Церква покликала мене до служіння в пенітенціарному душпастирстві.

Злодії. Убивці. Крадії. Думаючи про злочинців, ми ніколи не враховуємо, що це теж чиїсь діти. Комусь за них болить душа. Ми ж вважаємо справедливим для них тільки покарання. Або байдужість. В’язничний капелан отець Костянтин Пантелей спілкується з цими людьми, як з… людьми. З повагою і обережністю до їхніх почуттів.

Отче, яка Ваша місія?

Церква покликала мене до координації служіння в пенітенціарній сфері. Чи потрібно це комусь? В першу чергу, звичайно, це потрібно Богові. Також я бачу велику потребу у в’язнів, а, відповідно, і для себе. Мені важко сказати, що вони чекають почути. В’язні не діляться своїми очікуваннями стосовно цього. Думаю, в реаліях, у яких вони опинились, їм просто радісно бачити людину, яка сприймає їх без осуду, яка просто  присутня…В тих місцях, де всі ходять вбрані в уніформу. Священик там – це людина, чиє служіння не пов’язане з обмеженням свободи. Присутність священика у в’язниці змінює акценти, ставить наголос на чомусь іншому. Ці люди перестають почувати себе відчуженими. Вони чуються потрібними.

Як примирити в’язнів, які вчинили важкі злочини, самих зі собою? Допомогти їм знайти спокій?

Це предмет сповіді. Вони шукають цього: можливості зрозуміти самих себе. Тому для них це одне з важливих питань. Однак діяльність капелана не слід плутати із завданням психолога.

Справа в тому, що в пенітенціарній сфері працюють професійні психологи. В якійсь мірі ми, в’язничні капелани, теж несемо соціальні і психологічні контексти, самим душпастирством. Але ми не користуємось інструментарієм, яким послуговується психолог. Ми не проводимо тестування, не проводимо тренінгів. Ми працюємо в зовсім різних площинах. Залишаємось кожен на у своїй ніші. Потрібна психологічна робота, соціальна служба, але потрібне також служіння священика. Це абсолютно не порівнювані речі.

Чи вдається вибудувати діалог?

Все дуже по-різному. В’язні можуть бути цілком мовчазними і тільки сприймати, слухати, без жодної реакції. Таке трапляється, коли присутня якась інша особа. Це складно, немає зворотного зв’язку. Не знаєш, що вони розуміють? Чи вони сприймають, чи народжується якийсь  спротив або неприйняття почутого? Люди слухають уважно, дивляться. Слід розуміти, що кожна така людина  переживає тяжкі хвилини свого життя і не знаходить для себе відповіді «Що і чому? Доки?». Кожна людина, яка знаходиться за ґратами, має причини по-різному сприймати духівника. Часом це може бути гнів. Іноді ж така реакція - це може бути провокація, перевірка - хто прийшов? Може бути, що людина сумнівається в щирості, мотивації духівника: чому він сюди приходить? Кожна реакція залежить від стану душі людини.

В’язень і священик перебувають у абсолютно різних системах цінностей… Як ви з цим ладнаєте?

Людина може взагалі не асоціювати себе з вірою, з церквою. Але проблема в тому, що це нічого не говорить про цінності.   Вони можуть мати цінності ще вищі, сильніші. Річ у тім, що вони, в своєму дослідженні життя, знаходяться глибше навіть, ніж хтось із нас. Ми  знаходимося в спокійній ситуації. А вони, з огляду на різницю в інтенсивності свого пошуку, якраз зацікавлені в тому, щоб свідчення, яке священик приносить було якомога менш поверхневим. Якщо ми залишаємось на поверхні і не заходимо на глибину, на якій він знаходиться, в’язня це не просто дратує, - його це гнівить. Питання добра і зла, питання як сприймати обставини, змінити які вище сил, – всі духовні питання в них загострюються. І ці люди не терплять навіть тіні фальші. На будь-яку тему можна говорити прекрасними словами формально, але це не означає, що це сприймуть. Сприймають тоді, коли людина слухає, реагує. У мене був випадок коли один в’язень після розмови просто зізнався, що хотів мене перевірити. Сумнівався в тому, чому я прийшов і що я тут шукаю.

