Шукати в цьому блозі

четвер, 24 лютого 2011 р.

Пенітенціарне душпастирство. Європейський вимір.

13-16 січня 2011 року у Римі відбулась конференція Міжнародної католицької комісії В’язничного душпастирства Європейського регіону (ICCPPC-Europe). З 2003 року Українська Греко-Католицька Церква була представлена в організації як спостерігач, а з 2007 року бере активну участь в діяльності комісії. Спільним рішенням членів ICCPPC-Europe було узгоджено проведення наступної конференції країн Європейського регіону у січні 2012 року в Україні.

Зустріч проходила під проводом єпископа Теренса Браяна (Великобританія), який здійснює еклезіальний супровід комісії. У рамках підготовки до XIII Міжнародного конгресу організації, що відбудеться у серпні-вересні цього року в Яунде (Камерун), на конференції було опрацьовано пропозиції щодо змін статуту організації для узгодження його з канонічним правом. Також було обрано кандидатів від Європейського регіону для керівництва ICCPPC. Чільні представники в’язничного душпастирства європейських країн виступили з доповідями про розвиток опіки у пенітенціарній сфері у своїх країнах. Україну представляли два делегати: від Синоду Єпископів УГКЦ – о. Костянтин Пантелей, а від Конференції Єпископів РКЦ в Україні – о. Гжегож Драус.
Нинішній президент комісії д-р Крістіан Кун повідомив про внесок ICCPPC на XII Конгресі ООН щодо Запобігання злочинності та кримінального правосуддя (Бразилія, 2010), на якому було прийнято рекомендації стосовно забезпечення релігійних прав осіб, що знаходяться за ґратами. Завершення конференції припало на Всесвітній День мігрантів та біженців, коли Святіший Отець Венедикт XVI звернувся зі зверненням, у якому висловив співпереживання за долі мільйонів людей, котрі покинули свої домівки у пошуках кращої долі.


Робоча зустріч духовенства в Італії для визначення стратегії розвитку в’язничного душпастирства.

17 січня 2011 року у приміщеннях Патріаршого двору, що на площі Madonna dei Monti, 3 у Римі, під проводом преосвященного Владики Діонісія (Ляховича), Апостольського Візитатора для українців греко-католиків в Італії та Іспанії відбулася робоча зустріч капеланів УГКЦ із о.Костянтином Пантелей, керівником Відділу душпастирства УГКЦ у пенітенціарній системі України, який в тих днях брав участь  у конференції Міжнародної католицької комісії В’язничного душпастирства Європейського регіону (ICCPPC-Europe).


Отець Костянтин поділився із присутніми пропозиціями щодо духовної опіки над іммігрантами, які опинилися у в'язниці. Про свій досвід духовної опіки жінками, які перебувають у центрах для нелегальних іммігрантів, що знаходяться у віданні поліції, розповіла сестра Емілія (Вандич), СНДМ. Ці центри є місцями тимчасового перебування в період встановлення особи перед видворенням з Італії. Нелегали нерідко знаходяться там до півроку. У разі скоєння злочину нелегальний статус мігранта вважається обтяжливою обставиною. Хоча подібні центри не є тюремними закладами, проте умови утримання в них є доволі важкими. Крім того під час зустрічі обговорилися майбутні кроки УГКЦ в Італії щодо розвитку душпастирства ув’язнених. Було прийняте рішення призначити з боку нашої Церкви в Італії окремих капеланів відповідно до регіонів, в яких знаходяться в’язниці, де перебувають українці. Не менш важливо, зазначалося під час зустрічі, щоб віднайшовши наших ув’язнених за кордоном, нав’язати контакт із парафією в Україні для налагодження духовної та матеріальної підтримки для близьких в'язня, які на час ув’язнення рідної їм людини втратили годувальника.


Італія. Служіння сестер-служебниць за ґратами. Сестра Емілія про опіку жінками в ув'язненні.

