внести сакральну речовину із вмістом вина" (сміється).

Тепер щоразу зменшується втручання в діяльність священика. 2000 року було скасовано смертну кару, стала можлива сповідь довічно ув'язнених, 2008 року була підписана Угода про співпрацю Держдепартаменту з питань виконання покарань (сьогодні - Державна пенітенціарна служба) з Міжконфесійною місією, яка включає 12 церков і деномінацій, створивши таким чином важливі прецеденти для прийняття відповідних законів у майбутньому.

Які завдання має в'язничне капеланство на сьогодні і як їх здійснює?

1 вересня ц.р. у Камеруні, в Яунде, закінчився XIII Конгрес міжнародної католицької комісії душпастирства тюрем, головною метою якої є вносити розуміння Церкви про правоохоронну функцію держави та її справедливе здійснення. Африку було вибрано не випадково, в більшості країн континенту заарештована людина може і десять років чекати на розгляд своєї справи, навіть померти без суду. Комісія намагається на всіх континентах впливати на уряд і систему покарань, щоб вона не була системою тортур і знущання, а відповідним реагуванням на злочинність.

Розмовляла Вікторія СЕМЕНОВА

пʼятниця, 30 вересня 2011 р.

Католицький вісник №16 (517) 4 вересня 2011р. рубрика СОЦІУМ

ДЛЯ ЧОГО ІСНУЮТЬ В'ЯЗНИЦІ?
Ця розмова наштовхнула на думку, що в'язниця - це не "край незнаний, звідки ще ніхто повертався" (монолог Гамлета, Шекспір), але нагода переосмислення свого життя, для когось - шлях до Бога. "Кожне суспільство доручає законній державній владі реагувати на злочинність за допомогою правоохоронних служб та системи правосуддя. Але в тій реакції має залишатися досить місця для витривалої і безумовної людяності, щоб особа, зрозумівши, що її вчинок гідний кари, водночас залишилася у глибокому усвідомлені своєї гідності, щоб колись повернутися до нормального співжиття із людьми", - говорить священик Костянтин Пантелей, керівник Відділу з душпастирства у пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ.
Що таке в'язниця і для чого вона існує?
В'язниця - це прийняте законом покарання за злочин. Вона існує для того, щоб злочинець усвідомив тяжкість свого вчинку, змінив свою поведінку та повернувся до нормального суспільного життя. А також, щоб застерегти інших від правопорушень. Тобто в'язниця існує для добра суспільства. Вона, певною мірою, обмежує зло і беззаконня, які є наслідком гріха.
Ми, ради відносного комфорту та безпеки, приймаємо необхідність існування покарання ув'язненням. Тому тюрми, на жаль, будуть супроводжувати людську цивілізацію стільки, скільки триватиме світ. (див. Пенітенціарна політика держави потребує значних змін!Але відчуття безпеки для нас буде чимось фальшивим і тимчасовим, бо тюрма не вирішує проблему наслідків злочину, а часто стає місцем, де беззаконня помножується. Тюрма стає лише помстою та відчуженням "нас" від "них". Важко уявити собі, що сталося, коли б правоохоронні та пенітенціарні службовці одного дня дружно не вийшли на роботу... Страшнувато.
Але самих лише службовців правоохоронних структур ніколи не буде достатньо для зцілення від наслідків злочину. Суспільство має бути присутнє у тюрмах за посередництвом юридичних та соціальних служб, духовенства та мирян, щоб людина не втрачала відчуття приналежності до спільноти.

Часом суспільство сприймає в'язнів однозначно як грішників. Але чи завжди це так? Особливо стосовно несправедливо засуджених.
Я б не хотів говорити про в'язнів лише як про грішників, тому що це означало б, що ми не є грішниками. Можна поставити питання: чи завжди ті, хто знаходяться за ґратами - злочинці? На мою думку ні, не завжди. Випадки несправедливого засудження - це майже безвихідь. І суть не у провині, а у ситуації, коли людину звинувачують, а вона не може себе захистити. Або може тривалий час намагатися це зробити ціною втрати здоров'я, нервів, життя.

Патріарший хор у ВК № 35 під Києвом.

З душпастирської сторони зарадити у такій ситуації важко. Треба мати велику віру, що Бог допустив це не для того, щоб людина загинула, а для її добра. У таких обставинах потрібно бути свідком того, як людина переносить свою біду і дуже уважним слухачем. Якщо щось і казати, то ні у якому разі не повчати. Це можуть бути тільки слова потіхи, але такі, які линуть з глибокої віри і досвіду страждання. Адже людині, яка не страждала, важко потішити страждаючого, це буде якось не автентично.
Чи в'язниця - це завжди ефективний засіб плекання добра людини? Чи часом вона не стає причиною того, що особа утверджується у виборі чинити зло?
Звісно, тюрма ще за радянського періоду була місцем передання злочинних традицій. У перенаселеному приміщенні, де знаходяться люди дуже неординарні, з різними здібностями та досвідом, утворюється певна
ієрархія, люди підкоряються правилам, які для нашого розуміння є дикими. У чомусь ці правила встановлюють відносну стабільність та псевдо-справедливість. Є особистості, котрі почувають себе там комфортно, мають шанс самоствердитися і взяти реванш за невдачі їхнього життя.
Та я зустрічав людей, які дякували Богові за те, що вони опинилися у в'язниці, бо це утримало їх від вчинення ще більшого зла. Наприклад, наркомани, які в умовах тюрми позбавлені можливості вживати наркотики, кажуть: "Я був би мертвий зараз, якби не сидів у в'язниці". Наскільки це є добро? У якомусь сенсі добро. Нещодавно я розмовляв з одним іноземцем, який не вчинив нічого гідного кари, але потрапив у неприємні обставини і йому висунули звинувачення. Це дуже віруюча людина і те, що опинився в тюрмі, він сприймає як шанс переосмислити своє життя.
Дякую за розмову.
Розмовляла Вікторія СЕМЕНОВА