75 літ з народження отця Степана Здобиляка

Пам'ятним для Пенітенціарного душпастирства УГКЦ є ім'я репресованого священика, а у роки незалежності в'язничного капелана о. Степана Здобиляка. 

Він народився 24 січня 1948 року в селі Бортятині на Мостищині Львівської області. Після закінчення школи працював на Львівському заводі «Метал». Тут познайомився з підпільними священиками УГКЦ, протоігуменом ЧСВВ Пахомієм Борисом і владикою Володимиром Стернюком. Це підштовхнуло хлопця до вступу до Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, що діяла у підпіллі.

Був висвячений 1975 року, і як свідчили про нього інші священики, був взірцем послуху і молитви. Після ієрейських свячень отець Степан пройшов усі випробування духівника підпільної Церкви. Він жив за принципом: «Піду куди мені скаже Бог». Були і переслідування, і обшуки, і заслання до Воркути, і важка праця на шахтах Донбасу. На початку 80-х років повернувся в Галичину. Він був в одному ряді з тими, хто жертовно служив вірним аж до виходу із підпілля і легалізації Української Греко-Католицької Церкви: о. Василем Білінським, о. Михайлом Будзінським, о. Михайлом Возняком (батьком Владики Ігоря Возняка, Митрополита Львівського УГКЦ), о. Василем Оберишиним, о. Богданом Смуком, о. Євстахієм Смалєм, о. Петром Городецьким, о. Миколою Волосянком, о. Василем Вороновським та іншими священиками. У підпільній семінарії у Львові о. Степан Здобиляк викладав Історію Церкви. З 1989 року він міг вільно проповідувати в Домажирі, Страдчі, у селах на Яворівщині.

Після виходу Церкви з підпілля отець прийняв на себе піклування громадою УГКЦ на Страдецькій горі. Всі Богослужіння на початку відбувались у Печерах, адже до рішення суду на користь УГКЦ храм після псевдо-собору 1946 року перебував в руках рпц. З Божою допомогою маленька горстка парафіян у морози й дощі вистояла й вимолила своє повернення 1993 року до храму Успіння Пресвятої Богородиці, де до миті своєї мученицької кончини парохом був Блаженний Священномученик Микола Конрад. Отець Степан Здобиляк чи не найбільше відчув на собі тягар незручностей, але терпеливо й покірно молився за долю Церкви. Настоятелем громади він був до 1996 року.

Відтак отець став парохом громади Собору Пресвятої Богородиці у с. Домажир. Він дуже прагнув прилучити до життя парохії якнайбільше дітей і казав: «Якщо до церкви прийдуть діти, то за ними прийдуть і їхні батьки», і він створив у храмі дитячий хор, який діє і донині.

Тривалий час отець працював у будинку престарілих у Львові, спершу завгоспом, потім служив у каплиці при будинку. Згодом почав служити в чоловічій виправній колонії № 50 у селі Заклад Миколаївського району. Вірив, що тільки любов’ю і турботою можна навернути заблукані душі. Завжди спішив усім на допомогу, не жаліючи себе, хоча тяжко хворів. Храм на території виправної колонії в свій час відвідав Блаженніший Любомир Гузар й після свого візиту прийняв рішення про створення структур для пенітенціарного душпастирства.

Адміністрація колонії і в'язні ставились до о. Степана як до святця. Він опікувався й допомагав сиротам й тим в’язням, від яких вже відмовилися власні родини, одягом і посилками. Нераз приймав у своїй домівці в’язнів після звільнення. 23 вересня 2008 року він спочив у Господі й був похований у рідному селі Бортятині біля Судової Вишні.

Пам’ять про священика не пропала. Експонати, зібрані під час наукової експедиції селами Страдч, Домажир, Заклад, дбайливо зберігаються в музеї родини Антоничів у селі Бортятині, де представлені особисті речі душпастира, різні документи, фотографії, диплом священика про закінчення греко-католицької підпільної духовної семінарії Святого Духа за підписом Владики Володимира Стернюка, трудова книжка, фелон, нарукавники, церковні книжки, які о. Степан використовував під час богослужіння, листи, поштівки, виготовлені й подаровані парохові в’язнями. Є невеличка колекція рушників, покрівців на чашу, які вишивав і оздоблював сам отець.

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ

Світлина Голови Місії «Постуляційний центр беатифікацій і канонізацій святих УГКЦ» о. Полікарпа Марцелюка, ЧСВВ