Про українців-заробітчан в Італії чимало пишуть на шпальтах газет і журналів. Українська громада в Італії є п’ятою за чисельністю іноземною громадою. Більшість українців на Апеннінах має легальну роботу, але відсоток заробітчан без документів залишається все ще дуже високим, кажуть дослідники імміграції. І деякі з них у такому становищі опинились не з власної волі. Сестрам Служебницям довелося зустрітися із ситуацією жінок-українок, які періодично опиняються в центрі ідентифікації і депортації (CIE – Centro Identificazione ed Espulsione), у місцевості Ponte Galeria (Понте Галерія) поблизу Риму. Подібних центрів на території Італії є 13 і можуть помістити понад 1800 осіб. Основною причиною потрапити у такі центри відсутність документів. Тут перебувають жінки та дівчата із багатьох країн світу, серед яких, зокрема, українки, росіянки та з інших країн СНД (Молдавія, Грузія). Більшість обивателів центру становлять африканки, здебільшого з Нігерії. 80 відсотків з них стали жертвами продажу і насилля. Загалом в Центрі знаходяться 100-120 осіб. На даний час українок перебуває близько 10-и осіб.
Важко працюючи та часто не маючи змоги отримати Permesso di Soggiorno (дозвіл на перебування в Італії) жінки нерідко стають жертами важкої праці, нижчої оплати та дуже часто сексуальних домагань.
Ponte Galeria (жіночий сектор) сестри Служебниці НДМ, разом зі сестрами інших національностей, почали відвідувати у лютому 2005 року у рамках волонтаріату (с. Текля Гнатюк та с. Діана Олеар. Від осені 2006 року жінок відвідує також с. Емілія Вандич). Щосуботи сестри приходять сюди, щоб відвідати цих жінок із метою моральної підтримки та спільної молитви. Одного разу, зустрічаючи сестер у в’язниці, капітан міліції сказав: «Сестри, коли ви приходите сюди, тут проникає промінь сонця».
Кілька разів у році сестри організовують святкування з нагоди релігійних та національних свят. Адже розуміємо, як вони хочуть відчути власну гідність, повагу і любов. Можливо ці хвилини стають промінням, яке осяє їх важкі будні...
З виходом нового закону про перебування в подібних центрах у серпні 2009 року, жінкам продовжили термін від 60-и до 180-и днів. Жінкам доводиться надзвичайно важко передовсім тому, що вони не мають чим займатися. На грунті цього примусового «безробіття» жінки часто втрачають емоційну і психічну рівновагу, а то й можуть захворіти серйозною психічною недугою. Свій час здебільшого присвячують на читання книг, бесіди… Тут переплелися долі жінок, які далеко не прості обставини життя змусили шукати «щастя» та засобів проживання на просторах Італії. Пережити цей нелегкий досвід жінкам не просто, особливо тим, які утримуючи свої сім’ї погодилися далеко не на легку роботу. Під час відвідин сестри намагаються розмовляти з жінками особисто, щоб допомогти їм пережити цей важкий період.
 Залежно від обставин, людину можуть депортувати з Італії із забороною в’їзду до країни упродовж 10-и років, або ж особа сама повинна покинути Італію упродовж 5-и днів.
 Часто трапляється, що особа може опинитися у Ponte Galeria і кілька разів…
 З цих труднощів, з котрими зустрічаються жінки, вони виявляють наступні:
- Надто довгий період перебування в цьому закладі.
- Часто жінки перебувають в невіданні, якою буде їхня доля – депортують, чи відпустять.
- Трапився випадок (мабуть не один), коли жінка найняла адвоката, заплативши йому € 5.000, наступного дня була депортована в Україну. Варто запитатися: для чого служать такі адвокати?
- Найчастіше першенство в усьому мають жінки з африканських країн (особливо ті, що просять політичного притулку).
- Жінки часто просять: дайте нам хоч якусь роботу, ми можемо в’язати, клеїти конверти, чи робити іншу корисну справу. Так швидше пройдуть дні і час не буде втрачений намарно.
- Ще однією прикрістю для українок є те, що вони працювали для блага тих же італійців, доглядаючи їх батьків, дбаючи про чистоту їх будинків, а тут знаходяться поряд із проституками, які часто можуть вийти з центру набагато швидше.
- Жінкам є необхідною юридична консультація. Вони скаржаться, що ними ніхто не цікавиться і не допомагає легалізувати свій побут в Італії.
 Звичайно, що в ситуації, де знаходяться жінки різних національнoстей і культур з одного боку можна почерпнути збагачення у спілкуванні і взаємопізнанні, але хотілося б більшої взаємної поваги, зрозуміння із боку теж обслуговуючого персоналу – плекання єдності і пошани одні до одних. Жінки разом зі сестрами моляться, читають Святе Письмо та стараються розуміти: якщо Господь  допустив цей нелегкий досвід, - вони мають чогось навчитися і зміцніти у вірі та життєвій мужності. Вони вчаться розуміти, що все, що Господь посилає – їм на користь. У світлі молитви та Божого Слова вони навчилися миритися із своєю долею, переоцінюють вартості, заради яких живуть, пізнають своє людське та християнське покликання, шукають Господа і пізнають любов Отця, якому відомі «всі наші дороги».
Незважаючи на складні моральні умови жінки плекають у серці надію. Адже вдома залишилилися діти, сім’ї, в багатьох випадках розбиті. Суботньої молитви та зустрічей тут чекають. У спільній молитві людські серця поринають у Боже милосердя з довірям, що завтра буде кращим.


