Пам'яті Блаженнішого Любомира Гузара в День його 90-ліття

На знімках - церемонія підписання Угоди між Українською Греко-Католицькою Церквою і Державним департаментом України з питань виконання покарань 2 квітня 2007 року.

На знімці зліва направо: Сергій Скоков - начальник Управління соціально-виховної праці із засудженими ДДУПВП, Юрій Васильчук - виконавчий директор Української Міжконфесійної Християнської Місії «Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі», Кстянтин Пантелей - диякон, референт УГКЦ з питань душпастирства у пенітенціарній системі Українио. Григорій Драус - Голова правління Місії, Лілія Левицька - провідний спеціаліст Управління ДДУПВП, Блаженніший Любомир Гузар - Глава УГКЦ 2001 - 2011 рр., Василь Кощинець - Голова ДДУПВП, Богдан Дзюрах - Єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ.

22 лютого відзначається Міжнародний день підтримки жертв злочинів та зловживання владою

 

18-20 лютого Українці переживали дев'яті роковини національної жалоби за жертвами насильства злочинної влади. Пенітенціарне душпастирствао висловлює солідарність та співчуття усім, хто переживає скорботу та біль. Вічна пам'ять полеглим. 

Щороку 22 лютого відзначається Міжнародний день підтримки жертв злочинів та зловживання владою. В’язничне капеланство приділяє особливу пастирську увагу праці із засудженими темі надолуження за злочини та потребі вибачення. Одним із завдань в'язничного служіння є допомогти досягнути повного примирення з потерпілою стороною. До цієї праці Церква закликає капеланів і волонтерів пенітенціарного душпастирства.

Предметом обговорення громадянського суспільства, а відтак і законодавців, мають стати зміни кримінального права, застосування медіації й  примирення для досягнення правдивого каяття, усвідомлення кривди та наслідків злочину. Поступово суспільство в Україні все більше усвідомлює необхідність впровадження відновного правосуддя, результатом якого являється надолуження за злочин, порозуміння та вибачення за скоєне, що в багатьох процесах дозволяє винуватцеві уникнути тюремної ізоляції.

За в'язничним муром перебуває чимало людей, яких також по праву можна назвати жертвами надуживання владою. Неправомірне застосування у якості запобіжної міри утримування під вартою, перебування у слідчих тюрмах та колоніях тяжких хворих, яких мали би відпускати додому, повільний розгляд кримінальних справ, відсутність або імітація слідчих і судових дій, випадки шантажу, знущання - це все ніяк не сприяє плеканню справедливості у суспільстві. Окремою темою є відверта корупція в судах,  упередження у винності підсудних та рідкі випадки виправдальних рішень суддів.

З історії.

У стремлінні приборкати зростання злочинності та покарати правопорушників потреби реабілітації жертв злочинів часто залишалися непоміченими. Нераз суди карають іменем закону, нехтуючи проблемами постраждалих від злочинів, які потребують надолуження та примирення. Нерідко жертви злочину очікують помсти від засудженого винуватця й роками живуть у страху. Злочинець за колючим дротом часто так і не переживає каяття, а лише озлоблюється, витісняючи свою провину зі сфери своєї відповідальності. Також тюремне ув'язнення у багатьох випадках є міра покарання, якій можливо було б знайти більш ефективну альтернативу. Вже у середині 70-х років XX сторіччя зародилося Відновне правосуддя як рух за зміну поглядів на проблему злочину і покарання. Підхід, що лежить в його основі, орієнтований на надання можливості сторонам конфлікту і суспільству в цілому самим впоратися з наслідками злочину.

У вересні 1985 року VII конгрес ООН щодо запобігання злочинності та поводження з правопорушниками запропонував Декларацію головних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою. А 29 листопада 1985 року Генеральна Асамблея ООН прийняла цю декларацію, вперше розробивши універсальні принципи підтримки і захисту жертв злочинів та зловживання владою. 22 лютого 1990 року уряд Англії опублікував „Хартію жертв злочинів”. З того часу у світі відзначають Міжнародний день підтримки жертв злочинів.

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ.

Ми вчимося пастирської ревності за спасіння душ в нашого дорогого отця Василя...

