СЛУЖИТИ В МІСЦІ, ДЕ МАЛО НАДІЇ

2021-го наша Церква відзначає 30 років, відколи відродилося капеланське служіння в пенітенціарній системі (установах попереднього ув’язнення та кримінальних покарань). Про особливості духовного служіння тим, хто перебуває в умовах обмеження свободи, розмовляємо з о. Костянтином Пантелеєм, відповідальним за пенітенціарне душпастирство УГКЦ.

— Мабуть, 30 років — достатній період, щоб підбити певні підсумки, зробити висновки? Якими були ці роки для такого особливого душпастирства?

— Шлях пройдено чималий, але багато праці попереду. Та, мабуть, найважливішим здобутком є те, що діяльність в’язничного душпастирства в Церкві координує відповідний відділ у складі Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ. Верховна Рада в 2015 р. прийняла Закон про в’язничне капеланство. І тепер наш відділ бере участь у дорадчому органі при Міністерстві юстиції України — Душпастирській раді з питань релігійної опіки в пенітенціарній системі, що забезпечує міжконфесійну взаємодію. Членами ради є представники дванадцяти різних релігійних організацій. Окрім християнських Церков, у ній беруть участь мусульмани та юдеї. Ми працюємо над запровадженням штатного капеланства. Таку необхідність відчули, власне, під час пандемії, коли душпастирі не могли відвідувати в’язнів. У світовій практиці навіть під час карантинних обмежень штатні капелани продовжували духовну опіку над ув’язненими. 

Ще одним здобутком цих років праці є величезний потенціал волонтерів-мирян — понад тисячу осіб в Україні, із них приблизно дві сотні готові допомогти за першої потреби.

— Як, власне, виглядає капеланське служіння у в’язниці?

— Звісно, що в капеланському служінні задіяно чимало мирян як асистентів, помічників, катехитів, котрі нарівні зі священниками отримують спеціальний дозвіл на відвідування установи. Доброю практикою вже стала участь у цьому служінні семінаристів, котрі ще не отримали священничих свячень, але можуть провадити катехизацію та духовні зустрічі. Коли ж говоримо про душпастирську опіку, то вона включає й індивідуальні духовні розмови, і служіння Таїнствами (Сповідь та Причастя), і супровід упродовж терміну ув’язнення. Іщо тут найважливіше — забезпечення в’язням контакту із зовнішнім світом. Сьогодні в Україні таке служіння, наскільки це можливо, здійснюють Церкви різних деномінацій.

— Очевидно, це непросте служіння…

— На жаль, його ускладнює відсутність у нашій державі підзаконних актів, які врегульовують душпастирську опіку, тож керівництво кожного пенітенціарного закладу на власний розсуд вирішує, у яких умовах мають її здійснювати. Особливо це відчутно, коли про пастирську допомогу ув’язнені просять спонтанно. А тут важливо скористатися моментом, бо інколи йдеться про питання життя і смерті, перебування людини на межі суїциду…

Трапляється, що в’язень місяцями чекає на сповідь. Це характерна ситуація для довічно ув’язнених, до яких священник рідко може потрапити через адміністративні обмеження.

— Чи доводилося Вам бути свідком кардинального навернення у в’язниці?

— Трапляються випадки, коли довічно ув’язнені стають глибоко релігійними, вибирають аскетичний спосіб життя: невибагливі щодо одягу, відмовляються від телевізора, постять в їжі. Вони, переживають навернення, добровільно приймають кару. Як правило, це відбувається всупереч умовам і середовищу в’язниці. Переміна серця й прагнення примирення — непростий і довготривалий процес. Завдання капелана та волонтерів під час духовних зустрічей і молитов власне й полягає в тому, щоб допомогти ув’язненому переживати навернення, а їхня присутність дає можливість створити певне коло однодумців.

— Чи популярне поміж в’язнів відвідування молитовних та духовних заходів?

— Так. На жаль, приходять не завжди саме ті, хто найбільше цього потребує. Все ще існують перешкоди, які походять від кримінальної субкультури та від адміністративних обмежень. Усе ж для релігійних обрядів і служб керівництво установи, ідучи назустріч побажанню в’язнів, виділяє окрему територію, споруджує невеличку каплицю чи Дім молитви. Але є також потреба в індивідуальних розмовах. А через брак відповідних приміщень ми не завжди маємо можливість для зустрічей. Зазвичай духовні бесіди та сповіді відбуваються в кімнатах психологів, проте нерідко доводиться спілкуватися з ув’язненим у зовсім випадковому «закапелку». При плануванні нових установ необхідність простору для цього й досі не враховують.

