Бути поруч, незважаючи ні на що; давати надію, попри замкнутість та відчуження; сподіватися на покаяння та переосмислення, часто не вловлюючи навіть проблисків віри. Розмова з керівником Відділу душпастирства в пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ отцем Костянтином Пантелеєм відкрила зовсім інший вимір священнослужителів, волонтерів, ув’язнених.
Існування в’язничної системи ― це можливість для Церкви проявити весь потенціал, яким Господь наділив її у справі милосердя. В’язниця, я переконаний, ― єдине на землі місце, де всі заклики до милосердя щодо душі і тіла можна виконати водночас: „нагодуй голодного; напій спраглого; зодягни нагого чи того, хто не має пристойного одягу; відвідай того, хто знаходиться у в’язниці…“, — розпочав розмову отець Костянтин.
Навчи віри та добра того, хто не знає
Ув’язнення злочинця, на перший погляд, вирішує проблему, бо за зло має покарання. Та чи можливо виправитися в середовищі таких самих правопорушників? Адже в’язниця, навіть в ідеальному суспільстві, перетворюється на консервування злочину, плекання злоби та бажання помсти. Тому, аби хоч трохи змінити ситуацію, мусимо бути присутніми серед цих людей, щоб вони розуміли ― ми їх підтримуємо в усьому, крім гріха.
Безумовно, велике значення має безпосереднє душпастирство, коли священик сам на сам спілкується з ув’язненим, може вислухати, порадити. Та душпастирство ― це й сама присутність священика, яка засвідчує, що ці люди не забуті. Зрештою, така моральна підтримка необхідна і персоналу в’язниць. Адже в час служби вони до певної міри теж мають обмежену свободу.
Умов грішника й поверни його з погибельної дороги на добру
Найважче з тими, хто отримав великі вироки чи пожиттєві терміни за вчинені найважчі злочини. Вони потребують духовної підтримки та водночас ― на краю відчаю і цинізму. Адже, що глибша психологічна рана, то більше відчуження. Тому до них священик повинен бути найбільш терпеливий.
Особливо складна категорія в’язнів, ті що вчинили злочини сексуального характеру. Такі люди відбувають подвійну покару: суспільну ізоляцію та жорстоке поводження з ними самих засуджених. До тих, з ким непросто працювати, належать і неповносправні в’язні, які мають серйозні психічні відхилення, а їх судять, як осіб, що можуть відповідати перед судом.
Непросто категорія — неповнолітні. Зараз кримінально-процесуальний кодекс дещо пом’якшив ставлення до злочинів малолітніх, тож їх кількість зменшується. Згідно зі статистикою, на вересень минулого року в Україні було 316 таких ув’язнених. Та ті, кого осуджують, мають важчі злочини і отримують великі терміни.
В’язниця, навіть в ідеальному суспільстві, перетворюється на консервування злочину, плекання злоби та бажання помсти
Це особливе середовище, де необхідна постійна дбайливість. А в нашій країні брак саме системної і професійної роботи з неповнолітніми ув’язненими. Проблема й в тому, що більшість тих, хто опиняється за ґратами — шістнадцятилітні. Тобто вже за два роки вони опиняються у дорослих тюрмах, а спілкування зі злочинцями з різним „стажем та статусом“ їх ще більше криміналізує. Знаю чимало випадків, коли ті, хто опинявся після дитячих колоній у дорослих в’язницях, потрапляють туди знову за нові злочини, часто й жорстокіші.
Тому, аби уникнути такого поглиблення у злочинний світ, неповнолітні засуджені мали б перебувати в окремих закладах. З ними потрібно працювати індивідуально, бо різні злочини потребують різної терапії. І це мали б бути професійно підготовлені соціальні психологи, педагоги, які передовсім хотіли б морально зцілити таких осіб.
Жінки-в’язні ― вразлива категорія, особливо неодноразово засуджені. У нашій Церкві створений центр адаптації для жінок. І понад тридцять колишніх засуджених перейшовши через цей центр. Значна частина з них знайшли себе і залишаються закоріненими в життя Церкви.
Шанси на моральне одужання та легшу адаптацію в’язнів дає мііжконфесійний підхід до роботи з позбавленими волі, коли пастирі виступають перед в’язнями одноголосно.
Молись за нього Богу, щоб допоміг йому
Та душпастирство — це не лише священик, а в значній мірі — волонтери. Впродовж багатьох років ми спостерігаємо, наскільки важлива присутності вірних. В’язні часто сприймають священиків, як людей, які ведуть якийсь особливий спосіб життя, недосяжний іншим, натомість, коли приходять волонтери — різні люди, з різних соціальних груп, із власними проблемами і показують, що з Господом виходять із різних труднощів, це дає надію на зміни.
Ніколи не забуду запитання, яке на порозі колонії задавали засуджені, проводжаючи нас: „невже вам не заплатили за те, що прийшли до нас?“. Тобто ті люди не могли повірити, що хтось добровільно, пожертвувавши власним часом, може прийти аби провести час з ними. Це дає їм усвідомлення, що можуть бути для когось важливими.
