Хресна дорога і Тайнство Хрещення в Прилуцькій колонії.

24 березня 2012 року у Прилуцькій виховній колонії зустрілися волонтери пенітенціарного душпастирства брати Олег та Ігор Климончук, Юлія Щербій, Надія Штогрин, Катерина Фуркало, священики Роман Пушка і Костянтин Пантелей  з вихованцями. Вступом до зустрічі була розповідь про Хрестопоклонний тиждень Великого посту, потім - Хресна дорога - молитовні роздуми про страсті Христові, про досвід Великого посту як дороги покаяння. Св. Таїнство Хрещення прийняли два вихованці.

Хресна Дорога та Хрещення у Прилуцькій колонії для неповнолітніх

Великий піст – один з найважливіших періодів для духовного поступу і роздумування. Роздумування над Євангелієм, життям святих, і ,що головніше, над своїм життям. Та найважливішим у цей час є роздум над життям Спасителя, його останніми годинами, прожитими на землі.

Важливими також є певні постанови у нашому житті, допомога ближнім і тим, хто особливо цього потребує. Дуже радію, що нам минулої суботи, 24 березня трапилась така можливість – допомогти тим, з ким ми не завжди маємо можливість поділитись своєю любов`ю, бо нас розділяє бетонний мур з колючим дротом. І хоч ми самі часто зневажаємо Бога своїми гріхами, все ж дуже добре, що ми змогли разом з вихованцями колонії роздумати над хресною дорогою Ісуса, власною роллю у ній.

Ми приїхали у Прилуцьку колонію для неповнолітніх традиційно разом з о. Костянтином та волонтерською групою з Києва, а також о. Романом. Дехто з волонтерів уже неодноразово був тут, дехто, як я, приїхав вперше. Коли ми увійшли на територію колонії там якраз був час прибирання – багато ув`язнених повиносили на вулицю свою постіль, повивішували сушити одяг, з деяких приміщень повиносили ліжка для миття підлоги та стін, хтось копав клумби чи підмітав територію. Поки ми заносили речі, потрібні для Хресної дороги та Хрест з зображенням Спасителя, на нас були звернені численні погляди: дехто з зацікавленням, дехто з несхваленням, дехто з веселістю казав «здрастє» :)

Всі вихованці були з поголеними головами, в схожих темних куртках, багато з них в старому і зношеному взутті. Було видно, що не хороше життя привело їх сюди, і не солодко їм. І тому декілька хлопців з ентузіазмом прийняли можливість чимось нам допомогти. Вони допомагали налаштувати обладнання для демонстрації слайдів, ставити Хрест та свічки. Та на моє здивування, коли ми запропонували бажаючим юнакам прочитати по стації Хресної дороги, вони з радістю погодились. Коли завели решту вихованців ми запропонували і їм долучитись до читання, і через декілька хвилин більшість аркушів зі стаціями були уже в руках в вихованців. Вони вивчали текст, розпитували нас як правильно читати, уважно слухали настанови отця Костянтина. І коли надходила черга комусь з них читати, було помітно, що хлопці дуже старались. Вони були з різних відділень, різного віку, але всіх їх, разом з нами об`єднувало співстраждання із Спасителем, якого зрадили учні і народ, якого піддавали нелюдським стражданням, як останнього грішника. Я впевнений, що завдяки нашим спільним роздумам над стражданнями Ісуса в деяких серцях, сповнених безнадії, все ж загорілась іскорка тієї безмежної Божої любові.

…На сцені розп’яття Ісуса Христа, біля його підніжжя багато запалених свічок, як символ пам'яті про ті болі та страждання, які переніс Ісус за наші гріхи: «Він наші недуги взяв на себе, Він ніс на собі наші болі» (Пророк Ісая). Грала мелодія, яка підсилювала переживання кожного з 14 стоянь, а на екрані відображалися події дороги Спасителя на Голгофу. Увесь час у залі було тихо. Кожен чи то вслухався в слова, чи то у музику, а, можливо, знаходив щось глибше, аніж просто зображення в Христа на хресті…?!