— На Вашу думку, чи можливо за умов обмеження свободи жити більш-менш повноцінно?

— Для цього потрібно, щоб в’язниця ставала більш людяною, щоб у ній виявлялися й справедливість, і милосердя. Як це зробити? Створити безпечний простір для зустрічей із зовнішнім світом, куди могли б приходити люди з різноманітними соціальними програмами. Часто щодо пенітенціарної системи, яка все ще є пострадянською, уживають термін «ресоціалізація». Він означає: «підготовка до повернення в суспільство». Але це ілюзія — сподіватися, що перебування в’язня в умовах «життя згідно з режимом установи» та в середовищі інших правопорушників може якимось чином підготувати його до повернення в суспільство. Насправді ніякої ресоціалізації не відбувається. Тому-то, щоб життя особи, яка відбуває покарання, було повноціннішим і вона не втратила людяності, треба, аби в’язниця створювала можливість регулярно підтримувати живий контакт із зовнішнім суспільством. Бо навіть присутність психолога (одного на 500 осіб!) чи спорадичні відвідини капелана разом із волонтерськими групами (а це визначена кількість годин на місяць) або ж зустрічі з ініціативи адміністрації установи не дають бажаного результату. Власне, є величезна потреба створення таких безпечних майданчиків для реалізації різноманітних проєктів соціального та духовного характеру. Бо «ресоціалізація» — процес постійного контакту з людьми з-поза установи. На жаль, у нашій пенітенціарній системі досі ніхто не думає про щось подібне до цього. А в’язнична «закваска» псує, і лише одиницям вдається зберегти людські риси характеру, а навіть набути певних чеснот.

— Чому контакт із зовнішнім світом настільки важливий?

— Щоб відновити в особі в’язня довіру до зовнішнього світу, а передусім — його душу, віру в себе, у власну гідність та здатність бути в суспільстві, виправивши скоєне зло, а якщо це вже неможливо, отримати пробачення й примиритися з людьми, яких скривдив. Коли Церква покликала мене до служіння у в’язниці 2006 року, то я зустрівся з відчаєм, німими запитаннями в’язнів, котрі мене дуже вразили: «Ну от я тут сиджу… І як це допоможе мені пережити прощення, спокутувати провину? Як моє перебування тут змінить наслідки мого злочину?» Я бачив гнів, агресію ув’язнених стосовно себе самих, суддів, які винесли вирок, свідків, персоналу установи та в’язнів поруч. Людина там злиться й вигорає емоційно, бо монотонне «сидження у в’язниці» ні до чого не приводить. Воно не стає надолуженням за скоєний злочин, а навпаки, діє за принципом стисненої пружини, яка спрацює, коли людина повернеться до соціуму, — усю накопичену злість, увесь біль, що вистраждала за час ув’язнення, вона викине на своїх рідних і на середовище, у яке повернеться.

— Ці Ваші слова, думаю, для багатьох із нас стануть відкриттям і нагодою під іншим кутом зору подивитися на особу, яка відбуває покарання…

— Ми розуміємо, що в’язні є небезпечними для суспільства, і вважаємо, що найкращий спосіб захисту від них — замкнути їх. Але «сидження під замком» без жодної належної участі суспільства зовні матиме лише негативні наслідки. Це особливо відчутно в установах тривалого або довічного ув’язнення. Думаю, що карантин і обмеження, які ми сьогодні всім суспільством переживаємо, можуть нам допомогти відчути й усвідомити, наскільки ізоляція є неприродною для людини та які негативні наслідки спричиняє. Я, звичайно, не хочу знівелювати функцій, які виконує в’язниця, убезпечуючи суспільство від злочинів і тих, хто їх скоїв. Проте хочу наголосити, що суспільство покликане бути присутнім у ній через найкращих його представників. Бо в’язницю можна прирівняти до бочки з кислотою без свіжого повітря, до місця, де бракує надії, а злоба людська лише помножується. Як цьому зарадити? Бути відкритими на реформи й створювати в установах сектори та безпечний простір для діалогу й реалізації соціальних проєктів для ув’язнених. Дуже ефективно діють також зустрічі із жертвами злочинів…