18 лютого День народження у заслуженого капелана Пенітенціарного душпастирства УГКЦ о. Василя Пантелюка. Вдячно в молитві схиляємо свої голови усі ми, в'язничні капелани, що вчилися пастирської ревності за спасіння душ в нашого дорогого отця Василя. Благословенних і многих Вам літ!

Своє служіння у в’язниці о. Василь Пантелюк розпочинав 1993 року з о. Зиновієм Хоркавим. Вони приїжджали раз на місяць до установ на Львівщині: до Личаківської ВК 30, Миколаївської ВК 50 і Держівської ВК 110. Один із священиків, за звичай, проповідував та відправляв богослужіння й молитви, інший сповідав. Вражала велика кількість людей, які добровільно приходили. На тих зустрічах о. Василь розпізнав великий духовний голод в’язнів й переніс досвід такого служіння у Донецьку Екзархію.

Вже з 1995 року Донецьке обласне управління Держдепартаменту України з питань виконання покарань надало дозвіл на регулярні візити греко-католиків до Волноваської ВК 120 в с. Оленівці*, що знаходиться всього в 30 кілометрах від Донецька. На той час це була установа середнього рівня безпеки для чоловіків, які уперше відбували свій вирок позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Поряд з духовними потребами в’язнів не можливо було ігнорувати брак одягу та взуття, що було найбільш помітно. Зрідка траплялася можливість передавати невеличку допомогу предметами гігієни і навіть борошном та деякими продуктами харчування.

Разом з хлібом тілесним втамовували голод духовний. Вражало те, що в’язні слухали про Бога, немов спраглі, що п’ють воду. І цієї води їм було недостатньо. Така спрага не змусила чекати. Тоді серед духовенства й серед наших вірних знайшлося багато готових відвідувати в’язнів на регулярній основі. Разом з розвитком парафіяльного життя постала катехитична школа, яка дала для в’язничного служіння кваліфікованих добровільних помічників капеланів. Одним з перших катехитів був майбутній священик і капелан Віталій Мартинчук. Також був катехитом у ВК 120 брат Сергій Попик. До колонії розпочав регулярні візити о. Ярослав Данків, що використовував для зустрічей колонійську каплицю. Він був настоятелем греко-католицької громади у селі Березове, де збудував храм Святого Архистратига Михаїла. Коли у 2014 році в результаті російської інтервенції цей храм опинився на лінії розмежування, отець Ярослав став військовим капеланом для воїнів АТО.

Скоро душпастирська праця розпочалася у всіх тюрмах і колоніях Донецька. У Донецькому слідчому ізоляторі заснували каплицю Св. Пантелеймона. У Донецькій виправній колонії №124 для повторно засуджених – каплицю Миколая Чудотворця. У тих приміщеннях відбувалися катехитичні зустрічі з в’язнями та літургійні відправи. Число в'язнів, до яких душпастирі приходили з опікою, сягало близько 3700 осіб. Заснований отцем Василем БФ «Карітас-Донецьк» сприяв проведенню регулярних гуманітарних акцій та суспільних днів для в’язнів. Річний календар був багатий на події, серед яких привітання з нагоди найбільших свят року, волонтерські візити, катехизація і хрещення, водосвяття, обхід з мощами святих, передача предметів першої необхідності для найбільш вразливих категорій в’язнів, поповнення бібліотеки, проведення концертів фахових музикантів. Право рукою отця Василя був брат Микола Паламарчук. Він щотижня проводив зустрічі із засудженими, надаючи їм знань зі скарбниці віри Закону Божого. Брат Миколай незабаром закінчив богословські студій в УКУ й прийняв дияконське рукоположення.

У в’язнів Донецької колонії №124 був свій ангел-охоронець. Допомагала, носила їм свіжі фрукти, одяг і молилася за їхні душі старенька жінка Варвара Щербаха. В’язні називали її мамою, а коли вона заходила з о. Василем Пантелюком до колонії, то вітали її стоячи. Все своє життя після втрати сина, який був п’ять разів судимий й помер від наркотиків, Варвара Григорівна присвятила допомозі засудженим. Доброта жінки була справді безмежна – вона працювала прибиральницею, а свою пенсію повністю витрачала на покупки для потреб в’язнів, нічого не очікуючи взамін. Спочила у Бозі на шостий рік окупації Донецька російськими терористами.