с. Емілія Вандич, СНДМ




На фото: відвідини Mons. Gino Reali, єпископа di Porto e S. Rufina на території якого знаходиться Понте Галерія з нагоди світового дня еміґрантів та біженців. 16 січня 2011 року.




Налагодження співпраці у справі душпастирства в'язнів у Португалії.




У Португалії протягом 10 – 18 листопада 2010 року з метою розвитку співпраці у царині католицького душпастирства в тюрмах перебували ієрей Костянтин Пантелей і сестра Вероніка (Кішко), згромадження Непорочного Серця Богородиці Фатімської, які представляли капеланське служіння УГКЦ.
Отець Іван Ґудзь, координатор капеланії УГКЦ у Португалії зустрівся з гостями з України та виявив щиру зацікавленість і готовність розвивати душпастирську структуру, щоб уможливити опіку в’язнями, що походять з України. Неоціненно посприяли у звершенні місії цієї подорожі ієромонахи Чину Св. Василія Великого о. Йоан Дмитро (Лубів) та о. Микола Мар’ян (Ярема), настоятелі Храму Різдва Пресвятої Богородиці в Лісабоні. Вони забезпечили побут і транспортування гостей, брали живу участь у зустрічах і нарадах, розробляли душпастирський план для опіки у в’язницях.
11 листопада 2010 року в м. Пеніше відбулася зустріч з дияконом Пітером Ехтермаєром, чільним представником ІССРРС-Europe. Головна мета наради, що відбулася – посприяти налагодженню опіки нашими співгромадянами, які опинилися за ґратами у таких країнах як Італія, Іспанія, Португалія та Німеччина. «Міграція українців має свої позитивні і негативні сторони – сказав під час зустрічі о. Костянтин, - серед негативних є також ув’язнення. Треба допомогти нашим людям відчути підтримку Церкви та зберегти їх зв’язки з родиною».
12-13 листопада, у часі міжнародного паломництва до Фатіми о. Костянтин Пнателей та с. Вероніка (Кішко), молилися за ув’язнених на місці, де 1917 року трьом дітям-пастушкам об’явилася Богородиця. На питання ієромонаха о. Сільвіо (Литвинчука), ЧСВВ, настоятеля для українських парохій поблизу Фатіми, що спонукало її до в’язничного служіння, с. Вероніка відповіла: «Фатімське об’явлення також торкнулося в’язнів. Відомий факт, що префект округу де знаходиться Фатіма, застрашував дітей, аби вони припинили свідчити про появу Божої Матері, кинув їх до в’язниці. Діти Лючія, Жасінта і Францішко стали живим прикладом віри та щирої молитви, що навіть ватажок засуджених за кримінальні злочини навернувся, а з ним і численні інші в’язні».


16 листопада у м. Авеіро відбулася зустріч з національним координатором пенітенціарного душпастирства падре Жоао Ґонзалвешом, відповідальним перед конференцією єпископів Португалії. Він розповів про працю в’язничних капеланів та волонтерів, що служать у сфері богословській, соціальній та юридичній. Для ближчого сприйняття пенітенціарної системи країни о. Йоан, о. Костянтин і с. Вероніка відвідали місцеву в’язницю. Загалом у 55 тюрмах Португалії понад 13 тис. ув'язнених, 30,6% знаходяться під вартою в процесі суду та слідства, 40% випадків взяття під варту – за злочини, пов'язані з наркотиками. 20% - мігранти з різних країн. Серед них є українці, що потрапили за ґрати з різних причин.
18 листопада о. Йоан Дмитро (Лубів), о. Микола Мар’ян (Ярема), о. Костянтин Пантелей та с. Вероніка (Кішко) зустрілися з падре Жоау Мануелем Педру Нугейрою, капеланом, відповідальним за католицьку опіку в’язнями у дієцезії Лісабону. У Лісабоні та його найближчих околицях розташовано 12 в’язничних установ. В результаті наради розпочалися заходи з надання необхідних дозволів для відвідування українських мігрантів у португальських тюрмах.