— Розкажіть про це докладніше, будь ласка…

— Це неймовірно плідна практика світового досвіду служіння в окремих пенітенціарних установах. Власне, на зустрічі з ув’язненими приходять особи, що пережили травму, утрату, біль через скоєний злочин, а також зцілилися від цього болю й тепер мають відвагу та бажання допомогти ув’язненим пережити примирення. Як це діє? Розповіді таких осіб, котрі діляться тим, що вони пережили, допомагають ув’язненим усвідомити вчинене зло, його наслідки й справді сприяють глибокому внутрішньому розкаянню та мотивують до змін.

— Чи існує така практика в Україні?

— Таку практику у світі започаткували християнські церкви наприкінці 80-х років ХХ ст. В Україні мені відомий досвід такого служіння пастора Євангельської Церкви Євгенія Дмитрієвського, який служив у Бучанській виправній колонії, що біля Києва. Коли хтось із в’язнів, що приходив на молитовні зустрічі, дозрівав до щирого каяття за злочин, то пастир пропонував йому записати відеозвернення до людей, яким він завдав зло (звісно ж, із дозволу адміністрації та в рамках закону). У цьому відео кривдник просив пробачення з таким глибоким болем, що це не залишало байдужим нікого. А це надзвичайно важливий момент у процесі примирення. Адже люди, які зазнали кривди від злочинця та були свідками його вироку, не раз живуть зі страхом в очікуванні помсти з його боку, коли він вийде на волю. Таке ж відеосвідчення втамовує біль не лише цьому ув’язненому, а й жертвам злочину, приносить мир. Я бачив ці відео та історії, пов’язані з ними, — і вони вражають. Найбільше мене зворушив один випадок старенької подружньої пари з Києва. Переглянувши адресоване їм відеосвідчення, вони найближчої суботи зібрали продукти й приїхали з візитом до того ув’язненого. А раніше ж, під час суду, цей злочинець погрожував їм кулаком, обіцяючи поквитатися. На момент їхньої зустрічі він відбував третій термін ув’язнення за грабунок. Проте його життя змінилося завдяки власне ініціативі примирення, що її провадять християнські церкви, і значну роботу в цьому виконують також волонтери. Завдяки такій програмі десятки людей пережили примирення. На жаль, це рідкісна практика.

— Що є найбільшим ворогом примирення?

— Мабуть, гординя і злість. Вона роз’їдає людину ізсередини. А назовні скерована насамперед на працівників установи, потім уже на в’язнів і ввесь світ.

Часто злість стає причиною самоушкодження, а навіть суїциду, якщо вчасно не надати допомоги. Трапляється, що людина засуджена несправедливо. Тоді вона не поводиться агресивно, а навпаки, упадає в депресію, понурість, апатію, ніби вона заживо померла. Відверті агресивні дії виявляють люди, які й так були схильні до гніву, а його підсилила якась несправедливість під час судового процесу.

— Що є ліком для цієї проблеми?

— Найперше — збереження соціальних зв’язків із рідними, якщо це можливо, та контакт із відкритим суспільством. Сюди належать зустрічі релігійного характеру і різні соціальні проєкти. Щодо стосунків із рідними, то тут також часто спостерігаю кризові ситуації, бо ці стосунки або зовсім обриваються, або дуже напружені, або ж перебувають у «замороженому» стані. Зазвичай рідні приховують правду про ув’язнення через сором та упередження з боку оточення. Тому душпастирство в пенітенціарній системі — це не лише служіння ув’язненим, а також опіка й підтримка їхніх сімей, зокрема дітей, котрі можуть найбільше відчувати наслідки такої кризи в сім’ї (і через моральні закиди, і через брак належного фінансового забезпечення, і цькування з боку ровесників). Ба більше, окремим напрямом капеланства є також праця із сім’ями працівників установ. Зараз перед нами стоїть чимало викликів, і одним із них є, власне, розвивати всі ці напрями служіння.

— Хай Бог допомагає у Вашому служінні, отче!

— Дякую!

Розмовляла Олеся Колос

Журнал "СЛОВО"

Споконвіку було Слово №4 (62)