Інформація про служіння в'язничних капеланів УГКЦ.

«Терпеливістю і милосердям!»

 «Cum patientia et misericordia!»

Відродження душпастирства УГКЦ у пенітенціарних установах України розпочалося 1991 року, у часі її легалізації після років підпілля. Після перенесення 2005 року осідку глави УГКЦ до Києва блаженніший Любомир Гузар створив при Патріаршій Курії УГКЦ Департамент душпастирства у силових структурах України під керівництвом преосвященнішого Михаїла (Колтуна), єпископа Сокальсько-Жовквівського. За координацію служіння УГКЦ у виправних колоніях та в’язницях відповідає Відділ душпастирства у пенітенціарній системі України. Сьогодні душпастирська опіка проводяться регулярно в пенітенціарних установах № 3, 13, 27, 30, 40, 41, 44, 47, 48, 50, 55, 57, 63, 85, 110, 112, 120, 124, у виправних центрах № 118, 128, 135 у дев'яти слідчих ізоляторах та в трьох в'язницях для неповнолітніх України. Інші 6 установ наші священики мають можливість відвідувати тільки принагідно. Кожна з 12 єпархій на території України має головного капелана. Участь у служінні беруть священики, семінаристи, монахи й миряни – всього понад 200 осіб. Серед них – 37 священики-капелани. Більшість з них отримали сертифікати про засвоєння базового рівня компетентності для праці у пенітенціарних установах. Багато активних волонтерів є студентами або фаховими богословами, психологами, юристами, соціальними працівниками та педагогами.

Головними напрямками служіння є проповідь, катехизація, уділення Св. Тайн, сприяння у підтримці зв'язків із родиною, навчання, священиків і волонтерів основам місії Церкви у тюрмах. Неділя про Блудного Сина, за два тижні до Великого Посту, є проголошеною у Церкві Днем особливої пастирської турботи й молитви за в’язнів.

2007 року у співпраці з фахівцями Державної пенітенціарної служби України УГКЦ започаткувала програму, що лягла в основу навчання капеланів Церков-учасниць Місії тюремного служіння. 2008 року відбулося Перше паломництво Державної пенітенціарної служби України до Зарваниці за участю представників 7 Церков-учасниць Місії.

У співпраці з Державною пенітенціарною службою УГКЦ посприяло участі праць образотворчого мистецтва в’язнів у міжнародних мистецьких конкурсах у Відні (червень 2009) та у Берліні (грудень 2009, грудень 2011).

2009 року у Києві з ініціативи УГКЦ було проведено Міжнародну конференцію «Юридичний вимір пенітенціарного служіння», в якій брали участь чільні представники Міжнародної католицької комісії в’язничного душпастирства (ІССРРС) та Міжнародної асоціації тюремного служіння (PFI). 2011 року, УГКЦ за співучастю церков-учасниць міжконфесійної християнської місії «Духовна і благодійна опіка в місцях позбавлення волі» зініціювала проведення круглого столу в УКРІНФОРМІ «Реалізація релігійних прав засуджених до позбавлення волі та осіб, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення. Вплив духовно-морального фактора на виправлення засуджених». Таким чином розпочалася праця з розробки концепції пенітенціарного душпастирства у в'язничній системі України.

Зустріч Європейської ради ICCPPC з українськими капеланами відбулась у Львові у січні 2012 року, що засвідчило зростаючу увагу міжнародної спільноти до системи правосуддя та попередження злочинності в Україні.

29 травня 2012 року вперше в стінах Верховної Ради України обговорювалася проблема систематичної духовної опіки в'язнями. Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності у співпраці з Асоціацією Українських Правників та Українською міжконфесійною християнською місією "Духовна та благодійна опіка у місцях позбавлення волі",    провів «круглий стіл» на тему: «Участь релігійних організацій у формуванні законодавчих ініціатив у сфері пенітенціарної політики».

Контакт:

преосвященніший Михаїл (Колтун),
єпископ Сокальсько-Жовквівський,
керівник Департаменту УГКЦ
з душпастирства у силових структурах України
а/с В-125 Київ-1, 01001
тел./факс 044 279-19-20
e-mail: sokaleparchy@zhovkva.lviv.ua


  

ієрей Костянтин Пантелей,
керівник Відділу Курії УГКЦ з душпастирства
у пенітенціарній системі України
а/с В-125 Київ-1, 01001
тел./факс 044 279-19-20
 Тел. 098 422-9-221
 e-mail: panteley@ukr.net

Проповідь засудженим в свято Успіння Пресвятої Богородиці.