Сестри Служебниці у Донецьку

Катехитична праця для в’язнів пожвавіла з приходом Сестер Служебниць. 25 травня 2000 року до Донецька приїхали с. Кекилія Замуляк (з Бразилії) та с. Віра Курищук й заснували монастир ССНДМ під покровом Всіх святих Українського народу. Сестри відгукнулися на запрошення донецького пароха Собору Покрови Пресвятої Богородиці о. Василя Пантелюка та з благословення с. Дженес Солюк, Головної Настоятельки, та с. Марти Козак, Провінційної Настоятельки Ред.

З перших днів сестри розпочали активну працю: відвідували довколишні парохії, знайомилися з людьми, катехизували дітей та дорослих. С. Кекилія організувала Катехитичний центр Екзархату і вже з 26 липня по 18 серпня провела літню сесію для вчителів християнської етики та катехитів, яких нараховувалося 40 осіб. Кількість бажаючих навчатися на катехитичних курсах зростала з року в рік – так у 2001 р. їх було 60, а у 2002 р. – 85. Навчання проходило на базі другої педагогічної післядипломної освіти у Донецькому державному інституті штучного інтелекту на кафедрі філософії і релігієзнавства за угодою з Українським Католицьким Університетом.

З плином часу у Донецьку було збудовано храм Покрови Пресвятої Богородиці, у якому монахині щодня провадили спів Утрені, Часів, Божественної Літургії та Вечірні. Сестри очолювали Катехитичну Комісію Донецько-Харківського Екзархату та відповідали за катехитичний центр й недільну катехитичну школу для дітей і дорослих.

Разом з отцем Василем сестри відвідували Донецьку слідчу в'язницю, в якій піклувалися 150 неповнолітніми, майже двома стами ув’язнеими жінками, жінками з дітьми до 3-х років, інколи також пожиттєво засудженими. Вони надавали духовну і гуманітарну допомогу, провадили читання Святого Письма, навчали вишивати ікони. Головним завданням монахинь було викладання в рамках філіалу загально-освітньої школи СІЗО предмету Християнська етика. Вони зустрічали колишніх в’язнів, які зверталися до громади після звільнення, й опікувалися їхніми першими кроками на свободі. Також сестри виїжджали на катехизацію до ценртальної та південної України, вели систематичне викладання передшлюбних наук і підготовку до Сповіді та Причастя тощо.

Упродовж 14 років у Донецьку перебували на служінні 9 сестер – Кекилія Замуляк, Віра Курищук, Наталя Гніздинська, Анастасія Балінська, Анна Павлюк, Олена Гніздець, Катерина Козак (з словацької провінції ССНДМ) і Людмила Панасюк, Єроніма Вовчак.

Служіння сестер у Донецьку було перервано через варварську загрозу розправи з рук московських посіпак і парамілітарних формувань. 16 серпня 2014 р. дім Всіх Святих Українського народу в Донецьку по вул. Свідерського, 35 захопили московські колаборанти терористичного утворення ДНР. Сестрам чудом вдалося виїхати з Донецька у кінці липня 2014 року.

*Волноваська колонія № 120 ДПС України, що неподалік села Оленівки, з осені 2014 року опинилася в зоні контролю терористичними утвореннями в ОРДЛО. Після початку повномасштабного вторгнення 2022 року московські загарбники створили в колонії фільтраційний табір, в якому згодом утримували захисників Маріуполя. 29 липня рф здійснила черговий воєнний злочин — масове вбивство українських військовополонених на території цієї колонії. В результаті вибуху в одному з корпусів оленівської колонії загинули 53 бранці, 130 отримали поранення. Українське військово-політичне керівництво назвало подію спланованим терактом.

Капелан привітав персонал і в'язнів

В ДУ "Львівська УВП-19" відбулась святкова літургія з приводу свята Стрітення Господнє, з освяченням "Стрітенських свічок", для засуджених установи проведено інформаційні заходи на тему традиції українського народу.