Як спілкуватись із в’язнем на християнську тематику?

Людина ставить запитання, або мене виводить на чисту воду своєю поведінкою, а тоді… У людей в неволі є багато релігійних питань, на які неможливо дати просту відповідь. І не дати відповіді теж неможливо. Найбільш важлива річ – зрозуміти людину. Не даючи їй рецепти. Священик в колонії чи тюрмі – це не довідник з релігієзнавства. Священик – це свідок. Добрий чи фальшивий. І його сприймають як свідка: «Подивися, як я тут живу, подивись що зі мною відбувається... Скажи, наскільки те, що я скоїв заслуговує такого мого стану. Скажи мені, якщо можеш, як з цим справитись: з невідповідністю того, що я скоїв з тим станом, в якому я перебуваю. Спробуй дати мені рецепт життя, при тому, що я сам можу давати рецепти життя…» Наприклад, я не вважаю, що належу до людей, які пережили тяжкі досвіди життя. І давати, з висоти свого не пережитого горя, рецепти людині, яка це горе переживає – це цинічно і бездушно. Тому повинна бути обережність. Повага до того, що людина може почувати, і як вона може себе повести.

Які проблеми в’язничного капеланства зараз актуальні?

Є запити, матеріальні, на які ми могли б зреагувати. Наприклад зараз на території окупованій росіянами і тими, хто з ними пов’язав свій вибір, залишились в надзвичайно складних умовах наші громадяни. Це в’язні, які залишились на окупованих землях. Там є понад 20 пенітенціарних установ, які знаходяться в жахливому стані. Їх не годують особливо… ніхто не цікавиться ними. У них є альтернатива: їм можуть дати зброю і спонукати їх заробляти вбивством на боці так званих «ополченців». Але не всі на це погоджуються. Ті, хто  залишаються в цих тюрмах… Вони у дуже тяжкому стані. І вони дзвонять і просять «Зробіть щось, щоб нас відпустили… Дайте нам щось їсти». Формально кажучи ми можемо допомогти. Але зараз, коли наші вояки потребують підтримки, сказати суспільству «давайте скинемось на в’язнів?». 

Є і простіші випадки, є більш доступні тюрми, які не перебувають під окупацією, які теж потребують допомоги. Ми робимо кілька раз на рік такі акції, але вони доволі кволі. Рівень підтримки, не зважаючи на простоту цієї дії, - мінімальний. Найскладніше пояснити що це потрібно. Бо є з ким порівнювати: люди в онко-лікарнях, діти-сироти, війська, що перебувають у потребі… Не було би війни – все-рівно було би складно. У Києві мені дуже допомагає громада Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі, також, часом громада при монастирі Св. Василія Великого. В маленьких містах капелани чуються самотніми без підтримки. Тому дуже важливо розбудити увагу місцевого єпископа до в'язничного служіння, а ще більше - церковних громад і спільнот вірян.

В цьому є складність в’язничного капеланства. В’язні потребують елементарного, предметів гігієни, одягу, їжі. Лише тоді все, що звучатиме на релігійну тему буде автентичним.

Чи трапляються, після всього побаченого, зневіра або конфлікт переконань?

Ні, до зневіри ніколи не доходить, Богові ці люди дуже потрібні, тому завжди приходить вчасна підмога від несподіваних доброчинців. Я не маю релігійних переконань. У мене є релігійна віра. Релігійні переконання – це теорія, ідеологія. А моя віра – це не ідеологія. Я не несу в тюрму ідеологію. Вона привела б мене до стану ворожнечі проти того, хто є інакший, ніж я. Тому я не маю переконань. А маю тільки віру. І її я несу.  

Маріанна Фіртка.