Шукати в цьому блозі

пʼятниця, 30 вересня 2011 р.

Католицький вісник №16 (517) 4 вересня 2011р. рубрика СОЦІУМ

ДЛЯ ЧОГО ІСНУЮТЬ В'ЯЗНИЦІ?
Ця розмова наштовхнула на думку, що в'язниця - це не "край незнаний, звідки ще ніхто повертався" (монолог Гамлета, Шекспір), але нагода переосмислення свого життя, для когось - шлях до Бога. "Кожне суспільство доручає законній державній владі реагувати на злочинність за допомогою правоохоронних служб та системи правосуддя. Але в тій реакції має залишатися досить місця для витривалої і безумовної людяності, щоб особа, зрозумівши, що її вчинок гідний кари, водночас залишилася у глибокому усвідомлені своєї гідності, щоб колись повернутися до нормального співжиття із людьми", - говорить священик Костянтин Пантелей, керівник Відділу з душпастирства у пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ.
Що таке в'язниця і для чого вона існує?
В'язниця - це прийняте законом покарання за злочин. Вона існує для того, щоб злочинець усвідомив тяжкість свого вчинку, змінив свою поведінку та повернувся до нормального суспільного життя. А також, щоб застерегти інших від правопорушень. Тобто в'язниця існує для добра суспільства. Вона, певною мірою, обмежує зло і беззаконня, які є наслідком гріха.
Ми, ради відносного комфорту та безпеки, приймаємо необхідність існування покарання ув'язненням. Тому тюрми, на жаль, будуть супроводжувати людську цивілізацію стільки, скільки триватиме світ. (див. Пенітенціарна політика держави потребує значних змін!Але відчуття безпеки для нас буде чимось фальшивим і тимчасовим, бо тюрма не вирішує проблему наслідків злочину, а часто стає місцем, де беззаконня помножується. Тюрма стає лише помстою та відчуженням "нас" від "них". Важко уявити собі, що сталося, коли б правоохоронні та пенітенціарні службовці одного дня дружно не вийшли на роботу... Страшнувато.
Але самих лише службовців правоохоронних структур ніколи не буде достатньо для зцілення від наслідків злочину. Суспільство має бути присутнє у тюрмах за посередництвом юридичних та соціальних служб, духовенства та мирян, щоб людина не втрачала відчуття приналежності до спільноти.

Часом суспільство сприймає в'язнів однозначно як грішників. Але чи завжди це так? Особливо стосовно несправедливо засуджених.
Я б не хотів говорити про в'язнів лише як про грішників, тому що це означало б, що ми не є грішниками. Можна поставити питання: чи завжди ті, хто знаходяться за ґратами - злочинці? На мою думку ні, не завжди. Випадки несправедливого засудження - це майже безвихідь. І суть не у провині, а у ситуації, коли людину звинувачують, а вона не може себе захистити. Або може тривалий час намагатися це зробити ціною втрати здоров'я, нервів, життя.

Патріарший хор у ВК № 35 під Києвом.

З душпастирської сторони зарадити у такій ситуації важко. Треба мати велику віру, що Бог допустив це не для того, щоб людина загинула, а для її добра. У таких обставинах потрібно бути свідком того, як людина переносить свою біду і дуже уважним слухачем. Якщо щось і казати, то ні у якому разі не повчати. Це можуть бути тільки слова потіхи, але такі, які линуть з глибокої віри і досвіду страждання. Адже людині, яка не страждала, важко потішити страждаючого, це буде якось не автентично.
Чи в'язниця - це завжди ефективний засіб плекання добра людини? Чи часом вона не стає причиною того, що особа утверджується у виборі чинити зло?
Звісно, тюрма ще за радянського періоду була місцем передання злочинних традицій. У перенаселеному приміщенні, де знаходяться люди дуже неординарні, з різними здібностями та досвідом, утворюється певна
ієрархія, люди підкоряються правилам, які для нашого розуміння є дикими. У чомусь ці правила встановлюють відносну стабільність та псевдо-справедливість. Є особистості, котрі почувають себе там комфортно, мають шанс самоствердитися і взяти реванш за невдачі їхнього життя.
Та я зустрічав людей, які дякували Богові за те, що вони опинилися у в'язниці, бо це утримало їх від вчинення ще більшого зла. Наприклад, наркомани, які в умовах тюрми позбавлені можливості вживати наркотики, кажуть: "Я був би мертвий зараз, якби не сидів у в'язниці". Наскільки це є добро? У якомусь сенсі добро. Нещодавно я розмовляв з одним іноземцем, який не вчинив нічого гідного кари, але потрапив у неприємні обставини і йому висунули звинувачення. Це дуже віруюча людина і те, що опинився в тюрмі, він сприймає як шанс переосмислити своє життя.
Дякую за розмову.
Розмовляла Вікторія СЕМЕНОВА