15 лютого - Стрітення Господнє - велике християнське свято, яке розповідає про сповненняобітниці приходу Спасителя. У Єрусалимському храмі відбувається зустріч праведного Симеона з немовлятком Ісусом, Воплоченим Богом. Воно є одним із дванадцяти найбільших свят церковного року.

Назва свята перекладається як "зустріч".

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ

Стрітення у Збаразькій виправній колонії

Стрітення Господнє є  одним  з найдавніших і шанованих свят та  відзначається через 40 днів після Різдва Христового. З нагоди свята у капличці, що знаходяться на території державної установи «Збаразька виправна колонія (№63)" відбулося  богослужіння та освячення свічок за участю  отця Омеляна Колодчака. Капелан щиро привітав адміністрацію та засуджених із святом, побажавши миру, духовного благословення, очищення та щасливої долі. 

На свято Стрітення Господнього, в’язничний капелан  отець Омелян Колодчак відвідав Збаразьку виправну колонію. За древньою традицію після служби освячуються свічки - символ світла. 

Після спільної молитви в каплиці святого Великомученика Димитрія о. Омелян освятив свічки, прикрашені синьо-жовтими стрічками і вічнозеленим самшитом, для працівників установи і засуджених жінок.  Капелан привітав адміністрацію і всіх присутніх зі святом й побажав їм бути носіями світла, бо світло знищує темряву, дарує надію на краще майбутнє, а також миру, швидкої Перемоги, Божого благословення, духовного очищення і доброї долі для нашого народу. Щоб Боже світло просвітлювало кожного.

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ

Відбулася віддалена зустріч волонтерів Пенітенціарного душпастирства

 11 лютого 2023 року через об'єктивні обставини воєнного часу традиційний Стрітенський діалог волонтерів служіння в'язням відбувся у форматі відео-конференції. 

Від створення Центру координації волонтерської співпраці Пенітенціарного душпастирства УГКЦ минуло дванадцять років. У Києві в лютому 2011 року для кращої координації в’язничного служіння було створено Центр волонтерської співпраці. Його натхненниками були Володимир Левченко, Андрій Дорчак, Тарас Пшеничний, Христина Шонь, Василь Возняк. Центр покликаний об’єднати волонтерський рух на допомогу капеланам. За організацію заходів цього руху до війни відповідав Павло Загороднов, референт Пенітенціарного душпастирства УГКЦ.

Стрітенські збори є традицією, яка допомагає підсилити відчуття спільноти в учасників пенітенціарного служіння Церкви. Покликання до цієї служби приходить до вірян різного віку й професії. Деколи вони не знайомі одне з одним, бо беруть участь у подіях служіння, які відбуваються в інакший час. Учасники зустрічі поділитися пережитим у рік минулий та поглянути на можливості, які відкриті 2023 року. Нині Центр об'єднує численних волонтерів, що регулярно включаються у заходи служіння, понад 70 добровольців прилучаються до заходів принагідно. Серед них також семінаристи.

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО МИХАЇЛА КОЛТУНА, ЄПИСКОПА СОКАЛЬСЬКО-ЖОВКІВСЬКОГО, КЕРІВНИКА ДЕПАРТАМЕНТУ ВІЙСЬКОВОГО КАПЕЛАНСТВА ПАТРІАРШОЇ КУРІЇ УГКЦ З НАГОДИ ДНЯ ОСОБЛИВОЇ УВАГИ ДО В’ЯЗНИЧНОГО СЛУЖІННЯ (Неділя про Блудного сина 12 лютого 2023 року)

Високопреосвященним та Преосвященним Владикам, преподобним братам і сестрам у монашестві, священникам і вірним УГКЦ

Слава Ісусу Христу!

У приготуванні до Великого посту ми знову розмірковуємо над притчею з 15-го розділу Євангелія від Луки. Господь в ній розповідає про бунтівного молодшого сина, який вимагає у батька належну частину свого спадку. Не розпитуючи сина про причини, батько віддає його частку. А молодший син тут же йде з дому в далеку країну, де витрачає спадщину свого батькка, ведучи марнотратний спосіб життя.

