Синдром вигоряння у працівників пенітенціарної системи.

Наталія Самикіна,
кандидат психологічних наук,
старший викладач психологічного факультету
Самарського державного університету (Росія)
Вадим Сулицький,
кандидат психологічних наук,
провідний науковий співробітник
НДІ проблем боротьби зі злочинністю
Національної академії внутрішніх справ України

У період реформування кримінально-виконавчої системи однією з найважливіших проблем є попередження синдрому „вигоряння” серед працівників виправних колоній. Досі цьому питанню не надавали належної уваги ні науковці, ні керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань. Але проблема існує, отже потребує не тільки наукового вивчення, але й розробки психологічних методів і засобів збереження психічного і соматичного здоров’я працівників кримінально-виконавчої системи.

Проща працівників Державної пенітенціарної служби України до Унівської Свято-Успенської Лаври.

Підвищений інтерес до людини як суб’єкта праці обумовив увагу дослідників до змін, що відбуваються з особистістю в процесі виконання професійної діяльності [1 – 3; 8 – 11]. Раніше у вітчизняній та зарубіжній літературі вказувалося тільки на позитивне значення трудової діяльності для розвитку особистості, описувалися механізми й умови ефективної професіоналізації людини. З іншого боку, називалися негативні психічні стани, що виникали під час праці, зокрема, такі як стомлення, стрес тощо. Але комплексний вплив професійної діяльності на психічне та фізичне здоров’я особистості лишався „за кадром”.

Порівняно недавно в іноземній, а потім і у вітчизняній літературі з’явилося поняття „емоційне вигоряння”, що віддавна розглядалося як аспект професійної деформації і визначалося як стан знемоги, виснаження з відчуттям власної марності.

Термін „burnout” (емоційне вигоряння) 1974 року увів американський психіатр Х. Дж. Фрейденбергер для характеристики психологічного стану здорових людей, що перебувають в інтенсивному й тісному спілкуванні з клієнтами в емоційно напруженій атмосфері при наданні професійної допомоги. Згідно з сучасними уявленнями, під „психічним вигорянням” розуміють стан фізичного, емоційного і розумового виснаження, що проявляється у професіях соціальної сфери.

Синдром емоційного вигоряння має три основні складові:

· емоційне виснаження як почуття емоційної спустошеності й утоми, викликане власною роботою;

· деперсоналізацію як цинічне ставлення до своєї праці та її об’єктів;

· редукцію професійних досягнень як виникнення у працівників почуття некомпетентності у своїй професійній сфері, усвідомлення неуспіху.

Ці компоненти дещо відображають специфіку тієї професійної сфери, в якій уперше виявили такий феномен. Особливо це стосується другого компонента вигоряння, а саме деперсоналізації, що нерідко відбиває стан сфери соціального обслуговування людей і надання їм допомоги. Дослідження останніх років не тільки підтвердили правомірність цієї структури, але й дозволили істотно розширити сферу її поширення, включивши професії, не пов’язані із соціальною сферою. Це призвело до певної модифікації поняття „вигоряння” та його структури.

Під психічним вигорянням розуміємо професійну кризу, пов’язану з роботою в цілому, а не тільки з міжособистісними стосунками в її процесі. Таке розуміння трохи видозмінило і його основні компоненти: емоційне виснаження, цинізм, професійна ефективність. На нашу думку, якщо з цих позицій розглядати поняття деперсоналізації, то воно має ширше значення. Це негативне ставлення не тільки до клієнтів, але й до праці, її предмета в цілому.

Варто зазначити, що емоційне вигоряння зазвичай вивчається на прикладі професій, що передбачають надання допомоги людині (психологів, лікарів, психотерапевтів, соціальних працівників тощо). Але феномен вигоряння трапляється й в інших сферах діяльності, пов’язаних, наприклад, з ризиком для життя (військові, працівники правоохоронних органів, системи виконання покарань).

Нами було розглянуто особливості синдрому вигоряння у працівників системи виконання покарань. Вибір саме цієї групи не випадковий. По-перше, за даними дослідників, емоційному вигорянню піддаються представники соціально значимих професій, до яких відносимо й діяльність особового складу виправних колоній (за критеріями, визначеними Е. Климовим):

А. Об’єкт професійної діяльності володіє не тільки соціальними, але й суб’єктивними характеристиками: реагуванням на професійний вплив за власною, а не професійною логікою.

Б. Цим професіям притаманні властивості „зустрічного соціального резонансу”: її представники залежать від суспільства, суспільство залежить від них [2].

По-друге, особливостями роботи у місцях позбавлення волі є умови розвитку негативних симптомів, що згодом обумовлюють формування синдрому вигоряння в цілому. Маємо на увазі такі соціально-психологічні чинники діяльності у виправній колонії:

1. Зміст діяльності: робота з засудженими відзначається суперечливим характером, оскільки пов’язана, з одного боку, з перевихованням ув’язнених та їх ресоціалізацією, а з іншого – з постійним контролем їх поведінки та контактів з кримінальною субкультурою, яка сама є закритою і суворо структурованою.