На жаль, небагато часу ми мали на спілкування з учасниками і спостерігачами нашої спільної молитви, адже скоро на вихованців чекав обід, а у нас попереду ще була одна дуже важлива подія, найважливіша подія у житті двох юнаків, адже в цей день вони народжувались – народжувались у Христі. Силою обставин, Хрещення Андрія і Євгена проводилось на вулиці, і при підготовці Таїнства до священиків і нас стали сходитись ув`язнені. Одні розпитували про Хрещення, цікавились деталями, і отці відповідали на їхні питання, інші просто спостерігали. Потім з`явились похресники, які тут же переодягнулись у білі сорочки..

Мені важко описати словами відчуття, які я пережив. Коли люди, які уже в такому юному віці перетерпіли чимало негараздів і яких відкинуло суспільство, прагнули з`єднатись з Христом, стати дітьми Божими, відреклись сатани і всіх діл його та хрестились свяченою водою. Від отців Романа та Костянтина вони прийняли своє перше в житті Святе Причастя. Я думаю в цей момент навіть найцинічніші з хлопців, що були присутні, задумались. Думаю дуже важливо для них отримати надію на щасливе життя поза межами колючого дроту. Новохрещені хлопці, хоч і добряче змерзли, виглядали радісними...

Сподіваюсь, ці два сини Божі не відречуться від Ісуса, а будуть берегти любов до Нього у своєму серці. Але так важко любити, коли ти сам нікому не потрібен. Добре, якщо когось з вихованців чекають вдома, але ж більшість з них за статистикою потрапляють знову за ґрати, і уже не в юнацьку колонію. А більша частина засуджених потрапили в цей виховний заклад за крадіжки, здійснені через брак їжі. І дуже важко вирватись з цієї пастки, до якої юнаки потрапили ще в дитинстві, без допомоги. Тому їм такою необхідною є наша молитва.

Опісля Хрещення було спільне фото. Хлопці питали: «А ви дасте нам фотографії?» Деякі вихованці ставились до нас з цікавістю, деякі з відвертим цинізмом, деякі з байдужістю. Але все одно під час прощання нам задавали одне й те ж питання: «А коли ви знов приїдете?» А очі їх, ніби благали : «залишіться ще…хоч на трошки», але їм був уже час обідати, а нам їхати назад до Києва…

І хоч нам майже не вдалось поспілкуватись з ними, все одно ми відчули атмосферу, яка панувала там, за муром. То був зовсім інший світ, зрозуміти який я думаю нам навіть близько не вдалося. Але після нього дещо по іншому ставишся до своїх проблем, які є настільки мізерними в порівнянні з проблемами тих людей.
Звичайно, ми провели надто мало часу з цими людьми і не мали змоги суттєво повпливати на їхнє життя, але ж і будинок не за один день будується, тим більше якщо тим будинком є людська душа.

Потрібно ще не один раз відвідати такий заклад, перш ніж буде помітна хоч мізерна зміна на краще. Є велика потреба у молитві за цих юнаків, які так її потребують, щоб вони змінились, щоб наблизились до Божого царства. Також дуже потрібною є молитва за людей, які їм у цьому допомагають. І я вірю, що спільними зусиллями, з Божою допомогою їхня праця не пройде марно, а дасть свої плоди. «Бо Той, хто надихає нас на боротьбу за перемогу, готовий допомогти борцям, які впливають на Його благодать.» - сказав Тома Кемпійський.

Давайте разом, хоча б у дні Великого Посту, щодня обломлювати ті колючі терня обмов, заздрощів, лінивства й інших гріхів. Щоб Воскресіння Христове прийшло до нас не тільки в календарі, але головне – щоб воно відбулося в нашому серці!

волонтери Надія Штогрин та Ігор Климончук

Семінаристи під час Великого посту відвідали установи Пенітенціарної системи.

Жінки у каплиці ВК 44.