Ми бачимо, якої шкоди молодший син завдає своїй родині. Звичайно, він розриває стосунки з батьком й розбиває йому серце, тому що батько його дуже любить. Свавільне життя молодшого сина спричиняє тяжкі наслідки для нього й глибоко ранить відносини з його старшим братом.

Хоча головною особою, яка переживає кривду, є батько, постраждав також й старший брат. У притчі ми бачимо милосердного отця, який вибігає назустріч й обіймає свого сина, коли той повертається додому. Але старший брат залишається злим й ображеним. Притча не говорить про те, чи молодший син коли-небудь помирився зі своїм братом.

Членів сімей ув’язнених часто називають «прихованими жертвами» злочинів, яких ігнорує правосуддя. Вони отримують мало особистої підтримки та не користуються перевагами суспільних механізмів, які зазвичай доступні потерпілим від злочинів.

Потреба ув’язнених у виправленні шкоди та зціленні сімейних стосунків є такою ж важливою, як надолуження кривди, якої зазнали безпосередні жертви злочину. Тому що більшість в’язнів врешті-решт виходять на свободу і їм потрібно повернутися додому. А ключовим фактором, який утримує людей від повторних злочинів, є стосунки й підтримка у сім’ї та в громаді.

Вже скоро 9 років, як триває війна за життя й свободу нашого народу! Ворог хоче заперечити саме існування суверенної держави Україна, чинить геноцид й накидає українцям долю в’язнів сталінського ГУЛАГу. В обставинах, коли щодня сини й доньки України підтверджують найвищою жертвою своїх ран і самого життя, яким прецінним є дар свободи, не марнуймо цього дару в омріяному нами завтра. Молімося за родини пропалих без вісті, за сім’ї наших захисників, які потрапили в лабети до ворога.  Просімо Господа про полонених та їх витривалість у збереженні людської гідності, про порятунок їх життя й повернення з полону.

У часі війни за саме існування нашої країни ми також розмірковуємо про необхідність реформи судової системи, яка має бути очищеною від корупції, дієвою у припиненні злочинів, які наносять особливу шкоду народу і країні, коли їх вчиняє державний посадовець. Дискутуємо про кримінальне судочинство, відкрите для надії та перспективи реінтеграції правопорушника в суспільство.

Слідуючи стопами Святого Івана Павла ІІ, Папа Франциск неодноразово виявляв свою близькість до в’язнів під час багатьох своїх апостольських візитів та, зокрема, під час церемонії умивання ніг у Страсний четвер. Цей пастирський жест кожного разу був спрямований до самого серця, щоб відновлювати почуття гідності й прагнення свободи у в’язнів.

Здійснення служіння милосердя до в’язнів необхідне для збереження людської гідності кожної особи, яка опинилася у неволі. Душпастирська місія у в’язниці ніколи не втрачає своєї сили і є переконлива для в’язнів, тому що випливає з покликання людини до свободи. Ця свобода дарована нам ціною Пресвятої крові Нашого Господа, пролитої на Голготі. «Ви куплені дорогою ціною: не ставайте ж рабами людей» (1Кор. 7:23).

З хреста Ісус поручає нас своїй матері Богородиці, кажучи до Свого учня Івана: «Це матір твоя» (Івана 19:25-27). До неї з довір’ям звертаймося, щоб знайти її неустанну поміч у збереженні свободи дітей Божих.

†Михаїл

З 2010 року в Українській Греко-Католицькій Церкві, за рішенням Синоду Єпископів УГКЦ, Неділю про блудного сина проголошено Днем особливої уваги УГКЦ до в’язничного служіння. Цей день Церква відзначає для підбадьорення і заохоти священників і мирян до місії у в’язницях, також для підтримки капеланів і волонтерів, які спираються на молитовну і матеріальну підтримку вірних.

75 літ з народження отця Степана Здобиляка

Пам'ятним для Пенітенціарного душпастирства УГКЦ є ім'я репресованого священика, а у роки незалежності в'язничного капелана о. Степана Здобиляка. 