В день свята Успіння Пресвятої Богородиці священик Костянтин Пантелей та ієромонах домініканин Петро (Балог), віце-директор Інституту релігійних наук Св. Томи, молилися над хворими, які перебувають у міжобласній лікарні пенітенціарної системи БВК-85. Цього дня о. Петро висповідав засудженого громадянина Італії, що давно просив про Св. Сповідь перед католицьким священиком рідною мовою. У цей же час о. Костянтин обійшов палати зі словами проповіді на свято Божої Матері. Декілька хворих після операцій попросили про Таїнство Оливопомазання.

Після відвідування хворих в лікарні отці привітали зі святом і благословили працівників в адміністративному корпусі установи.

Лист ув'язненої Ірини В., Качанівська виправна колонія КВК-54, м.Харків.

Слава Ісусу Христу!

Доброго дня Вам, та доброго здоров’я шановний о.Ігор. Получила Вашого листа, за якого дуже Вам вдячна. Дякую Вам, що незабуваєте нас засуджених жінок і допомагаєте нам матеріально і морально.

Дай Вам Бог здоров’я і сил за Ваш труд, за Вашу опіку про нас в’язнів, за Вашу підтримку. У мене, дякувати Богу все нормально, працюю, хожу на богослужіння по вихідних, була у лікаря і ще раз пояснила за ліки, що потрібна печатка і вона мене вислухала уважно, а також почитала Вашого листа і поставила печатку. Знаєте може я не всі написала, бо згадала, що потрібно лікарство для запалення суставів-кінцівок на пальцях рук. Хочу Вас також іще запитати про одну річ. У мене срок чималий, ще залишилось сім років починають псуватися зуби. Тут в колонії є зубний лікар, стоматолог, він рве зуби, не вставляє, але лікувати зможе в тому випадку, коли зі свободи йому передадуть чи пришлють матеріал коли я попрошу його написати все, що потрібно для лікування зубів, чи зможете Ви мені прислати? Напишіть будь-ласка. Дуже-предуже вдячна Вам, що незабуваєте і про мого синочка дякую Вам за «Пасхальний кошик» для моєї дитини. Хай Вас Бог благословить.

А тепер хочу Вам розказати одну цікаву історію із свого життя, їх звичайно було багато, різних: веселих і сумних, трагічних і кумедних, а ось одна із них.

Сама я родом із Західної України, з Львівщини, є там таке містечко Ходорів. Я писала колись Вам, що багато років працювала в хірургії десь 16, дуже важке відділення як фізично, так і морально, не кожна людина зможе видержати пропрацювати там, де кожен день операції, трагедії різні, де після аварії привозять цілі сім’ї, де ампутують руку, ногу це жахливо, а недай Боже коли горе стається з малою дитиною, то взагалі невиносимо працювати. Бувало різне, але я не розщитувалася так як росло двоє діток яких треба було вчити в школі, одівати, годувати. Вся надія як на годувальника сім’ї, була більше на мене, ніж на мого чоловіка. Але будемо казати ще так, що я виконувала також доброчинну місію, вихожувала хворих пацієнтів. Дуже важливо і велика відповідальність вдало прооперувати хворого, а також важно і його виходити.

Наша лікарня у Ходорові знаходиться в такому зеленому, гарному парку, коли виходиш із лікарні зразу залізнодорожній вокзал прямо а праворуч тоже зразу автобусна станція і великий гарний базар з магазинами. Це по одній стороні, а по другій чуть збоку через залізнодорожній міст знаходиться величезний цукровий комбінат (був) який працював тоді і славився не тільки на всю Україну, а тоді весь Радян.Союз, а й за кордоном, наш цукор ішов на експорт у всі країни. Пам’ятаю такий випадок, що колись наша сусідка, яка у В.В.війну виїхала і попала в Австралію, а пізніше дуже допомагала рідним, написала, що їла наш рідний ходорівський цукор.