середа, 23 лютого 2011 р.

Відгук про роботу служителів Українською Греко-Католицької Церкви

ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
ЛИЧАКІВСЬКА ВИПРАВНА КОЛОНІЯ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОГО
ДЕПАРТАМЕНТУ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ
У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ (№30)
79039, м. Львів, вул. Швченка, 156.


Відгук про роботу служителів Українською Греко-Католицької Церкви
отця Володимира Коника, ЧСВВ, та братів Чину Найсвятішого Ізбавителя.

Одна з серйозних проблем кримінально-виконавчої системи - рецидив. По статистиці 2/3 з осіб, які відбували термін у в'язниці, знову потрапляють туди в перші два роки після виходу на волю.
Для багатьох засуджених в'язниця стала «університетом» злочинного світу. Людина, що не зазнала внутрішніх змін, звільнившись з місць позбавлення волі, природнім чином повертається до колишнього образу життя, в кримінальне середовище. Проте тепер у нього за плечима тюремний досвід, він живий свідок того що кримінал скрізь здатний вижити. В результаті збільшується число і важкість скоюваних злочинів, порівняно з тим, за що він одержав першу судимість. З кожним новим терміном зростає і важкість покарання. Не рідко падіння закінчується смертною карою або довічним ув'язненням.
Зовсім по іншому відбувається з тими, хто зустрівся з священнослужителями, віруючими, волонтерами і через духовну освіту, наприклад, заочні біблійні школи, познайомився з високими етичними стандартами християнства. Ставши віруючими, ув'язнені змінюються. їх більше не займають тюремні безлади, наркотики, бійки, ворожнеча з адміністрацією колонії і навколишнім світом. Вони читають Біблію, обговорюють духовні питання, шукають друзів з такими ж інтересами. Після звільнення такі люди прагнуть потрапити Е церкви. Внутрішньо змінившись новонавернені думають не про те, як «відплатити» суспільству за своє покарання, а про те, як почати в цьому суспільстві нове життя, будучи вже законопослушними громадянами.
Вже не перший рік священнослужителі несуть християнські принципи в Личаківську виправну колонію (№30). За час відвідування і проведення Богослужінь істотно помітний вплив Слова Божого на засуджених. Є багато випадків, коли засудженні після звільнення з місць позбавлення волі стають законослухняними громадянами і не повертаються до минулих кримінальних зв'язків.
Також священнослужителі для підвищення освітнього рівня засуджених та покращення їхнього стану здоров'я періодично допомагають установі гуманітарною допомогою, канцтоварами, медичними препаратами та засобами особистої гігієни, продуктами харчування. Періодично допомагають у ремонтах приміщень, в яких відбувається робота релігійного та соціально-виховного та психологічного змісту.
Християнське служіння в установі тихо і скромно робить наше суспільство добріше і спокійніше.
За сумлінну та плідну співпрацю адміністрація Личаківської виправної колонії УДДУПВП у
Львівській області (№30) висловлює щиру вдячність
отцю Володимиру Конику;
братам редемптористам Ігорю Лепецькому;    
Михайлу Гасяку;
Андрію Яремі,
Івану Павликівському
Василю Гладяку
Андрію Хацку.
             
                              
Заступник начальника Личаківської виправної колонії
капітан внутріиіньої служби Горін І.Я.
Виконуючий обов'язки начальника Личаківської виправної колонії (№30)
майор внутрішньої служби
Бринза А.В.
 

вівторок, 22 лютого 2011 р.

Засуджені людьми, помилувані Богом!