Католицький вісник № 15(516)21 серпня 2011 р. рубрика ПРОБЛЕМНА ЗОНA

ДОДАТКОВЕ ПОКАРАННЯ

Покарання у вигляді позбавлення волі тягне для засудженої особи додаткові покарання, не передбачені Кримінальним кодексом. Це розлучення з родиною, з дітьми. В такому разі дитина теж є засудженою до позбавлення спілкування з батьками. Про душпастирство дітей в'язнів "КВ" розмовляв із  о. Костянтином Пантелеєм, керівником Відділу з душпастирства у пенітенціарній системі України при Патріаршій курії УГКЦ, та о. Григорієм Драусом, головним в'язничним капеланом РКЦ в Україні.
Чи існує таке поняття як "діти в'язнів "?
о. Костянтин Пантелей: Існує. Передусім, це діти, які народжуються під час судового слідства над матір'ю або коли вона вже була засуджена. В такому разі дитина до трьох років може бути разом з мамою. Якщо це слідча в'язниця - в камері слідчої в'язниці, якщо це виправна жіноча колонія мінімального рівня безпеки, то в одному секторі з мамою. Такі дитячі садки існують в жіночих колоніях Чернігова та Одеси. Діти перебувають в спеціальному секторі з надзвичайно гарними умовами та кваліфікованими педагогами. Мати приходить до дитини і проводить із нею більшу частину дня.
Проте, якщо мати засуджена, скажімо, до восьми років ув'язнення, то дитина перебуває з нею тільки три роки, а п'ять - без неї, зазвичай, в інтернаті, де надзвичайно важкі умови для формування особи. Інколи діти напівголодні, а інколи надто випещені, але завжди їм бракує дуже важливих життєвих навичок, які б вони найпростішим і найшвидшим чином отримали у своїй сім'ї. Дуже великий відсоток колишніх інтернатських дітей стають у подальшому підопічними в'язничних душпастирів. Спочатку в підлітковій колонії, а потім - у тюрмі для повнолітніх.
Якщо ж дитиною опікуються найближчі родичі, то часто не використовують можливість тривалих побачень із ув'язненими батьками, щоб не травмувати дитину. Та й, правду кажучи, в Україні умов для цього немає. Наприклад, у Шотландії Католицька Церква, спираючись на свої можливості та на тверезе й глибоке розуміння важливості зв'язків із сім'єю для реінтеграції в'язня, попіклувалася про створення спеціального сектора для зустрічі родини. В одній в'язниці на площі у кілька метрів є все потрібне для повноцінної зустрічі батька з дитиною: фонтанчик, садок, пісочниця, іграшки для дітей різного віку. Це прекрасно. Цього нам бракує. Якоюсь мірою ці моменти є забезпечені в жіночих установах, де є дитячі садки - як в Одесі та Чернігові. Але якщо говорити про в'язниці зі звичайним режимом, то таких умов там поки що не існує.
о. Григорій Драус: Зазвичай, діти в'язнів - сироти або напівсироти. Та з огляду на відсутність позитивного прикладу для наслідування, такі діти потребують специфічної, особливої опіки. Адже вони в майбутньому частіше за все мають перспективу потрапити за грати. Колись я був зворушений визнанням в'язня, що він народився у в'язниці, а потім знову до неї потрапив, вже як в'язень, та за інших обставин...
Які складності мають діти в'язнів (в т.ч. колишніх) у повсякденному житті (в школі, сім'ї, у дворі) ?
о. Костянтин Пантелей: Передусім потрібне забезпечення конфіденційності - нерозголошення факту ув'язнення когось із членів сім'ї. Повна конфіденційність дозволяє забезпечити нормальний розвиток дитини в середовищі її однолітків, коли ані шкільна адміністрація, ані будь-хто інший про це нічого не знають. Хоча так не завжди буває. Частіше за все сусіди знають сім'ю, а також про обставини арешту одного з батьків, про пияцтво в родині та наркотики. Ці факти важко приховати, тож у дворі знають усі. Ми мали би прагнути про забезпечення конфіденційності стосовно ув'язнення.
Діти у Чернігівській ВК 44 до трьох років
перебувають разом з матерями.

о. Григорій Драус: Від духовної культури суспільства і конкретної людини залежить вміння відрізняти очевидне зло гріха і кримінального вчинку від особи, яка його вчинила, а також бачити різницю між поняттями "в'язень" і "колишній в'язень". Ототожнювання вчинків когось із батьків з особою їхньої дитини є проявом браку гуманності, не кажучи вже про християнську віру. У великих містах ця проблема менш відчутна, бо існує більша анонімність.
Як здійснюється душпастирська опіка щодо дітей ув'язнених?
о. Костянтин Пантелей: Головно, це опіка дистанційного характеру, за допомогою листування та посилок. В ідеалі ця опіка мала б іти трохи далі. Майже завжди десь в околицях, де живе така сім'я, можна знайти якусь місцеву греко- або римо-католицьку спільноту, яка б взяла під опіку таку родину. Я впевнений, що громада, яка існує років п'ять, є достатньо зрілою, щоби послужити в такий спосіб.
о. Григорій Драус: За кордоном є спеціальні програми для роботи з дітьми в'язнів. Наприклад, табори. Одна американська дитина у відгуках про табір написала: "Я дуже зраділа, що не я одна є такою (тобто дитиною в'язня), а в подібному становищі перебувають і інші діти, нормальні та добрі..." Таке відкриття може допомогти подолати комплекс гіршої дитини, яка не в змозі "розкрити крил".

Вікторія СЕМЕНОВА

Відбулася зустріч волонтаріату Пенітенціарного душпастирства.

30 вересня 2011 р. Б., після двомісяної перерви на літній відпочинок, в офісі Департаменту УГКЦ з питань душпастирства у силових структурах України зібрався волонтаріат Пенітенціарного служіння УГКЦ. Метою зустрічі було планування молодіжною спільнотою заходів служіння. Напочатку волонтери довідалися про новини Пенітенціарного душпастирства: Конгрес ІССРРС, початок служіння реабілітації для жінок після звільнення, паломництва пенітенціарної служби до Зарваниці та Унева.

Незабаром було вирішено провести семінар для волонтаріату.