2. Особливості клієнтів: виховна робота з засудженими має будуватися у рамках особистісного підходу, що припускає безоцінне, приймаюче, толерантне ставлення до їх особливостей, їх минулого, сьогодення та майбутнього, а також зацікавленість у їхньому розвитку і соціально-позитивній самореалізації. З іншого боку, практично у кожного працівника виправної колонії існує психологічний бар’єр, пов’язаний з толерантним ставленням до засуджених, який або ігнорується, або приховується і не знаходить адекватного вираження у професійній діяльності.

3. Тимчасові параметри діяльності й обсяг роботи: підвищене навантаження, понаднормова робота стимулюють розвиток вигоряння. Це, зокрема, підтверджують дослідження В. Орла, згідно з якими між тривалістю робочого дня та вигорянням існує достовірний кореляційний зв’язок [5].

4. Характер стосунків з колегами. Рольовий, визначений статутом і відносинами, він не дозволяє суб’єктові задовольняти потребу в саморозкритті. Не допускається емоційно відкрите, довірливе спілкування – що суперечить самій природі людини. Окрім того, має значення і ступінь професійної самостійності та незалежності, необхідність приймати важливі, соціально значимі рішення. Дослідження [5] підтверджують важливість такого чинника, як зворотний зв’язок, брак якого співвідноситься з усіма трьома компонентами вигоряння, призводячи до підвищення рівня емоційного виснаження та деперсоналізації, знижуючи професійну самоефективність.

Для визначення ознак синдрому вигоряння у працівників пенітенціарної системи проводилося опитування, в якому потрібно було визначити наявність і ступінь виразності окремих симптомів (ми використовували виділені Е. Macher ознаки) [3]. Багато респондентів (76,4 %) відзначали такі негативні переживання, як утома, нездужання, безсоння, негативне ставлення до роботи, колег, засуджених, агресивні (у тому числі й аутоагресивні) почуття чи наміри, поганий настрій і пов’язані з ним емоції (цинізм, песимізм, депресія, почуття безпорадності). Для оцінки рівня емоційного вигоряння використовувалася також методикуа В. Бойка [7].

Як показали результати, велика кількість працівників виправних колоній потерпає від проявів синдрому вигоряння незалежно від стажу роботи та рівня професійної підготовки. Майже у 60 % учасників випробування виявлено синдром емоційного вигоряння (за сформованістю фаз у цілісній картині), причому сформованими були фази „резистенція” і „виснаження”. В усій вибірці домінуючим виявився симптом „редукція професійних обов’язків”.

З’ясувалося, що для більшості працівників (87 %) синдром вигоряння в його найбільш вираженій стадії – „виснаження” характеризується „особливим” ставленням до роботи, яке ми назвали „ідентифікацією з роботою”. Під цим поняттям розуміємо приписування суб’єктом вимог, пропонованих йому як „професіоналові”, собі як суб’єктові; високе особистісне поцінування результатів професійної діяльності; розуміння суб’єктом своєї роботи як головної життєвої цінності.

Саме поняття „ідентифікація” у психології не має негативного відтінку. Це природний і необхідний процес особистісного і професійного самовизначення, що дає позитивний ефект у розвитку людини. Суб’єктивне значення роботи не призводить прямо і безпосередньо до вигоряння. Прагнення до якісно виконаної роботи, більшої поінформованості у професійній галузі не можна розглядати як негативний момент поведінки фахівця. Інша справа, коли значний емоційний і енергетичний вклад у роботу залишається без „відповіді”, без належної компенсації. Причину негативних наслідків варто шукати не у несприятливому поєднанні високої професійної активності індивіда з браком відповідної емоційної підтримки, а в тому, що він не має зворотного зв’язку з боку інших учасників професійної системи та не може бачити кінцевого позитивного результату своєї діяльності.

Саме за таких умов професійні ситуації стають найбільш напруженими і „вибухонебезпечними”, вимагають значної мобілізації психічних сил. При такому ставленні до роботи будь-яка, навіть незначна невдача сприймається як особистісна, а зауваження з боку керівництва – як претензії до самого себе. Пізніше розвинута сильна залежність від роботи може призводити до повного розпачу й екзистенціальної порожнечі.

На першому етапі розвитку синдрому вигоряння професійна діяльність стає головною цінністю та змістом усього життя. У випадку невідповідності між власним внеском та отриманою чи очікуваною винагородою з’являються перші симптоми вигоряння. Відбувається знеособлювання відносин між учасниками цього процесу, що придушує прояв гуманних форм поведінки між людьми та створює загрозу особистісному розвитку працівників виправних колоній.

