Пенітенціарна практика для семінаристів відбулася у Київському слідчому ізоляторі

Служіння людям, позбавленим волі, неможливо зрозуміти лише з лекцій чи книжок. Тому практичний вимір є невіддільною частиною формації майбутніх священників. У рамках курсу «Пенітенціарне душпастирство» семінаристи випускного курсу Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ разом із  о. Олегом Нестором, керівником відділу Пенітенціарного душпастирства Патріаршої курії УГКЦ відвідали Київський слідчий ізолятор.  Під час зустрічі семінаристи мали нагоду поспілкуватися з ув’язненими, почути їхні історії, разом помолитися та поділитися словом підтримки. За ґратами вони відкривали для себе іншу реальність — непросту, але сповнену щирого пошуку Бога, надії та боротьби за внутрішню свободу. «Така зустріч ламає стереотипи і вчить дивитися на людину очима Христа, а не через її провини», — поділились семінаристи після візиту. Учасники практичної зустрічі торкнулися не лише сучасності — але й священної рани історії. У цих стінах свого часу утримували тих, хто став символом незламної віри і культурної гідності українського народу: – Патріарха Йосифа Сліпого, – єпископів і священників УГКЦ, – українських інтелігентів, поетів, митців та багато інших патріотів і культурних діячів. Копії їхніх кримінальних справ нам люб'язно були представлені пенітенціаріями у музеї установи.  “Тут особливо відчуваєш, що Христос входить у найтемніші простори людського життя. І коли ти стоїш у тих коридорах, де молився Йосиф Сліпий, раптом розумієш: тюремні стіни можуть ув’язнити тіло, але не серце, яке вибрало Бога”, — поділився о. Олег Нестор. Цей візит — більше, ніж частина навчального курсу. Це урок бачити людину очима Христа. Урок відповідальності, співчуття і сміливості бути поруч там, де інших немає. Висловлюємо щиру подяку керівництву і працівникам Київського слідчого ізолятора за відкритість і служіння.

Пенітенціарне душпастирство УГКЦ

У Вінницькій установі виконання покарань священник уділив Тайну Вінчання

У світі, де панують жорсткі правила, обмеження та ізоляція, Бог прокладає шлях до справжньої свободи — через любов, прощення і надію. Сьогодні працівники державної установи «Вінницька установа виконання покарань (№1)» стали свідками неймовірної події: у стінах установи відбулося вінчання. Два серця з'єдналися перед лицем Бога, незважаючи на бетонні мури та колючий дріт.

Це не просто весілля. Це — таїнство, що має глибоке духовне значення. Вінчання в місцях позбавлення волі — це акт віри і надії, символ того, що навіть у найтемнішому місці може засяяти світло любові. Це крок до духовного оновлення, до життя з Богом і одне з одним, не дивлячись на минуле.

Особливо зворушує, що Церква не забуває про тих, хто оступився. Священик, який проводив обряд, сказав прості, але надзвичайно влучні слова: «Тут, де закінчується свобода, починається справжнє покаяння і можливість нової дороги». І справді, для наречених цей день став не просто подією — він став початком нового життя.

Ми віримо, що любов — це найбільше благо, яке здатне змінити серце. І якщо вона справжня, то не боїться ані часу, ані обмежень. Нехай Господь благословить нову родину, а їхній приклад надихне інших не втрачати віру і не соромитися любити — навіть тоді, коли весь світ здається ворожим.

Прес-служба Вінницької установи виконання покарань

Священник і волонтери відвідали ув'язнених жінок у Київському слідчому ізоляторі

22 квітня 2025 року отець Ігор Онишкевич, настоятель громади Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі, разом з волонтерами Орестою Цибрівською і Роксоляною Хмарою відвідали ув'язнених жінок у Київському слідчому ізоляторі з великодніми вітаннями і словами розради.

Отець Ігор Онишкевич:

У Світлий вівторок відвідали жінок в Лукянівському слідчому ізоляторі. Служили Волонтери Ореста і Роксоляна. Дарували Паски від п. Василя. Сьогодні День 22 квітня, Державна кримінально-виконавча служба України відзначає 27-му річницю від ча утворення.

Наше служіння Карітас Київ 1992-2007 рік мали проект служіння жінці в тюрмі. Марта Бліхар очолювала це служіння для жінок у всіх в'язницях. Керівник пенітенціарної системи Василь Кощінець сприяв створенню повноцінного капеланського служіння.