Він народився 24 січня 1948 року в селі Бортятині на Мостищині Львівської області. Після закінчення школи працював на Львівському заводі «Метал». Тут познайомився з підпільними священиками УГКЦ, протоігуменом ЧСВВ Пахомієм Борисом і владикою Володимиром Стернюком. Це підштовхнуло хлопця до вступу до Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, що діяла у підпіллі.

Був висвячений 1975 року, і як свідчили про нього інші священики, був взірцем послуху і молитви. Після ієрейських свячень отець Степан пройшов усі випробування духівника підпільної Церкви. Він жив за принципом: «Піду куди мені скаже Бог». Були і переслідування, і обшуки, і заслання до Воркути, і важка праця на шахтах Донбасу. На початку 80-х років повернувся в Галичину. Він був в одному ряді з тими, хто жертовно служив вірним аж до виходу із підпілля і легалізації Української Греко-Католицької Церкви: о. Василем Білінським, о. Михайлом Будзінським, о. Михайлом Возняком (батьком Владики Ігоря Возняка, Митрополита Львівського УГКЦ), о. Василем Оберишиним, о. Богданом Смуком, о. Євстахієм Смалєм, о. Петром Городецьким, о. Миколою Волосянком, о. Василем Вороновським та іншими священиками. У підпільній семінарії у Львові о. Степан Здобиляк викладав Історію Церкви. З 1989 року він міг вільно проповідувати в Домажирі, Страдчі, у селах на Яворівщині.

Після виходу Церкви з підпілля отець прийняв на себе піклування громадою УГКЦ на Страдецькій горі. Всі Богослужіння на початку відбувались у Печерах, адже до рішення суду на користь УГКЦ храм після псевдо-собору 1946 року перебував в руках рпц. З Божою допомогою маленька горстка парафіян у морози й дощі вистояла й вимолила своє повернення 1993 року до храму Успіння Пресвятої Богородиці, де до миті своєї мученицької кончини парохом був Блаженний Священномученик Микола Конрад. Отець Степан Здобиляк чи не найбільше відчув на собі тягар незручностей, але терпеливо й покірно молився за долю Церкви. Настоятелем громади він був до 1996 року.

Відтак отець став парохом громади Собору Пресвятої Богородиці у с. Домажир. Він дуже прагнув прилучити до життя парохії якнайбільше дітей і казав: «Якщо до церкви прийдуть діти, то за ними прийдуть і їхні батьки», і він створив у храмі дитячий хор, який діє і донині.

Тривалий час отець працював у будинку престарілих у Львові, спершу завгоспом, потім служив у каплиці при будинку. Згодом почав служити в чоловічій виправній колонії № 50 у селі Заклад Миколаївського району. Вірив, що тільки любов’ю і турботою можна навернути заблукані душі. Завжди спішив усім на допомогу, не жаліючи себе, хоча тяжко хворів. Храм на території виправної колонії в свій час відвідав Блаженніший Любомир Гузар й після свого візиту прийняв рішення про створення структур для пенітенціарного душпастирства.

Адміністрація колонії і в'язні ставились до о. Степана як до святця. Він опікувався й допомагав сиротам й тим в’язням, від яких вже відмовилися власні родини, одягом і посилками. Нераз приймав у своїй домівці в’язнів після звільнення. 23 вересня 2008 року він спочив у Господі й був похований у рідному селі Бортятині біля Судової Вишні.

Пам’ять про священика не пропала. Експонати, зібрані під час наукової експедиції селами Страдч, Домажир, Заклад, дбайливо зберігаються в музеї родини Антоничів у селі Бортятині, де представлені особисті речі душпастира, різні документи, фотографії, диплом священика про закінчення греко-католицької підпільної духовної семінарії Святого Духа за підписом Владики Володимира Стернюка, трудова книжка, фелон, нарукавники, церковні книжки, які о. Степан використовував під час богослужіння, листи, поштівки, виготовлені й подаровані парохові в’язнями. Є невеличка колекція рушників, покрівців на чашу, які вишивав і оздоблював сам отець.

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ

Світлина Голови Місії «Постуляційний центр беатифікацій і канонізацій святих УГКЦ» о. Полікарпа Марцелюка, ЧСВВ