Хресна Дорога у Прилуцькій колонії для неповнолітніх.

13 квітня 2013 року у Прилуцькій виховній колонії волонтери пенітенціарного душпастирства Ігор Свєтлічний, Надія Штогрин, Віра Кузнєцова, Ольга Петрашик, Ореста Цибрівська, священики Роман Пушка і Костянтин Пантелей  зустрілися з підлітками, що походять родом з усіх куточків країни. Їх зараз в колонії близько 300. Вступом до зустрічі стала розповідь про Хрестопоклонний тиждень, що минув.  Відтак перед очима вихованців та волонтерів предстала Господня Хресна дорога - молитовні роздуми про страсті Христові, про досвід Великого посту як дороги покаяння.

 

Понад 10 вихованців радо відгукнулися на запрошення волонтерів, і бралися читати моління Стоянь Хресної дороги Спасителя. Нарпикінці кожного роздуму зал також молився і підспівував Ісусову молитву. Потім під час спілкування в групах хлопці знову отримали досвід людяного дотику та радісної зустрічі. Хтось прийняв натільний хрестик, хтось молитовник. Бажаючі приступили до помазання освяченим єлеєм. Пані Ореста Цибрівська увесь час спілкування приділила соєму похреснику Єгору. Хлопець, серед інших дітей з неповних родин,  знаходився колись під опікою громади Св. Миколая на Аскольдовій могилі.

"Ця поїздка буда якоюсь особливою, - ділиться Надія Штогрин, -  так легко і якось по-особливому спілкувалось з хлопцями. Вони з нетерпінням чекають на наш наступний приїзд, а ми, як тільки буде можливість, приїдемо до них".

 

"Під час і після минулої поїздки, до якої я долучилася перед Різдвом, я відчувала дивовижний спокій. Цього разу до спокою додалася Радість. Хлопці завзято допомагали нам у читанні 14 Стоянь Хресної дороги, були дуже говіркими, цікавилися питаннями віри, церкви, життя-буття у "зовнішньому" світі. Один із хлопців сказав, що після зустрічі з нами напише вірша, інший спитав, як сказати англійською "Бог зі мною". Всі щиро дякували за приїзд, просили приїздити ще. Приємно було бачити усмішки на їхніх обличчях і мати щиру розмову з ними. Відчувалося, що Радість від зустрічі була взаємною. Вірю, що вона зігріватиме нас ще довгий час", - каже Віра Кузнєцова.

 

 

Розповідає Ольга Петрашик.

 

Знову побувала за мурами...
Свідомо нічого не пишу в лапках, адже таки реальні колонійські мури маю на увазі, і по той бік звичайного людського світу бувала вже не раз. Коли п’ять років тому їхала вперше, на правду не знала, що мене чекає. На жаль, в нашому суспільстві слова «в’язниця», «колонія» найчастіше йдуть в одному синонімічному ряді зі словом «зек», і нікому навіть на думку не спаде, що ті «зеки» теж мають душу і серце. І ось саме тих зболілих, оголених сердець я мала якось так дуже ніжно торкнутись.

 

Пригадую, що перші враження були мішаниною переляку, жалю і скорботи. Ніяк не

вкладалось в голові, що звичайні діти, підлітки максимум 18-ти років могли щось такого накоїти, щоб опинитися в місці, де час зупиняється, де керують інші закони, де немає ні вибору, ні свободи. А потім прийшло розуміння, що я і інші, хто туди приїжджає, є проблиском віри в дитячих серцях, що їх ще сприймають, знаком, що їх, виявляється, не зважаючи ні на що, ще можуть любити, поштовхом задуматись, переосмислити, змінитись. А яким було моє здивування, коли помітила, що після таких відвідин сама міняюсь. Ще до вчора була глибоко переконана, що в контексті нашого швидкоплинного і короткого життя рік-два-три позбавлення волі прирівнюються цілій вічності втраченого і змарнованого часу. Тоді, коли людина покликана кожною миттю свого життя дарувати добро, приносити користь ближнім, коли вона лишень своєю присутністю в цьому світі, однією думкою чи вчинком може творити дійсно великі дива, вона сидить у в’язниці. Але як часто я, будучи на волі, є ув’язненою зовнішніми обставинами, з власної волі десь гублю право вибору, знаходжусь в колонії своїх же думок, страхів, сумнівів. І що найбільш прикро, що на відміну від в’язнів я не бачу грат, які оточили мене, і навіть не намагаюсь якось виправитись, покаятись, піти тим шляхом, який є моїм.


Пані Ореста спілкується з похресником Єгором.

Чи часто я дякую? А мені вчора неповнолітні правопорушники дякували лиш за те, що я з ними спілкувалась. Чи часто чоловіки знімають головний убір чи виймають руки з кишень, говорячи з жінкою? А вчора діти, які самі себе називають «зеками», робили один одному зауваження, бо біля них стояла дівчина. Можливо, це все звичайна показуха, але я переконана, що будь-яке слово, думка чи жест не є випадковими. А той час, який з якихось причин проведений в камері, може бути не змарнованим. Важливо, щоб знайшовся хтось, хто стане світлом, хто дасть надію, що життя триває і буде тривати за межами в’язниці, зуміє показати, що кожен є любленим.    

               
І воно воздасться. Адже як казав Господь (трохи перефразую словами з пісні): «Любіться мої діти, як Я вас полюбив, в любові всім служіте, як сам Я вам служив»…    

 Пенітенціарне душпастирство УГКЦ.