24 березня 2012 року у Прилуцькій виховній колонії зустрілися волонтери пенітенціарного душпастирства брати Олег та Ігор Климончук, Юлія Щербій, Надія Штогрин, Катерина Фуркало, священики Роман Пушка і Костянтин Пантелей з вихованцями. Вступом до зустрічі була розповідь про Хрестопоклонний тиждень Великого посту, потім - Хресна дорога - молитовні роздуми про страсті Христові, про досвід Великого посту як дороги покаяння. Св. Таїнство Хрещення прийняли два вихованці.
Хресна Дорога та Хрещення у Прилуцькій колонії для неповнолітніх
Великий піст – один з найважливіших періодів для духовного поступу і роздумування. Роздумування над Євангелієм, життям святих, і ,що головніше, над своїм життям. Та найважливішим у цей час є роздум над життям Спасителя, його останніми годинами, прожитими на землі.
Важливими також є певні постанови у нашому житті, допомога ближнім і тим, хто особливо цього потребує. Дуже радію, що нам минулої суботи, 24 березня трапилась така можливість – допомогти тим, з ким ми не завжди маємо можливість поділитись своєю любов`ю, бо нас розділяє бетонний мур з колючим дротом. І хоч ми самі часто зневажаємо Бога своїми гріхами, все ж дуже добре, що ми змогли разом з вихованцями колонії роздумати над хресною дорогою Ісуса, власною роллю у ній.
Ми приїхали у Прилуцьку колонію для неповнолітніх традиційно разом з о. Костянтином та волонтерською групою з Києва, а також о. Романом. Дехто з волонтерів уже неодноразово був тут, дехто, як я, приїхав вперше. Коли ми увійшли на територію колонії там якраз був час прибирання – багато ув`язнених повиносили на вулицю свою постіль, повивішували сушити одяг, з деяких приміщень повиносили ліжка для миття підлоги та стін, хтось копав клумби чи підмітав територію. Поки ми заносили речі, потрібні для Хресної дороги та Хрест з зображенням Спасителя, на нас були звернені численні погляди: дехто з зацікавленням, дехто з несхваленням, дехто з веселістю казав «здрастє» :)
Всі вихованці були з поголеними головами, в схожих темних куртках, багато з них в старому і зношеному взутті. Було видно, що не хороше життя привело їх сюди, і не солодко їм. І тому декілька хлопців з ентузіазмом прийняли можливість чимось нам допомогти. Вони допомагали налаштувати обладнання для демонстрації слайдів, ставити Хрест та свічки. Та на моє здивування, коли ми запропонували бажаючим юнакам прочитати по стації Хресної дороги, вони з радістю погодились. Коли завели решту вихованців ми запропонували і їм долучитись до читання, і через декілька хвилин більшість аркушів зі стаціями були уже в руках в вихованців. Вони вивчали текст, розпитували нас як правильно читати, уважно слухали настанови отця Костянтина. І коли надходила черга комусь з них читати, було помітно, що хлопці дуже старались. Вони були з різних відділень, різного віку, але всіх їх, разом з нами об`єднувало співстраждання із Спасителем, якого зрадили учні і народ, якого піддавали нелюдським стражданням, як останнього грішника. Я впевнений, що завдяки нашим спільним роздумам над стражданнями Ісуса в деяких серцях, сповнених безнадії, все ж загорілась іскорка тієї безмежної Божої любові.…На сцені розп’яття Ісуса Христа, біля його підніжжя багато запалених свічок, як символ пам'яті про ті болі та страждання, які переніс Ісус за наші гріхи: «Він наші недуги взяв на себе, Він ніс на собі наші болі» (Пророк Ісая). Грала мелодія, яка підсилювала переживання кожного з 14 стоянь, а на екрані відображалися події дороги Спасителя на Голгофу. Увесь час у залі було тихо. Кожен чи то вслухався в слова, чи то у музику, а, можливо, знаходив щось глибше, аніж просто зображення в Христа на хресті…?!
На жаль, небагато часу ми мали на спілкування з учасниками і спостерігачами нашої спільної молитви, адже скоро на вихованців чекав обід, а у нас попереду ще була одна дуже важлива подія, найважливіша подія у житті двох юнаків, адже в цей день вони народжувались – народжувались у Христі. Силою обставин, Хрещення Андрія і Євгена проводилось на вулиці, і при підготовці Таїнства до священиків і нас стали сходитись ув`язнені. Одні розпитували про Хрещення, цікавились деталями, і отці відповідали на їхні питання, інші просто спостерігали. Потім з`явились похресники, які тут же переодягнулись у білі сорочки..