У Хрестопоклонний тиждень 22 березня 2012 року семінаристи Івано-Франківської Духовної Семінарії УГКЦ попровадили моління Хресної дороги для жінок у Чернігівській виправній колонії, та для курсантів Чернігівського юридичного коледжу Державної пенітенціарної служби України. Подорож семінарійного музичного гурту  "Ґлорія" у складі братів Миколи Мудрика, Ігоря Сачкова, Юрія Боєчка, Віталія Паламаря, Василя Штангрета стала можлива з благословення ректора Івано-Франківської Духовної Семінарії протоієрея Олександра Левицького та за сприянням служби ув'язненим жінкам при храмі Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі.





Із Києва волонтери служби привезли традиційний гуманітарний вантаж: солодощі, одяг, засоби гігієни, медикаменти. Учасниками моління стали волонтери Анна Мушинська, Аріна Маслова, ієрей Костянтин Пантелей, ієромонах Віталій (Котик) і сестра Оксана (Пелех), ЧНІ. День 40 Севастійських мучеників, що припав на Хрестопоклонний тиждень і на саму середину Великого посту, став нагодою для духовного переосмислення життя та поглиблення віри через споглядання 14 Стоянь Хресного шляху Спасителя на Голгофу.

Під час моління Хресної дороги в Коледжі ДПтС.

Гурт "Ґлорія" співає у тюремній каплиці, м. Чортків.  А нещодавно 16 березня на запрошення о. Андрія Лемчука гурт "Ґлорія" відвідав м. Чортків та мав змогу побувати у Чортківському СІЗО. Браття поділилися: "...Були відчуття страху і переживання. Але переступивши поріг ізолятора ми відчули себе в іншій реальності, в іншому середовищі. Та найбільше нас здивувало, наскільки приязно нас прийняло керівництво СІЗО та якими уважними були в’язні під час виступу." Пенітенціарне душпастирство УГКЦ.

"Праведний" гнів на учасників зґвалтування дівчини у Миколаєві?

Цими днями у церквах під проводом єрархів і приватно моляться за Оксану Макар, що, ледве жива, перебуває в лікарні у тяжкому стані. Справжню діяльну любов проявляють також ті, хто коштами і самою своєю кров'ю намагаються полегшити важкий тягар, що впав на плечі матері дівчини. Оксана буде жити!

Гнів на ґвалтівників та обурення на факт можливої безкарності винуватців злочину вивів у місто численних демонстрантів. Подія опинилася під увагою усіх солідних інформагенцій України. Проте в усьому, що сталося минулими вихідними, потрібно виділити кілька моментів, які залишилися поза увагою, вкриті емоціями й бажанням найтяжчої помсти.

Прозвучали слова-заклики якщо не скарати смертю, то дати злочинцям зазнати тих самих, а то й більш тяжких страждань. Взагалі багато хто згадав про смертну кару та шкодував про її офіційне скасування як вищої міри відплати за злочин. Слідом за праведним обуренням, що винуватців відпустили, пройшла ціла журналістська компанія, що допомогла не обминути цю справу на найвищому державному рівні. Але ніхто не обмовився словом про те, що як потерпіла сторона, так і злочинці є певно хрещені, як і ми з вами! Ніхто з охоплених праведним гнівом також не вважав злочинами, вартими смерті, гіркий жаргон, брудну лайку, яка побутує серед нас, як наслідок татаро-монгольського ярма, а пізніше панування "великоросской культуры". Вона представляє саму модель-побажання ґвалтівної поведінки, а також блюзнірське приниження людської гідності у брутальному пригадуванні дітородних органів, нечисті анекдоти. Непошана жінки й матері, закорінені ще у дитинстві, подружня невірність дорослих християн. Саме з вуст християн-чоловіків чуєш жарти про другосортність, "протилежність" жіночої статі ("безмозгла кістка" - кажуть вони). Багато хто в нашому суспільстві не вважає за гріх перегляд фільмів про насилля та з відвертими сценами статевого акту. Журнали, інтернет виставляють жіноче тіло як продукт. Реклама та продаж алкоголю,  пропаганда легковажного ставлення «до сексу» теж не входять у поле нашого безкрайнього гніву. Тут також і псевдокультура молодіжного святкування днів Нового року, Валентина та 8 березня, які часто стають нагодою як випивки, так і розпусти.