Ґрунтуючись на даних співбесід з особовим складом, ми визначили, що великого значення набуває особистісна готовність співробітників до діяльності в умовах місць позбавлення волі. Іноді термін „готовність” вживається як синонім терміна „придатність”. Треба зауважити, що готовність – більш інтегральне утворення, ніж „придатність”, оскільки відбиває цілісний стан особистості, що включає в себе не тільки наявність здібностей і якостей, необхідних у майбутній діяльності, але й ставлення до неї, що виражається у потребах, бажаннях, мотивах.

Поняття готовності співвідноситься також з поняттям професійної компетентності. Компетентність – це певний психологічний чинник, до якого входять вичерпні знання предмета й об’єкта діяльності; уміння розібратися у будь-якому нестандартному питанні, що стосується сфери професійних інтересів; уміння та здатність пояснити будь-які явища, пов’язані з діяльністю; спроможність точно оцінювати якість роботи та її наслідки.

На нашу думку, компетентність є скоріш потенційною здатністю здійснювати будь-яку діяльність, тоді як готовність показує співвідношення потенційного й актуального, можливості та дії, цілі та результату, особистості та діяльності.

Під особистісною готовністю розуміємо сукупність якостей особистості, що є елементом структури професійної готовності, а також ефективність професійної діяльності. Особистісна готовність допомагає правильно використовувати знання, досвід, перебудовуватися (перенацілюватися) у різних професійних ситуаціях. Вона є вирішальною умовою швидкої адаптації до умов праці, подальшого професійного самовдосконалення.

На думку І.  Шаталова, ефективність діяльності професіонала забезпечує певне поєднання якостей особистості: активне ставленням до діяльності, а також наявність характерологічних рис, що відображають її специфіку [11].

Так, виходячи з даних опитування працівників колоній і слідчих ізоляторів, ми визначили, що ефективнішми є працівники, які мають, з одного боку, високий рівень стресостійкості, а з іншого – захоплюються ще й іншою діяльністю (спорт, творчість, навчання тощо). Ми впевнені, що творча діяльність виконує роль механізму компенсації негативних переживань, які з’являються в процесі роботи з засудженими, та сприяє конструктивній поведінці в умовах напруги.

Окрім того, у працівників, у яких не виявлено ознак синдрому вигоряння, були вже сформовані coping-якості, виділені Є.  Нартовою-Бочавер: позитивне ставлення до ризику і труднощів, відповідальність, оптимізм, висока самооцінка, ініціативність [4].

Отже, ми визначили ряд особистісних (стресостійкість, coping-якості) і поведінкових (наявність альтернативної діяльності) особливостей, що дозволяють суб’єктові адекватно протистояти ознакам синдрому вигоряння.

Література:

1. Деркач А. А., Секач М. Ф., Михайлов Г. С. Акмеологические основы саморегуляции психической устойчивости руководителя – М.: МПА, 1999. – 366 с.

2. Климов Е.А. Психология профессионала – М., 1996. – 399 с.

3. Маслач К. Профессиональное выгорание: как люди справляются. // Практикум по социальной психологии – СПб: „Питер”, 2001, 234 с.

4. Нартова – Бочавер С. К. „Сoping behavior” в системе понятий психологии личности // Психологический журнал. – М., 1997. – № 5. – том 18 – C. 160.

5. Орел В. Е. Феномен выгорания в зарубежной психологии // Психологический журнал – М., 2001. – №1. – C. 158.

6. Осницкий А. В. Методологические аспекты синергетики в психокоррекционной деятельности. „Методология гуманитарного знания в перспективе XXI века” // Материалы международной научной конференции. Серия „Symposium”. – СПб., 2001. – Выпуск №12. – C. 98— 102.

7. Райгородский Д. Я. Практическая психодиагностика – Самара, 1999. – 402 с.

8. Ронгинская Т. Синдром выгорания в социальных профессиях. Психологический журнал. – М., 2002 – №3. – С. 84 – 93.

9. Сандомирский М. Е. Состояние психической дезадаптации в условиях хронического психоэмоционального стресса в связи с личностно-типологическими характеристиками. Автореферат на соискание ученой степени кандидата медицинских наук – Оренбург, 2001. – 22 с.

10. Трунов Д. Г. Еще раз о синдроме выгорания: экзистенциальный подход, Журнал практической психологии и психоанализа – М., 2001. – № 4. – 42 с.

11. Шаталова И. Н. Деформация трудового поведения работника. Социологические исследования – М., 2000. – № 7. – С. 33 – 36.

Бібліографічний опис статті:
Самикіна Н., Сулицький В. Синдром вигоряння у працівників пенітенціарної системи // Соціальна психологія. - 2004. - № 4 (6). - C.43-48

Український центр політичного менеджменту.