Триває Великий піст. Особливо задумуємось про те, що вже зроблено, чи була сповідь, чи були наші діти/ батьки/ чоловік/ дружина на сповіді. Зрештою, є час для аналізу самих себе – може, через мовчання і заглиблення всередину, може – через спілкування, а особливо таке спілкування, котре вимагає від нас зусиль, котре потребує від нас цілковитої віддачі.
02 квітня ми їздили волонтерською групою у Прилуцьку виховну колонію для юнаків. Вже вкотре – традиційно – під проводом о. Костянтина та о. Романа, разом із с. Веронікою. З вірою в серці поставити Хресну дорогу – не лише для хлопців, але і для нас, бо ми спраглі слова Живого не менше, аніж всі, хто перебуває у колонії. Ми спраглі не менше…
Шлях Спасителя подібний до шляху хлопців: хрест Ісуса був найганебнішим способом «покарання», а для нас таким є ганебність перебування за гратами, «на зоні».
- Вам тут хочеться щось «вчудити»?
- Ні, скільки можна? Вже раз зробив і тепер тут 5 років бути…Розкажіть, а як там на волі?
Хлопці прагнуть долучитися до «того» світу – до світу «білих людей», вони хочуть почути з наших вуст – що ми думаємо про наш світ, про нас самих. Їм не до вподоби бути в однаковій круговерті щодня – ті самі обличчя, ті самі стіни, ті ж слова, та ж обсценна лайка…Коли Христос ішов Своїм хресним ходом, він чув цілу дорогу ті ж самі брутальні слова, ті ж самі оклики глузування та іронії «Радуйся, Царю Юдейський». І хлопці щодня чують подібне – але вже конкретно для їхньої хресної ходи. Таким є свідчення юнаків.
Вони всі носять однаковий одяг, мають однаково поголені голови, але по-різному дивляться на світ. Одні – хочуть поговорити, послухати, запитати нас хоч про щось – вони хочуть вийти звідти – морально. Вони каються – як Петро. Інші – сміються про себе, намагаючись цього нам не показати. Але їхні очі видають їх. Зраджують.
У неофіційній частині зустрічі (вона традиційно триває після офіційної) ми запитали, що вони думають про Хресну дорогу, котру наша група волонтерів презентувала. «Хорошо», - одностайно відповіло чоловік із п’ять (серед них популярним є суржик). «А що вам запам’яталося?», - запитала. І вони сказали, що зрада Ісуса Його учнем. Такою була перша картина, пов’язана з Хресною ходою. Попри те, що Хресна дорога класично мала 14 стацій, котрі читалися під туш, супроводжувалися показом слайдів з фільму під керівництвом Мела Гібсона. Там було розп’яття, була зустріч з Матір’ю, перше падіння піж хрестом…Але запам’яталася зрада.
Інший юнак згадав про поміч Симеона Киринейця – і саме тоді я подумала, що бодай одному з них хресна дорога нагадала про підтримку і про заохочення до допомоги іншим. Напевно, він вже зробив перший крок або ж – ще краще – продовжує йти у напрямку до відкритості серця. На поміч, на визнання своєї потреби у такій помочі. А це – часто буває занадто великим умертвленням у нашому житті – попросити про допомогу… Після Хресної дороги, котру ми спільно пережили у приміщенні актового залу, кожен із присутніх, хто бажав, міг покласти запалену свічу до підніжжя Розп’яття, що стояло у центрі зали. Хлопці одразу ж виявили запал до покладення свічки - адже це так якісно вирізняє їхній день від сотень інших за ґратами: взяти у руку запалену білу свічу і покласти її до ніг Ісуса.
Опісля Хресної дороги вони мали вільний час до початку обіду. Хтось із них розвішував випрану одіж (нагадаю, це була субота), хтось грав футбол, хтось – кидав «штрафні» в баскетбольне кільце, інші – мали приватні розмови з отцями. Двоє нас волонтерів спостерігали за грою у баскетбол. Потім ми долучилося до їхньої розминки. Вони були не проти. Навіть дещо зацікавлені розмовою про правила і методику успішного попадання в кільце. Згодом у нас була розмова з групкою хлопців, котрі мовчки дивилися на решту – тих, хто бігав, спілкувався, працював. Вони відпочивали, але від того потребували не менше уваги. Ми обмінялися думками про спільне «мушу» у навчанні (принаймні в цьому ми подібні), бо майже все інше нас різнить. І вони це відчувають гостріше, аніж ми. На перших зустрічах хлопці нам про це ледь не агресивно казали, підкреслюючи «ми» і «ви», світ «тут» і «там». Зараз такий поділ у їхній розмові менш помітний. Принаймні у словах.
Вони займаються різними справами – залежно від того, хто у якому класі навчається. Серед них є пекарі, електрозварювальники, свинарі, шевці тапочок, коменданти. Їм за це платять зарплатні. Віртуально вони навіть володіють тими грішми. Але то вже інша тема бесіди.
А як же вони зраділи, коли їм було запропоновано зробити світлини. З лавок розлетілися майже всі – розмовляти залишилося кілька. Решта – почали придумувати різні композиції для фотографії. Один відчайдушний сміливець навіть став на плечі двом іншим, аби це вартувало уваги для знімки. Аби на нього подивилися. Аби він був вищим за інших. На світлині.
- А ви привезете нам фотографії?
- Так, отець їх вам роздрукує.
Зазначу лише, що то поступово стає традицією – робити світлини, а потім їх дарувати хлопцям. Вони радіють, бо хтось для них зробив дарунок. Хтось пам’ятав, що вони чекають на це.
На прощання ми пообіцяли молитися за них. Їхня реакція була у словах – «Ви ще приїдете?», «А коли?».
- Так, ми ще приїдемо, хлопці, ми приїдемо. А ви помолитеся за нас?
- Так, помолимося.
Останні потиски рук, в котрих – наша надія, а їхня – довіра. Ми вчимося обопільно, ми обмінюємося досвідом. Вони залишилися, а ми продовжуємо йти своїм шляхом. Та ми однаково думаємо про зраду Юди і допомогу Симеона. Ми продовжуємо свій хресний хід – вони поміж тих самих стін, а ми – у світі, серед людей. Але в ім’я спільної мети, кроком до котрої є відповідь на слова Ісуса «у в'язниці Я був і прийшли ви до Мене» (Матв. 25:36).
Христина Шонь.