Сьогодні наш Карітас Печерськ за сприянням о. Костянтина відвідали ув'язнених жінок. Вони всі дякували о. Костянтину і просили за молитву і не забувати про них. Я особисто був вражений умовами утримання, чистотою, свіжим повітрям. Бо маю пам'ять відвідин в 90 роках коли сморід і цигарковий дим наповнював камеру. Тепер це новозбудоване приміщення за європейським стандартом. Де жінки утримують в чистоті прикрашають іконами, картинами, бачив Біблію і маленькі бібліотеки. Дякуємо працівникам виправної установи і психологу Людмилі, яка супроводжувала нас.

Всіх освятили святою водою і привітали з Паскою.

Христос Воскрес!

Волонтер Роксоляна Хмара:

Дорогі друзі, у Світлий Великодній вівторок, ми з отцем Ігор Онишкевич  з церкви Св. Миколая, що на Аскольдовій могилі та нашою прекрасною Орисею, яка не пропускає жодну службу Божу, провідували жінок вʼязнів Лукʼянівської вʼязниці.  Їх зараз в Лукʼянівці біля двохсот. Є жінки з маленькими дітьми. 

Це моє перше провідування, і я дуже хвилювалася. Як я побачу цих людей, що їм скажу, чим їх можна втішити?!

А до того ж моє хвилювання ще від того, що тут в різні часи, були увʼязнені сотні відомих особистостей України. І серед них, мій чоловік, славної памʼяті, політвʼязень, депутат ВРУ багатьох скликань, Герой України Степан Хмара, який в 1990 році, через сумновідомий інциндент з полковником КГБ Григорʼєвим в переході на Майдані, був арештованим прямо у ВРУ та сидів у Лукʼянівському СІЗО понад 9 місяців. 

Відомо, що  перед етапом до сибірських концтаборів тут перебував увʼязнення  єпископ греко-католицької церкви Йосип Сліпий і багато інших мучеників за правду і справедливість.

Спочатку мене вразили десятки різних ґрат та замків, через які нам треба було пройти, щоб потрапити всередину вʼязниці. Потім у нас все забрали, всі наші речі, сумки і телефони, фотографувати там не дозволяють, але нам зробили декілька фото, які я вам покажу.

І тоді  я побачила подвірʼя вʼязниці, де зі всіх сторін на тебе дивляться чорні, загартовані вікна. На території також є церква, у якій ми відправили пришвидшену Службу Божу. 

Приміщення, де утримують жінок є новим, його побудували десь 13 років тому, і можна сказати, що гарним, порівняно з іншими, як кажуть люди, що віддавна сюди приходять. Воно має чотири поверхи, камери на двоє, троє і найбільше ми бачили на 13 жінок. 

Чесно кажучи я побачила зовсім не те, що очікувала. Камери , чи радше сказати кімнати,  у дівчат досить удомашнені, подекуди   є картини на стінах, телевізори, деякі досить світлі. По них бігають домашні улюбленці, тепер у вʼязниці дозволяють тримати котиків.

Видно, що жінки у більшості дуже чекали на нас, вони були прибрані, нафарбовані, раділи і намагалися нас чимось пригостити. Просили їх поблагословити. Отець Ігор освячував їх свяченою водою, а ми дарували пасочки, образки і календарі. У камерах ми помітили багато книжок. Дехто давав нам фрукти і навіть крашанки. А жінка на імʼя Ірина подарувала нам,  зроблених своїми руками, біленьких ангеликів.. Це було якось особливо зворушливо.

До речі, там зараз відбувають покарання колаборанти, і деякі відмовилися зустрітися зі священником. І це єдині, хто не захотів Божого благословення. Я була рада, що так сталося, бо для мене цей злочин не має прощення. Хоча, церква по - іншому дивиться на це, і дає шанс і право на покаяння всім, навіть найстрашнішим злочинцям.

В тюрмі не прийнято розпитувати за що і скільки  тут сидять люди, тому ми цього і не питали. Але, знаємо, що зараз там перебуває одна довічниця. Ми благословили її святою водою через прочинене віконце, у камеру зайти не дозволялося. А також деяка кількість жінок, що з різних причин вбили по декілька людей і навіть власних дітей. 

Одне було помітно - ці люди хочуть покаяння, вони дуже зраділи, побачивши священника, і прямо говорили нам, що дуже очікували Благословення. 

І лише тепер я відчула наскільки важкою є робота, яку постійно роблять наші священники Constantin Panteley та отець Ігор Онишкевич, дуже дякую їм за це. 

Коли я вийшла за стіни Лукʼянівської вʼязниці, тільки тоді я достеменно зрозуміла, що означає слово СВОБОДА! Ми перебували там не більше декількох годин, але відчувалося це наче ціла вічність, і чомусь постійно не вистарчало повітря. І тільки коли ми вийшли назовні, я вдихнула на повні груди і відчула Свободу.

Пенітенціарне душпастрство УГКЦ