Сотні зґвалтувань не потрапляють під увагу суспільства, бо про них узнають лише найближчі люди. Не було свідків... Деякі навіки вкриває пелена тайни через зникнення жертви. Добре, що у цьому випадку обурення народу досягло мети! Злочинці взяті під варту, їм напевно не обминути обвинувальних вироків і наступного тривалого ув’язнення. «Праведний» гнів православного народу буде належно втамовано. А як же! Усі знають, що чекає ґвалтівників на зоні... В більшості мало хто задумується, що причина втіхи заспокоєному почуттю справедливості також є не менш брутальна, як і сам злочин. Чомусь цей рід кримінального переступу вважається найбридкішим. Більш славними, «козирними», є розбійники, шахраї, крадії, вбивці. Колишніх ґвалтівників всіляко принижуватимуть й, імовірно, також ґвалтуватимуть. А ви, християни, чи можете цьому радіти? Уже в слідчій тюрмі та під час конвоювання на суд їх кόпатимуть ногами й плюватимуть на них. У тяжких випадках, може статися, їх доведуть до самогубства або учинять над ними самосуд...

Хвала правоохоронним службовцям, що блискавично прибули на місце злочину! Якби не старх покарання, такі злочини ставалися б стократ частіше. Але оперативники порушили всі можливі етичні норми, зокрема право обвинувачуваних у злочині на конфідеційність розслідування. Їх фото розміщені в інтернеті, а на форумах бризкає вже кривава слина. Відомі численні невинні підозрювані, на яких вже під час слідства навішують ярлик "ґвалтівник". Хто відновить їх добрі імена? Реакція страшна не менше, як страшна сама трагедія - в ній звучать не менш кровожадні і плотоядні нотки, а правдивого покаяння нема. Тому усе залишається на тій самій орбіті насильства.

 

Хтось бажав би відновлення смертної кари. Але забули, що так іменем закону відбуватиметься інше злочинне насилля, яке може бути асоційоване з перевищенням «необхідної самооборони» суспільства. Життя - Божий дар. І ніхто, за винятком випадків оборони життя й гідності в обставинах нападу, не має права убивати. І то тут не йдеться про право, а про оправдання від тяжкої провини зумисного вбивства людини. Ми з вами, браття і сестри, занурені у субкультуру, в якій страта ґвалтівників ледве чи спричинить припинення подібних злочинів у майбутньому. В нас схвалюється й толерується зло, яке спричиняє такі злочини. Насилля, помножене на насилля, породжує брутальне насилля...

А саме напередодні миколаївської трагедії, 8 березня, у Києві пройшов феміністичний марш “Церкві й державі час жити нарізно!”, промовистими гаслами якого були слова: «...Попи та капелани освячують насильство в силових структурах та тюремній системі. Апелюючи до «християнських цінностей», церква пропагує ненависть до сексуальності і тілесності...» Натомість, саме Церква та християнська духовність перемагає тепер ті пороки та всепануюче насильство вже самим фактом невтомної проповіді та присутності в соціальних і державних структурах.

У часі Великого посту мені прийшлося переглянути кінофільм «Іде мрець!», який не лише зворушує, але викликає роздуми про проблему, яку ми старанно намагаємося оминути. І злочинець, і жертва потребують зцілення від гріха, потребують пережити вибачення і прощення. Смерть злочинця не втамує горя, а лише поглибить вічнотекучу рану. А ми, християни, помолімося за постраждалих, але не забудьмо у ці святі дні помолитися за людей, які вчинили цю важку наругу. Вони найбільше потребують Божого милосердя...

ієрей Костянтин.