Коли у 2022 році російські війська перетнули кордони України, навіть у найтемніших куточках нашої країни — місцях позбавлення волі — загорівся вогонь патріотизму. За колючим дротом, де кожен день тягнеться повільно, в’язні почали писати заяви, звертаючись до президента України з проханням дозволити їм воювати. Марк Федоров, тоді ув’язнений у СІЗО Києва, був одним із тих, хто звернувся з таким проханням. Він, як і багато інших, був готовий обміняти камери та обмеження на свободу заради можливості взяти до рук зброю та захищати свою країну.
Однак на той момент держава не була готова відповісти на цей порив. Міністерство юстиції та керівництво кримінально-виконавчої служби залишили ці заяви без серйозної уваги. Пройшли місяці, й ситуація змінилася: тепер вже країна зверталася до ув’язнених, пропонуючи тим, хто бажає, йти на фронт.
Марк Федоров не втратив свого бажання воювати і знову написав заяву. На цей раз ніхто йому не заважав, і вже незабаром перед ним постала нова дилема: до якого роду військ долучитися? За два роки, які минули від початку війни, Марк не гаяв часу. Він ретельно готувався — фізично та теоретично, навіть отримав сертифікат про проходження курсу сучасної військової підготовки. Його запрошували до різних підрозділів, зокрема до 3-ї Штурмової бригади та 36-ї бригади морської піхоти. Остаточний вибір припав на морську піхоту, де служив капеланом його давній знайомий. Рішення благословив священник Української греко-католицької церкви Костянтин Пантелей, який опікується душпастирською роботою у місцях позбавлення волі.
Після підготовки в навчальному підрозділі Марк був зарахований до 501-го батальйону морської піхоти. Він пройшов додаткове навчання як парамедик, освоївши навички надання першої медичної допомоги в польових умовах. Його бойове хрещення відбулося під Харковом, біля міста Ізюм, де він чотири рази брав участь у штурмі ворожих позицій, після чого був призначений командиром відділення.
У серпні 2024 року його батальйон був відправлений на новий напрямок — до Курської області російської федерації. Там розгорнулися запеклі бої: ворог зібрав до 40 тисяч своїх військових, тоді як українські підрозділи були в п’ять разів менші. Підрозділ Марка був кинутий на допомогу нашим силам біля міста Суджа.
Під час бою підрозділ Федорова опинився під шквальним вогнем мінометів, підрахувавши близько 147 пострілів. Не встигли вони окопатися, як налетіли ворожі дрони. Марк пам’ятає яскравий спалах і кілька уривків голосів, які обговорювали, чи він уже загинув. Прийшовши до тями, він опинився в реанімації Головного військового госпіталю в Києві. Його життя врятував адреналіновий укол прямо в серце.
Федоров отримав важке поранення: уламки гранати розірвали малий таз та уразили важливі внутрішні органи. Із-за потрапляння інфекції почався некроз м’язових тканин. Також множинні поранення отримали і обидві ноги. Вже зроблено декілька операцій. Попереду — тривале лікування та численні операції. Але лікарі вірять, що тренований організм Марка витримає ці випробування, і сам він налаштований боротися до кінця.
Марк Федоров — не просто черговий герой війни. Це людина, яка ще до війни була активною частиною громадського життя. Він брав участь у протестах проти катувань у місцях позбавлення волі, організованих ГО «Захист в’язнів України». Він — син Павла Федорова, головного редактора нашого видання, який з 2015 року активно бореться за реформування пенітенціарної системи України за європейськими стандартами. І ще один син Павла зараз служить у ЗСУ.
Історія Марка — це нагадування про те, що серед колишніх ув’язнених є ті, хто з готовністю став на захист своєї країни. Вони борються за свободу, за право на гідність і за нову Україну. І кожне поранення, кожна втрата цих героїв — це не просто біль їхніх сімей, а біль усієї нашої нації.
Стаття реплікована з джерела
ЗАХИСТ В’ЯЗНІВ УКРАЇНИ / PROTECTION FOR PRISONERS OF UKRAINE