На цьому заводі працювало дуже багато народу близько 2ох тисяч, працювали в три зміни. І коли закінчувалася зміна люди йшли з заводу через міст сходили вниз до автовокзалу заодно вони проходили в’їзд з дороги у нашу лікарню. Знаєте, що я думаю, що вони є у кожній лікарні загублені, приблукані або підкинуті котики і собачки.У нашій лікарні їх також хватало, але всі вони бігали по парку їх підкормлювали хлопці, які працювали в котельні, а зимою обігрівали впускали всередину в котельню. Була в нас одна розумна собачка, непам’ятаю як її звали, вона завжди сідала при дорозі, де ішли юрбами люди з заводу. Сяде собі і сидить, може виглядала свого хазяїна, а може думала стати чиєюсь собачкою, незнаю, сидить собі бува тихенько виляє хвостиком, рівненько зложить дві лапки передні на них положе голову і дивиться, просто дивиться. Люди проходять собі, кожен на своїй хвилі, будні робота суєта суєт всі біжать, спішать; хто не звертає уваги на цю собачку, хто вгостить її якоюсь кров’янкою чи ліверкою, хто погладить, а хто… Був один такий мужчина який ніколи не проходив просто так біля цієї собачки, він так любив її добряче ногою вдарити (копнути) що вона відлітала на декілька метрів як м’яч і скавучала, а він так голосно реготав, стільки було радості перед друзями і гордості від цього вчинку, тай друзі ті також реготали. Я декілька раз таке бачила, давала зауваження. Але у відповідь чула грубі слова, матюки і тому подібне. А свідком цього вчинку я була нераз, так як вибігала іноді з лікарні на базарчик щось купити поїсти, коли ми з дівчатами сідали перекусити (на роботі). Пройшов час, незнаю рік чи два до нас в хірургічне відділення поступив мужчина, я впізнала його, це той що частенько бив ногою собачку. Його готовили до операції гангрена пальця, спочатку відрізали палець, через місяць ногу до коліна, настав день його виписки. Це було на моїй зміні, коли я працювала вдень. Ми звичайно допомагали хворим з’їхати ліфтом вниз потому сходами зійти, а внизу на вулиці чекала швидка, щоб відвезти його додому.

Мужчина ішов на двох милицях я збоку придержувала його, а жінка ззаді несла сумки з речами. А під сходами лікарні сидів песик виляв хвостиком, положив свою голову на дві рівно складені лапки і дивився в очі прохожим і тут я думаю, що погляди їхні зійшлися, тому що мужчина ішов поволі. -  За кілька хвилин песик підняв голову. Що було у кожного з них в голові??? у цій хвилині відомо тільки одному Господу Богу. Що думав мужчина в цю хвилину, може він хотів ще раз вдарити собачку, але Бог лишив його вже тої радості, не було чим вдарити, а може наоборот десь далеко в глибині душі він згадував свої вчинки, як він поступав, коли був здоровим. Хто його знає, про це знає тільки сам Господь Бог. Я дуже запам’ятала цей випадок і завжди розказувала про це своїм дітям.

Я думаю, що це була велика Господня кара. Ця собачка сиділа собі при  дорозі і нікого не чіпала не гавкала, не гарчала, просто сиділа, а її просто били і від її скавучання було стільки радості, стільки сміху. Але як Бог все розставив на свої місця, собачка залишилася собі жива здорова, а обидчик залишився без ноги.

Ця німина не вміє балакати, проклинати, бажати поганого цій людині, вона сидить собі і радіє світу, що живе, радіє людям що проходять повз неї, а ось іде людина яка вміє все, знає багато, вірить тільки не знає у кого, дуже сильна ця людина і зараз в лічені хвилини ця людина ніхто, вона слабіша і безпорадніша за цю собачку, яка не вміє балакати, сирота і бездомна. Божа сила велика. Вона ламає мури, скелі. Бог всесильний і його пильне око завжди дивиться за нами грішниками. Тільки ми цього чомусь не розуміємо, та і не хочемо розуміти, ми тільки тоді починаємо тверезо усвідомлювати всю суть ситуації, коли попадаємо в біду, коли накоїли багато лиха собі і своїм рідним, коли вже пізно. Звичайно прийти до Бога і покаятися ніколи не пізно, але краще, щоб такого не було. Треба завжди жити по Божих законах і дотриматися Його Божих заповідей а їх всього 10, а ми і толком і однієї не виконуємо.

Зараз, коли я опинилася тут, за скоєння свого вчинку є предостатньо часу все обдумати, передумати, переосмислити і сказати не тільки самій собі а всім, що якби я була завжди з Богом, дотримувалася Його закону Божого, не відступала від нього, то я б тут не опинилася.

Нам здається, що ми сильні розумні здорові все вміємо і можемо, ми красиві і горді нам не потрібні нічиї ні поради ні зауваження, бо ми можемо все. Ні!!! Ми ніхто, ми перед Богом просто мізерна піщинка Він може в долі секунди зробити з нами все, що хоче, але Він цього не робить, а терпить і плаче за нас і все одно дає нам шанс, прийти до нього покаятися попросити прощення і почати жити по-другому.

Ось така була історія в моєму краї на Ходорівщині, пізніше напишу Вам ще одну цікаву історію, яка була зі мною перед Паскою в дитинстві.

                            Пишіть.                         Ірина”

Парафіяльна служба милосердя