Я називаю його Доном Боско, а він, усміхаючись, каже, що святі є на небі, а він – грішна людина. Він хоче допомогти встати тим, що спіткнулися і впали, щоб показати їм, наскільки гарним є життя без гріха, що Божа любов перевищує наш гріх, що Бог простить нам, якщо ми покаємося, якщо визнаємо нашу неміч, наші помилки, зумієм збагнути і повірити у те, що Хтось нас любить...
Мова йде про одного священика, о. Михайла Бугая, який вже майже десятиліття звершує своє священиче служіння у Бережанській Виховній Колонії для неповнолітніх. Нещодавно ми публікували інформацію про прощу вихованців колонії до Марійського духовного центру в Зарваниці. Сьогодні ж, у тиждень коли ми роздумуємо над євангельською притчею про Блудного Сина, хочемо сказати щось більше про цих хлопців, та про працю з ними. При всій своїй скромності (сказано без перебільшення) о. Михайло люб'язно погодився відповісти на декілька запитань.
- Отче, розкажіть, будь ласка, як вдалося повезти хлопців на прощу в Зарваницю? Як вам вдалося вивести ув'язнених на свободу?
Хочу уточнити запитання. Я розділив би його на дві частини. Щодо організації хлопців для того, щоб кудись поїхати, то з цим проблем не було. Їхнє бажання бути на волі - домінує завжди. Треба сказати, що багато з них у своєму минулому не були практикуючими християнами. Дехто з них взагалі не були християнами, бо прийняли Тайну Хрещення вже в нас в колонії, тому більшість не мали уявлення і розуміння того, що таке проща до святого місця, поки не відбули такої прощі.
Щодо законодавчої сторони, як вдалося зробити так, щоб хлопці побували «на свободі» (кажучи їхньою термінологією), слід сказати, що всі ті, які брали участь в прощі до Зарваниці, вже дуже близькі до звільнення, тому згідно закону є передбачений період адаптації. Вони виходять за територію колонії, звісно з охоронцями, йдуть на підприємства, виконують різного роду роботи, одним словом – адаптовуються таким чином до нормального життя в суспільстві. Хочу зазначити, що така проща до Зарваниці є вже нашою маленькою традицією. А як воно нам вдалося зробити перший раз, чесно кажучи, не пам'ятаю.
- Що ви можете сказати про особливості служіння як капелана у виховній колонії?
У двох словах це, напевно, неможливо сказати чи описати. Багато речей для декого може тут видатися дивними. Чесно признаюсь, багато чого колись було дивним і незрозумілим також для мене. Колись мене запитували: «Чого ти туди ходиш? Чи є взагалі якийсь зміст ходити священику в тюрму?» Але я б не хотів зараз детально говорити про це, бо це вже стара тема, яка була актуальною ще за часів Ісуса Христа. Його спілкування з митарями, грішниками та блудницями також багатьом видавалося скандальним, дивним, таким, що викликало осуд.
Інколи нам здається, що ми відокремили себе від зла, посадивши його за грати. Але ми мусимо знати, що це тільки на певний період часу. Хлопці, з якими мені доводиться працювати – це діти! А такими, якими вони є сьогодні, зробили їх ми! Особливості мого служіння у виправній колонії – це особливості праці з дітьми. Ці діти енергійні, вони хочуть себе проявити... Багато з них походять з неблагополучних сімей, де їм бракувало уваги або взагалі ніхто її не приділяв. Вони хотіли чимось себе відзначити... І відзначили... І потрапили сюди... Але, повірте, що вони і надалі залишаються дітьми. Для того, щоб вони звідсіля вийшли і стали іншими – більш свідомими людьми, українцями-патріотами, потрібно цих дітей (як, зрештою, і всіх дітей) виховувати.
- Ви як духовний батько говорите про дітей. Чого потребують ці діти?
Я не скажу чогось нового, це відомо всім батькам. Діти потребують уваги і любові. І цих дітей також треба любити, відноситися до них повноцінно, так, як до всіх людей. Не треба робити чогось надзвичайного, треба назвати їх по імені.
Моє служіння як священика полягає, перш за все, в уділенні Святих Тайн, найчастіше це є Тайни Хрещення, Сповіді і Євхаристії. Ось, наприклад, сьогодні на Святій Літургії до Святого Причастя приступало багато юнаків, і хочу сказати, що їхні обличчя змінювалися, їхні очі засвічувалися, коли, причащаючись, вони чули своє ім'я. Для них дуже важливо почути своє ім'я, адже дуже часто їх мають за кількість...
- Отче, ми знаємо, що Ви дуже скромні, але чи могли б Ви розказати про якісь здобутки Вашого служіння у виховній колонії?
Я б порівняв свою працю з працею чоловіка, який проповідує на вокзалі. Там з одного боку приходять автобуси, а з іншого – відправляються поїзди. Тому я б не говорив про здобутки. Чому так кажу? Бо колонія призначена для неповнолітніх. Термін перебування тут певних хлопців є дуже коротким. Часто буває так, що за рік поміняється більша половина тих, хто тут є. Якщо я і служу для них Святу Літургію кожної неділі, сповідаю, ми маємо духовні розмови – то контингент людей постійно змінюється. Я можу сповідати когось вперше в його житті, розуміючи, що це може бути і остання його сповідь. Для мене важливо, щоб у серці кожного з них залишилося хоч щось добре, позитивне, щось святе...

Розмовляв: Роман Демуш

http://www.dyvensvit.org/