В нас є чимало людей, які допомагають проводити різні акції зі збору всього необхідного для ув’язнених, готувати той чи інших захід. Таке волонтерство необхідне, як свідчення суспільної солідарності. Складніша систематична робота. Є помічники капеланів, які в той чи інший спосіб долучаються про проведення реколекцій, євангелізації. Вони потребують ґрунтовнішої підготовки. Та в будь-якому випадку, готуючи волонтерів до спілкування з ув’язненими, акцентуємо на моральній стороні. Адже кожен має власні уявлення про в’язницю, тож інколи виникають ситуації, коли волонтер прийшовши туди вперше, відчуває певне напруження, а це, відповідно, відображається на спілкуванні. Важливо поводитися природно, невимушено, щоб ніхто не відчував дискомфорту.
Не варто якогось одного священика „закривати“ у в’язниці. Він має бути закорінений у життя парафіяльної спільноти, а попри те здійснювати службу в’язням
Та мушу наголосити, що підтримка в’язнів корисна і тим, хто допомагає. Адже завдяки цьому глибше усвідомлюємо, що таке гріх і це сприяє духовному зростанню, усвідомленню повноти і значимості свободи, а також мотивує перемагати спокусу, долати зло у власному серці. Навіть парафіяльне життя стає ціннішим, глибшим і більш усвідомленим, коли серед різних ініціатив служіння є час для в’язнів.
Важливим питанням є також залучення більшої кількості священнослужителів. На разі в нашій Церкві є 34 капелани, які здійснюють систематичну душпастирську роботу. Та найефективніше, якщо є певна ротація капеланів, щоб вони мали можливість відновити сили задля ефективнішої допомоги. Обстоюю думку, що не варто якогось одного священика „закривати“ у в’язниці. Він має бути закорінений у життя парафіяльної спільноти, а попри те здійснювати службу в’язням. Це збагачує еклезіальне життя спільноти і цілої єпархії, а також дає можливість більшої співпраці з волонтерами.
Від серця прощай тим, хто тебе образив
Глибше усвідомлення таємниці Церкви полягає в зацікавленні в житті одне одного. Щоб подолати відчуження щодо людей, які вчинили злочини, варто пам’ятати слова Папи Франциска при зустрічі 23 жовтня 2014 року у Римі з делегатами Міжнародної асоціації кримінального права. Що існує так званий популізм, коли ми готові призначити найбільшу кару за будь-який злочин і покладаємо відповідальність виключно на людей, у яких проявилося це зло, скидаючи з себе відповідальність причетності до різних тенденцій і настроїв зла. Оздоровлення суспільства можливе, якщо будемо реагувати на болі і потреби кожної особи. Папа звернув увагу на те, що поняття „вершити правосуддя“ не означає „покарання задля покарання“, а має на меті „перевиховання винуватця“ ― „дійсне покарання не існує без надії“.
Утіш і розваж засмученого
Наша Церква з ув’язненими працює в багатьох напрямах. На жаль, досі нема жодного реабілітаційного центру для чоловіків, хоча, вважаю, що ми давно визріли для цього.
Важливим напрямом підтримки позбавлених волі є служба листувань. У Києві з 1992 року діє громада Святого Микола Чудотворця, яка постійно підтримує зв’язок і відстежує позитивні зміни та процес розвитку цих людей. Окрім цього спонукуємо семінаристів створити програму Впровадження до Святого Письма, щоб у листах пояснювати в’язням Боже слово.
До підтримки засуджених залучаємо людей різних спеціальностей. Та, наприклад, серед волонтерів є чимало фахових правників, які розуміють проблему кримінального права і виконують правозахисні та юридичні функції. Також є волонтери-медики — для наших тюрем це особливо актуально. Минулоріч успішно провели акцію перевірки зору ув’язнених і тим, хто потребував, закупили окуляри. До роботи з в’язнями залучаємо педагогів, психологів, соціальних працівників.
Є також люди, які допомагають в’язням відкривають у собі творчі здібності, особливо це актуально в дитячих колоніях. Досить часто засуджені відкривають у собі таланти в декоративно-прикладному чи образотворчому мистецтві. Я бачив, як неповнолітні в’язні вчилися вишивати різними стилями, бісером у супроводі майстрині у Кременчуцькій виховній колонії. Такі вміння урізноманітнюють їхнє перебування у в’язниці та змінює характер, виховуючи наполегливість і естетичні насолоду від роботи.
Багато хто співає, що теж сприяє духовному розвитку. Велику підтримку маємо від Братства козацького бойового звичаю „Спас“. Вони для неповнолітніх засуджених у літній період організовували козацькі розваги спортивні змагання, що сприяло вихованню духовності і патріотизму.
Тобто ведемо досить масштабну діяльність, та ще більше необхідно робити. Тому завжди раді різним суспільним ініціативам з підтримки засуджених та тих, хто відбув покарання.
Розмовляла Наталія Павлишин
http://dyvensvit.org/statti/rozmovy/1006175/
.jpg)