Мені важко описати словами відчуття, які я пережив. Коли люди, які уже в такому юному віці перетерпіли чимало негараздів і яких відкинуло суспільство, прагнули з`єднатись з Христом, стати дітьми Божими, відреклись сатани і всіх діл його та хрестились свяченою водою. Від отців Романа та Костянтина вони прийняли своє перше в житті Святе Причастя. Я думаю в цей момент навіть найцинічніші з хлопців, що були присутні, задумались. Думаю дуже важливо для них отримати надію на щасливе життя поза межами колючого дроту. Новохрещені хлопці, хоч і добряче змерзли, виглядали радісними...
Сподіваюсь, ці два сини Божі не відречуться від Ісуса, а будуть берегти любов до Нього у своєму серці. Але так важко любити, коли ти сам нікому не потрібен. Добре, якщо когось з вихованців чекають вдома, але ж більшість з них за статистикою потрапляють знову за ґрати, і уже не в юнацьку колонію. А більша частина засуджених потрапили в цей виховний заклад за крадіжки, здійснені через брак їжі. І дуже важко вирватись з цієї пастки, до якої юнаки потрапили ще в дитинстві, без допомоги. Тому їм такою необхідною є наша молитва.
Опісля Хрещення було спільне фото. Хлопці питали: «А ви дасте нам фотографії?» Деякі вихованці ставились до нас з цікавістю, деякі з відвертим цинізмом, деякі з байдужістю. Але все одно під час прощання нам задавали одне й те ж питання: «А коли ви знов приїдете?» А очі їх, ніби благали : «залишіться ще…хоч на трошки», але їм був уже час обідати, а нам їхати назад до Києва…І хоч нам майже не вдалось поспілкуватись з ними, все одно ми відчули атмосферу, яка панувала там, за муром. То був зовсім інший світ, зрозуміти який я думаю нам навіть близько не вдалося. Але після нього дещо по іншому ставишся до своїх проблем, які є настільки мізерними в порівнянні з проблемами тих людей.
Звичайно, ми провели надто мало часу з цими людьми і не мали змоги суттєво повпливати на їхнє життя, але ж і будинок не за один день будується, тим більше якщо тим будинком є людська душа.
Потрібно ще не один раз відвідати такий заклад, перш ніж буде помітна хоч мізерна зміна на краще. Є велика потреба у молитві за цих юнаків, які так її потребують, щоб вони змінились, щоб наблизились до Божого царства. Також дуже потрібною є молитва за людей, які їм у цьому допомагають. І я вірю, що спільними зусиллями, з Божою допомогою їхня праця не пройде марно, а дасть свої плоди. «Бо Той, хто надихає нас на боротьбу за перемогу, готовий допомогти борцям, які впливають на Його благодать.» - сказав Тома Кемпійський.Давайте разом, хоча б у дні Великого Посту, щодня обломлювати ті колючі терня обмов, заздрощів, лінивства й інших гріхів. Щоб Воскресіння Христове прийшло до нас не тільки в календарі, але головне – щоб воно відбулося в нашому серці!
волонтери Надія Штогрин та Ігор Климончук
У часі Великого посту Комісія Пенітенціарного душпастирства Київської Архиєпархії приготувала відвідування Вінницької (№ 86), Літинської (№ 123), Уманської жіночої (№129), та Черкаської (№62) виправних колоній. У заході брали участь священики Архиєпархії та Молодіжна спільнота «Єдність сердець». Серед капеланів були о. Віталій (Котик), о. Василь Рогацький, о. Олександр Плєшанов, о. Дмитро Белей, о. Юліан Шеремета, також с. Оксана (Пелех). Програму провадили волонтери Яна Мартиненко, Лілія і Вікторія Пупій, Юрій Дробноход та Ірина Гураль. Метою цього відрядження було ознайомлення священиків з діяльністю тюремного капеланства УГКЦ та запрошення їх до подальшого служіння в'язням. Прийом відвідувачів в установах був сповнений зацікавлення та уваги з боку засуджених. В'язням було особливо важливо побачити різні покликання, які реалізуються через християнське служіння: священики одружені і безженні, ієромонахи та монахиня, миряни-волонтери. Щире сприяння у проведенні зустрічей із засудженими надавало керівництво теріторіальних управлінь у Вінницькій та Черкаській області, а також відвіданих пенітенціарних установ.
